"Хочеться нагади про ключові речі: по-перше, це був момент, коли всі кордони зникли, не тільки фізичні кордони і залізна завіса, яка впала, маю на увазі ментальні, етичні, політичні кордони, які не дозволяли дівчатам носити в школу короткі спідниці або фарбувати нігті. Є таке дослідження, що маленька дівчинка від 2 до 5 років має пройти всі стадії наряджання і відчути себе "принцесою", тобто у неї має бути оксамитова сукня з паєтками. На урочистостях у дитячих садочках всі дівчата мають вигляд ляльок Барбі. Та якщо цього не сталося в дитинстві, то дівчина буде це реалізовувати все життя. Так само і досі це відбувається з багатьма людьми, можна сказати, що і з нашою країною теж. Це приховані бажання, які реалізуються і потрохи зникають. Це була доба свободи, але це був пострадянський період, тобто ми не відчували себе українцями. Ми відчували себе мешканцями колишнього СРСР і центр нашого життя був у Москві. Це я кажу для того, щоб було зрозуміло, що вибух авангардної моди, який відбувся в Україні в 90-ті, досі до кінця не вивчений. Я дуже тішуся тим, що ви запросили Іллю Чичкана, бо він був одним з героїв авангардного вибуху того часу, бо він створював колекції, вони були частиною його мистецьких інсталяцій. Сподіваюсь, він більше про це розкаже. Той вибух був дуже суголосний тому, що відбувалося у Москві і в країнах радянської Прибалтики. Ми говоримо не про українське патріотично налаштоване суспільство, ке на хвилі незалежності знову витягло з шухляди вишиванки. Ми говоримо про моду і те, що було модно. У 90-ті українське не було модним. Якщо ми говоримо про моду 90-тих там виразно відрізняється два тренди. Перший — мода "нових русських", так тоді казали, це все славнозвісні сорочки Versace, шовкові краватки за 100 доларів і малинові піджаки, шкіряні куртки і те, що звалося тоді "барсєтка". Це трохи бандитський такий набір, але тоді це звалося стилем "нової еліти". Українські дизайнери намагалися до цього долучитися, вдягати цю "нову еліту" в те, що вони могли тоді шити. Але ці спроби були приречені одразу тому, що тоді був культ іноземних речей, вони мали бути "фірмовими". Другий — був відлунням тієї свободи, про яку ми говорили, яка є головною характеристикою 90-х, — авангардний. Ця мода не мала широкого розповсюдження, бо це були креативні речі, які створювалися в одному екземплярі, але вони відображали бажання до експериментів", — поділилася спогадами Зоя Звиняцьківська.
"По-перше, тоді активно працювали фарцовщики, речей не було, були одні джинси на всіх і був дефіцит. Тому самому доводилося виробляти модні продукти. Це було цікаво, бо ми знаходили якісь журнали, тоді мода на заході змінювалася і переходила від панку до нью-вейву. Я робив інсталяцію для бієнале, не пам’ятаю точно рік, але це були пізні 90-ті і проект називався "Молоко за шкідливість". Пам’ятаєте, коли у Радянському Союзі за шкоду давали молоко? Я використав тоді прапори і нашивки зі Сталіним, Кім Ір Сеном, Мао Цзедуном" — згадує Ілля Чичкан.
"Коли ми починали Український Тиждень Моди, це було у 1997 році, це був перший тиждень моди на пострадянському просторі, в східній і центральній Європі. Ми не починали на рівному місці, це взагалі можна створити тільки у країні, де є дизайнери. У нас було багато талановитих, прекрасних дизайнерів. Єдину відповідальність, яку я на себе взяла, в цю хвилю креативу і арту, яку вони створили, пустити в русло системності і стабільності. Я почала видавати журнал для жінок "Єва" в 1991 році, через два роки він вже виходив українською мовою. І хочу сказати, що часто герояни журналу часто були дизайнери або люди, які працювали в фешн-бізнесі. Мені подобалося писати про них, потім я закохалася і захопилася цими людьми, а згодом, коли більше з ними почала спілкуватися, запропонувала їм формат "тиждень prêt-à-porter". Формат цей давно існував в світі, я дізналася про нього не з телевізора, а мене до цього запрошували на тижні моди у Францію та Італію. Я знала як це робиться і приблизно розуміла, що треба зробити аби й в Україні з авангардних фестивалів і конкурсів виросло ще одне розгалуження, яке змогло б сформувати індустрію моди в країні. І моїм завданням було створити подію, потім — інституцію, яка абсолютно чітко відповідала б форматам, що були створені у світі, і запропонувати дизайнерам з цим працювати. Багато дизайнерів були недостатньо готовими до цього, але вони повірили в ідею", — розповіла Ірина Данилевська.
Спецпроєкт "Зміна декорацій в 90-ті: перехід від радянського мистецтва до українського" — спільний проєкт радіо Культура і Національного культурно-мистецького та музейного комплексу "Мистецький арсенал", з нагоди виставки "Андрій Сагайдаковський. Декорації. Ласкаво Просимо!"
Фото: pinterest.com