Наприкінці лютого київський вокзал став місцем, звідки тисячі українців намагалися виїхати "в евакуацію". Сьогодні вокзал працює вже в штатному режимі: поїзди курсують за графіком, лунають традиційні оголошення про час прибуття і відправлення.
Запитую пасажирів, як вони оцінюють роботу "Укрзалізниці". Люди стали менш критичними, ніж були раніше. Висловлюють свої побажання щодо можливого покращення сервісу. І майже кожен додає: "Добре, що поїзди взагалі курсують".
"Щоб швидше війна закінчилася. А так… Плацкартні вагони бажають кращого. Треба їх оновити. Але це зараз не на часі".
"Залізничники працюють більш-менш нормально. Я сьогодні виїхав на три годин раніше, ніж мій поїзд. Це пов'язано з повітряними тривогами, з зовнішніми чинниками. Але не пов'язано з роботою залізниці. Що б хотіли покращити? Щоб все було ще швидше… В цих умовах, які склалися, все більш-менш нормально".
"Перший раз їдемо взагалі, так що поки нормально".
""Укрзалізниця" молодці, вони впоруються з усім. Поїзди курсують без запізнень, все добре ходить. Воєнний стан — це плюс, щоб показати, що ми нічого не боїмося і працюємо".
"Я дуже рідко користуюся потягами "Укрзалізниці". Мабуть, вагони мають бути кращими. Вони були жахливими, наскільки я пам'ятаю. Довелося мені до Польщі з'їздити. Там вагони взагалі були жахливими, я не знаю, де їх взяли. В купе по три маленькі полиці. Коли поверталася назад, то половину вагонів не випустили, бо вони були поламаними. Я, як згадаю той шлях, то не дай Господи: там і діти маленькі, і пасажири з валізами стояли в коридорах, чекали до кордону. Потім нас пересадили в інші вагони, в яких було страшенно холодно. Я змерзла, захворіла. У мене ось такі враження."
Моя співрозмовниця сподівається, що враження від нових подорожей витіснять з пам’яті болючі спогади про евакуаційні поїзди. Тоді складно було всім: і пасажирам, які, рятуючись, їхали часто в нікуди, і залізничникам, які попри все мали зберігати спокій і координувати процес евакуації.
Олександр Пирожков до повномасштабного вторгнення працював провідником. Після 24-го лютого став виконувати обов’язки начальника пасажирського поїзда.
"24 лютого я перебував вдома. У мене була відпустка до 6 березня. 24 лютого мені зателефонувало керівництво, попросили вийти на роботу. Я перервав свою відпустку. Треба було везти на евакуацію людей. Тоді ж сформували потяг із Києва і 25 лютого ми вже вирушили. Ми не знали, куди їдемо, просто нам сказали, що евакуація буде на захід України.
В перший день, коли садили пасажирів, це був просто натовп людей. Відкрили двері, ніхто не розумів, що робиться. Тільки кричали: "Війна!!!" і всі тікали.
Того дня, я пам'ятаю, якась жінка впала і ніхто не зупинявся, всі топталися і бігли далі. Дитина також колись впала між платформою і вагоном. Витягували з поліціянтами. Ми зупиняли натовп, щоби допомогти тим, хто не може впоратися самотужки.
На даний час купейний вагон розміщує 36 пасажирів. Плацкартний 52, а вагон-люкс 18. То в люксі їхало 220 людей. Я також бачив купейні вагони, де людей було 300. І плацкартний, де їх було вже понад 300. Неможливо було пройти, всі сиділи на підлозі. Було дуже шкода дітей. Ми віддавали своє купе, ділилися своєю їжею, яка в нас була.
Їхала жінка з трьома немовлятами, всі до року. Мати її посадила в поїзд і вона не знала навіть, куди їде. Через ФБ вона виклала пост про те, що в такому ось потязі їде її дочка з трьома немовлятами: "Прохання допомогти, хто як може". До мене тоді звернулися пасажири, прийшли провідники, всі почали шукати її. Ми її знайшли. У неї не було нічого із собою: ні їжі, ані одягу. Нічого… Зв'язалися в Хмельницькому з волонтерами, вони допомогли, принесли їжу, памперси. У Львові волонтери допомогли їй зійти з потяга, оформили проживання".
