Андрій Бондар та Олена Гусейнова. Фото: Радіо Культура
Коли почалися культурні девʼяності
— Які були 1990-ті для тебе і коли вони почалися?
— 1990-ті почалися не в 1990, а в 1988 році, бо вже в цей час стало вільніше. Я думаю, що останні три роки совєтів ми жили у стані відносної свободи. Якщо порівнювати той час у совку і те, що зараз діється в Росії, то я наполягаю, що тоді в совєтському союзі було набагато вільніше, ніж у сучасній росії. Видно, який регрес у них відбувся.
А в нас 1988 рік — це паростки легального національного відродження. У кінці 1988 року я приніс до школи, де вчився у 8 класі, червоно-чорний значок. Для мене 1990-ті — це вже незалежність. У Кам'янці-Подільському тоді з'явилися перші осередки руху Української Гельсінської спілки. Я якимось чином теж мав до них стосунок. 1990-ті окреслюються політичними подіями, які знаменують розпад Союзу і нашу Незалежність. У 1994 році я переїхав до Києва, і так для мене почався другий етап моїх 1990-х.
— Ти використав важливе слово, щоб зрозуміти наші 1990-ті — це слово свобода. А друге слово — це можливості.
— Свобода, можливості і глибока економічна криза — це стан 1990-х. Реальні недоїдання, проблеми з елементарними речами. Соціальне розшарування відчувалося дуже сильно, принаймні на моєму кам'янецькому рівні. Розшарування між тими, хто має багатших батьків, і тими, хто має бідніших. Тоді це давалося взнаки. Наприкінці 1980-х у Кам'янці-Подільському панувала абсолютно фантастична атмосфера, зʼявлялися люди із заходу України і на мітингах говорили про Незалежність. У 1980-ті відчувалася романтика цього руху, а в 1990-ті вона закінчилась.
Андрій Бондар. Фото: Радіо Культура
Про мову і карʼєру священника
— Якою мовою ти говорив на початку 1990-х? І якою була твоя тусовка у той час?
— У мене була шкільна мова — російська, бо я навчався у російській школі, але поза школою я спілкувався українською. У мене не було навіть російськомовного середовища,а тусовка була музичною і політичною.
У Кам'янці-Подільському церква була важливою завжди, і на початку 1990-х я міг стати священником, але мене врятувало те, що я був неповнолітнім. Мені було 17 років, коли я вступив до Хмельницької православної семінарії — це була українська автокефальна церква, щойно відроджена і легалізована. Усі ці церкви намагалися наповнювати священниками. І один чоловік — Віктор Смоляренко — підбив нас всіх ступати. Він був старший за мене на добрих 20 років. Я співав у хорі, вступив до семінарії, прожив там три дні і, нікого не повідомляючи, втік звідти. Церковні начальники потім шукали мене, а я поїхав на дачу, і так закінчилась моя кар'єра православного священника.
1990-ті — це час можливостей. Можна було опинитися в кримінальній групі кам'янецького рекету і спокійно їздити з ровесниками у західні області і "шмонати" автобуси. Або стати священником. Зараз усвідомлюю, що у 1990-ті я пройшов всі ці пастки.
Камʼянець-Подільський був одним з двох кримінальних центрів заходу України, бо розташовувався між чернівецьким і хмельницьким базарами. Це було жирне місце, де були сомалійські пірати, такі собі пацики.
— Якими були ці кам’янецькі пацики?
— Пацики були на базарі. У нас не було культури гопників, але була "культура жлоба". Ці люди одягалися у спортивні костюми, були бойовими хлопцями і не розмінювались на дрібниці. Їм вдалося у 1990-ті швидко піднятися соціальним ліфтом, бо це був час можливостей, все вирішувала сила і гроші. Тому я відчув на фізичному рівні, що треба тікати з Камʼянця-Подільського. І разом зі мною звідти втік і кримінал.
Про музику і поезію
— Що ви тоді слухали і що грали?
— Хлопці грали музику від панку до якогось наслідування. Завдяки ним для мене відкрилось багато цікавого. Думаю, що саме через музику я прийшов у культуру наприкінці 1980-х — на початку 1990-х. Не через книжку, а саме через музику. Я можу багато перераховувати пісень, але музика зі мною завжди. Це те, що мене сформувало, дало поштовх до інтелектуальних пошуків, бо через "The Doors" можна було взяти, наприклад, Ніцше чи Рембо.
