Чому "Сірі бджоли" важливі у Вашій творчій біографії
"Андрій Курков написав цей роман енну кількість років тому. Цей твір дуже вдало описує становлення людини, викристалізовування її характеру в бік певного вибору. Той людський стан, коли ми метаємося, не знаючи до якої сторони пристати. Ці двоє однокласників, які живуть у сірій зоні на Донеччині, роблять вибір на життя і на те, щоб бджоли збирали солодкий гарний мед для тої території, яка є українською. Бо бджоли для українців ― це дуже знаменита річ, яка будує життя. А мертві бджоли, як відомо, не гудуть.
Ті люди, що записували для радіо "Культура" цей роман, зробили обидві частини. Бо у виставі Театру на Подолі ми граємо лише першу частину, а на радіо зробили багатосерійну програму. І мені дуже приємно, що сьогодні у нашу студію завітала продюсерка радіо "Культура" Світлана Свиридко".
Про історію створення аудіокнижки
Світлана Свиридко: "Почалося все з мистецького конкурсу, який оголосила Національна радіокомпанія. А письменник Андрій Кокотюха був готовий адаптувати твори і свої, і тих письменників, які зголосяться брати участь у конкурсі. Одним із цих письменників був Андрій Курков, який дозволив нам озвучити свій роман "Сірі бджоли". Отже, ми отримали адаптований до радіоефіру повний твір. Я побувала на виставі у театрі, побачила гру акторів і вже мала варіант аудіокнижки, тож у мене виникла думка: а хто може краще прочитати, ніж Богдан Михайлович, який уже перебуває в тексті, у матеріалі і прожив це. Дивно говорити, але ми ще в довоєнний час спланували запис і повинні були почати в березні. Проте змогли записати "Сірі бджоли" лише у вересні. Це не просто аудіокнижка, це моновистава. З режисеркою Мариною Гольцевою ми просто сиділи, слухали в цій атмосфері глядацької й слухацької зали, поринали і забували, що йде запис... Настільки це було перфектно. Прем’єра відбулась 14 жовтня, і я запрошую всіх послухати нашу спільну з Богданом Бенюком роботу на сайті Українського радіо".
Театр Франка вже приймає глядачів. Чи змінилася атмосфера зали?
"Я є прихильником тієї думки, що справжні артисти мають опановувати залу, будь-яку. Бо якщо ти звикаєш до якоїсь певної атмосфери чи локації, то це неправильно. Коли артисту незручно і він щось переборює, тоді відбуваються суперові речі, звучить все по-живому. Після 24 лютого півтора місяці ми були у відпустці, театр не працював, а потім цей процес запуску вистав виявився дуже складним. Бо коли ти не займаєшся якоюсь роботою, то вона ніби відходить на задній план. Але театр ― це надзвичайно важливо під час війни. Мені пощастило бути на кінофестивалі у Чернівцях пам’яті Івана Миколайчука, і там було записано звернення артистів, які воюють на фронті, до учасників і глядачів: "Ви такі молодці, що ви це робите! Так хотілося б з вами посидіти, подивитися кіно…".
Сьогодні ми внутрішньо перебудовуємо своє розуміння життя. Ті люди, які за ці вісім місяців війни відійшли, багато порядних свідомих українців, вони відходять, захищаючи Батьківщину. І ми розуміємо, що їхній дух панує над нашою землею, відбувається цей патронаж. Коли помирають мама, тато, ти все одно відчуваєш їхню підтримку, вона енергетично триває. Ми віримо в це, і наша віра дає величезну надію на майбутнє".
Читати також: Олексій Богданович: "Ми маємо закінчити трагічний цикл нашої багатовікової історії боротьби за волю"
Про завдання театру
"Функція театру дуже важлива. Бо відродити віру в добро, людяність і перспективу ― одне із завдань театру. І дуже важливо, якими ми, артисти, будемо виходити на сцену, які больові точки будуть у нас, коли ми стільки емоцій пережили від самого початку, коли був наступ на Київ та всі подальші події. Як ми внутрішньо, з поривами свого серця, зі своїми неймовірними амбіціями і великою любов’ю будемо промовляти слова, які були прописані багато років тому драматургами, котрі не відчували того, що пережили ми. Артисти мусять жити емоціями. Якщо не буде розриватися серце і це відчуття не перелітатиме через оркестрову яму, то глядачі не отримають того, що мають відчувати після театру. Переривання дійства через повітряну тривогу не забирає у глядача бажання дивитися виставу далі, пірнути в цю фантазію. Тому що глядач бачить, що дійство на сцені народжується прямо на його очах і артисти щирі. А це головний закон".
Про презентацію нового фільму в Лісабоні
"Фільм "Небо-парасолька" було знято три роки тому. Це ніби така побутова історія про чоловіка, який живе в Карпатах. Його дочка під час навчання в медичному університеті познайомилась з італійцем, закохалася, народила дитину і поїхала в Італію, порушивши всі традиційні речі української сім’ї. А через 18 років до цього чоловіка в карпатське село прилітає на вертольоті онук із прахом своєї матері, яка трагічно загинула. Вона написала в заповіті, щоб її прах розвіяли в Карпатах. Спершу в діда й онука було нерозуміння між собою, але потім вони знайшли вібри існування одне з одним. Ця історія емоційно дуже співзвучна до сьогодення. Про такі фільми покійний Віталій Малахов казав: у Лондоні перед виставами продаються спеціальні хустинки, для того щоб люди могли витирати сльози".
Про дивіденди для життя
"Згадаю фільм, який мав знімати Сергій Жадан у Харкові, але не сталося через війну. Ми зустрічалися два місяці тому, і я сказав: хлопці, якщо ми будемо чекати закінчення війни, то цей процес очікування може затягнутися, але ж не можна зупинити наш кінематограф і театр. Чому ми не можемо знайти кошти, щоб взяти в оренду знімальну техніку і зняти це кіно? Почали думати і вирішили, що процес знімання фільму відновиться під час війни. Це дуже правильно. Ми маємо жити в роботі, у відчутті праці й потрібності кожного дня. Бо коли наступає хандра, починається повний провал. У цій війні найбільше постраждають оптимісти і песимісти, а практики будуть виживати в будь-якій ситуації. Бо вони виконують конкретний обсяг роботи, який приносить і задоволення, і дивіденди жити. Потрібність і впертість ― дуже важливі. Я про це завжди своїм студентам кажу. Зараз ми живемо в такий момент, коли особисті риси кожного переходять на перше місце. І щоб перетнути межу середньовартості, оволодівши якимось ремеслом, треба напружитися, займатися самовіддачею, не чекати, що до тебе має щось прийти, а самому пропонувати ідеї".
Фото: Держкіно. Кадр із фільму "Небо-парасолька"