Олександр Пирожков працював на евакуаційних рейсах місяць. Його бригада здала зміну аж 25 березня. Зараз вони повернулися до звичного ритму: зазвичай це 6 днів на зміні в рейсах і 6 днів вдома. Потяги курсують за розкладом і, головне, є план дій на випадок надзвичайних ситуацій:
"На сьогоднішній день залізниця вже повернулася до своєї роботи, все загалом стабільно. Нині вже такого, як було в перші дні, немає. Тоді потяги запізнювалися, дуже багато було пасажирів, коли була повітряна тривога, ми не знали, як діяти, що робити пасажирам. На сьогодні це вже все організовано. Коли тривога, ми повинні евакуйовувати пасажирів у підземні переходи або метро. В інших містах у бомбосховища. Зараз всі поїзди курсують за графіком. В перші дні ніхто не міг організувати роботу.
Коли на сьогодні немає електропостачання, то є тепловози. Вони тягнуть нас до наступної станції, де вже є електрика. Все вже потроху стабілізується."
Олександр каже, що роботу любив завжди. А під час війни ще більше відчув себе потрібним, адже міг допомагати людям. Розповідає, що мріяв про професію провідника з дитинства, закінчив профільне училище в Дніпрі та працює на залізниці вже 15 років.
"Я давно мріяв про цю професію. Це було для мене чимось романтичним. Думав, що там такого: чай роздати, двері відкрити і документи перевірити на проїзд. Це буде файна професія. Я, коли вийшов на роботу, багато чого зрозумів: що це, крім провідника, і психолог, і продавець, і ремонтник, і прибиральник.
День у провідника розпочинається так: я приходжу на роботу, проходжу явку. Далі прибираємо вагон, готуємо його до рейсу, отримуємо продукти, в зимовий період використовуємо опалення, робимо тепло у вагоні. Отримуємо документацію. Потім поїзд подають на посадку і ми їдемо далі. Роздаємо чай, каву, білизну, важливим є спілкування, особливо військових."
Читати також: "Ступінь зношеності тепловозної тяги Укрзалізниці перевищує 90%" ‒ Сергій Вовк
Провідник за роки своєї роботи вислуховує тисячі історій, знайомиться з безліччю людей. Часом, каже Олександр, справді хотілося б дізнатися, як склалася доля твого пасажира-співрозмовника. Я прошу пригадати незвичних пасажирів, які, наприклад, зустрічали у поїзді Новий рік. Такі історії, за словами Олександра, вже в минулому:
"До 2010 року Новий рік був святом в поїзді: з шампанським, віршиками, цукерками. Зараз в потязі категорично заборонено пити. Зараз взяли чай, перекусили вафелькою і лягли спати. Відходять вже запечені кури, варені яйця і ковбаса".
Олександр Пирожков каже, що робота провідника — це не лише романтика і подорожі, як здавалося в юності. За ці роки він справді встиг побачити і полюбити чимало куточків України:
"Саме так, щоб відпочиваючи, приїхав собі та пішов кудись — то такого у провідника немає. Ми маємо від 30 хв до 2 годин часу. Треба встигнути зробити прибирання, купити собі їжу на зворотню дорогу та самому відпочити.
Якщо поїзд в Дніпро прибував о 8 ранку, а вирушав о 8 вечора, то тоді треба йти до начальника потяга, писати заяву, і на годину можна виїхати подивитися, наприклад, парк. Ми їздили в Бердянськ на море. Година, дві є для того, щоб провідник зміг побігти до цього моря. Закарпаття дуже сильно подобається. Харків. Дуже було красиве місто до початку війни. Але наші люди непереможні. Ми все зробимо і відбудуємо".
Ми спілкувалися з Олександром Пирожковим у перерві між його рейсами, у порожньому купе поїзда. За кілька годин вагон заполонили пасажири і поїзд рушив до Солотвино. Олександр каже, що дуже хоче, щоб у пасажирів були лише добрі підстави для поїздок: подорожі, відрядження, зустрічі. І щоб вокзали та поїзди асоціювалися з радісним очікуванням дороги.
"Я завжди кажу, що пасажир повинен відпочити в поїзді. Хай це буде не важкий рейс. Хотілося, щоб вони приходили з посмішкою і ніяк не з сумом".
Фото: Укрзалізниця