— Коли починається поезія — в Кам'янці-Подільському чи вже в Києві? У якому віці ти поїхав у Київ на навчання?
— Поезія почалася у Камʼянці-Подільському. Я три роки вчився у педагогічному інституті на українській філології. Там була літературна студія, яку я відвідував. У нас був лідер — викладач і добрий поет Іван Прокоф'єв. У цій студії я познайомився зі Світланою Матвієнко, котра нині є дослідницею медіа, культури і нових технологій світового рівня. Зараз вона канадійська дослідниця, а тоді це була моя землячка, ми разом формувались і досить вагомо вплинули один на одного. Це був безперервний обмін книжками та ідеями.
Андрій Бондар та Олена Гусейнова. Фото: Радіо Культура
Києво-Могилянська академія і її люди
— Ти обрав Могилянку як важливу точку. Києво-Могилянська академія була порятунком чи якимось ліфтом?
— Я памʼятаю ще "динозаврів" Могилянки, тобто набір 1992 року. Їх було зовсім мало, і вони заїхали у приміщення з обдертими стінами, де залишився ще дух совка. Я люблю згадувати цих людей, бо вони легенди, для мене вони теж були орієнтирами. Тоді навчався, наприклад, Сергій Горін, який досліджував православ'я і монастирі на Волині — вступив, коли йому було 42 роки.
Про Могилянку як про ліфт я ніколи не думав. У мене була дуже конкретна мета — я хотів нового знання і людей, з якими можна було поговорити. У Кам'янці-Подільському в 1994 році вже мало з ким можна було говорити, тому що євреї вже виїхали. Для мене єврейська еміграція стала останнім кроком. У Камʼянці-Подільському не можна було лишатися, бо університет став колгоспом. А Могилянка — це місце нових можливостей. У коридорі можна було зустріти Володимира Діброву або Олександра Ірванця. Для мене Сашко Ірванець — старший товариш, ми з ним відтоді дружимо. У той час у мене викладала в Гарвардській літній школі україністики Соломія Павличко. І я бачив Юрія Шевельова, який у нас виступав, проте зрозумів його велич через багато років.
Я можу сказати багато добрих слів про моїх викладачів. Це Вадим Менжулін — філософ, викладач, який зараз очолює кафедру філософії, він мені відкрив психоаналіз — читав лекції про Фройда і Юнга. Я перекладав його кандидатську дисертацію з російської мови. Або Олександр Івашина — це легенда Могилянки для культурологів і філологів, для всіх гуманітаріїв в Могилянці. Це людина, яка сформувала для гуманітаріїв інтелектуальний світ і багато чого показала. Також це Соломія Павличко, яка викладала курс "Теорії та концепції літературознавчого аналізу ХХ століття". А 1996 рік — це Гарвард, Соля і Владика Гудзяк, який читав історію української церкви. А Літня школа україністики у Гарварді — це одна з можливостей, яка була у могилянських студентів. Світ тоді відкрився більше для нас, тому ми могли їздити на цю літню школу.
— Куди ви ходили пити каву і не каву, де танцювали?
— Вибір був малий, тому пити алкоголь ходили до закладу "В Гостях у Бахуса" на Сагайдачного. Ми пили гранчаками "Ізабеллу" і "Оксамит України", бо вибір був невеликий. А каву пили навпроти в "Хлібному", якій досі стоїть під якимись захисними конструкціями. І там іноді бували викладачі Івашина з Чумаченком, які розмовляли про якусь Сімону Вайль. Я стояв поруч, слухав це і відчував причетність, наче стояв поруч із Кантом.
Одного разу був концерт Тараса Чубая і гурту "Мертвий півень», я лежав під сценою, а на мені сидів Вадим Карп'як — ведучий Радіо Культура. Він курив і дивився на сцену. Уявіть цю міру свободи.
Андрій Бондар. Фото: Радіо Культура
Перший мобільний телефон і бібліотека інтелектуала
— Мобільний телефон з'являється в твоєму житті в 1990-х чи вже в нульових?
— У 1999 році. Я дзвонив на кілька секунд сказати щось дуже швидко комусь, бо це було безкоштовно. Найперше, щоб зустрітися. Це теж була революція, бо ти можеш подзвонити будь-куди, будь-коли, будь-кому. Це перша ластівка технологічного прориву, а потім вже інтернет — коли він запанував, можна було мейлом комусь написати в Америку.
— Ти почав складати свою бібліотеку українського інтелектуала в 1990-х. Що для тебе купувати книжки? Що таке складати свою цю бібліотеку?
— Перед тим, як прийти сюди, я згадував ранні 1990-ті, девальвацію рубля, коли ти маєш гроші і не можеш нічого купити, крім книжок. Ми з другом Олександром Степановим виїздили в районні центри Хмельницької області по книжки. Ми їхали автобусами роздовбаними дорогами, щоб викупити ці книжки, взяти їх додому. Я купив колись 20 книжок із серії "Бібліотека української літератури» у Новій Ушиці. Ці книжки просто лежали непотрібні нікому, а їх потрібно було винести з тих книгарень, які надовго стали взуттєвими магазинами. 1990-ті роки стали дуже трагічними у цьому вимірі, бо було відчутне падіння культурного рівня людей.
— Кілька хвилин тому ми говорили про Могилянку, інтелектуальні розмови, а зараз — про падіння рівня культури і повторну русифікацію, як це відбувалося одночасно?
— Паралельні світи тоді співіснували спокійно. Світ масової культури існував окремо від нас, і наші зусилля були дуже мізерними, навпроти світу мейнстриму. Незалежність використали у прагматичний і ганебний спосіб, оголосивши, що "ось вам ваші символи, а влада наша". І разом з владою була їхня мова і їхня культура — цих московських, останкінських студій.
Так було впродовж тривалого часу і нарешті треба було дожити до цих часів, пережити такі пертурбації і революційні переміни, щоб змогти говорити, що ми живемо в іншому світі. Мені дико чути, що я класик, бо я живий. Я не люблю термін "розстріляне покоління" щодо свого покоління, тобто ми не розбомблене, не розстріляне, а стріляне, бомблене покоління. Цього разу їм не вдасться знищити всіх.
Олена Гусейнова. Фото: Радіо Культура
Поезія і поетичні книжки
— Наприкінці 2023 року у цій книгарні ти був у глядацькому залі і слухав мою розмову з Артуром Дронем і те, як він читав поезію. Артуру 23 роки, і ми тоді говорили про його досвід бійця та захисника України, вибору добровольця. Твоя перша книжка вийшла, коли тобі було 24. Що тоді було для тебе бути поетом?
— Я вперше побачив поезію Артура у Фейсбуці, мене шокували його тексти своєю простотою і пронизливістю, потім ми подружились, і він мене запросив на цей вечір. Коли я слухаю таких молодих поетів, як Артур Дронь, то усвідомлюю, що мудрості і досвіду у нього набагато більше, ніж у мене. Люди, які пережили досвід війни, зовсім по-іншому оцінюють слова, і вони мають право саме на такі слова, які я може хотів сказати, але ніколи не скажу, бо на такі слова не маю права.
Для мене писання серйозної поезії під час війни стало великою проблемою. Якщо я пишу, то це щось таке, що не шкода і можна викинути. А таким людям, як Артур, належить право і можливість говорити найважчу правду нашого часу. Це треба цінувати і поширювати.
У такий парадоксальний спосіб війна відкрила багато нових імен. І думаю, що війна породить потужну когорту людей, яким є що сказати. Бо я для багатьох речей не відчуваю морального права.
— А 1990-ті — це був час писати поезію, час публічних читань?
— Окрім Форуму Видавців, не було нічого, тому я б не сказав, що були якісь публічні читання. Був Смолоскип, де я виступав тоді, коли вийшла моя перша збірка. Я не думав про комфорт і про інших людей, з якими комфортно. Люди, причетні до української книжки 1990-х, мали поїхати і знайти українську книжку на ринки чи ринок "Петрівка".
Текст розмови підготувала Олена Лисенко.
