Віталій Малахов. Фото з відкритих джерел
"Малахов як фараон будував театр на Подолі"
Віталій Малахов – видатний український театральний режисер, народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, творець, засновник, художній керівник Київського академічного театру на Подолі. Театру, який став справою його життя, символом людської наполегливості на шляху до мети, концентрації впертості і віри у втілення мрії. На запитання, чим він відомий і запам’ятається, з притаманним йому гумором Віталій Малахов відповідав: "Кількома десятками відомих вистав і чорним фасадом театру на Подолі". Він народився 19 липня 1954 року у Львові. Вступив до театрального Інституту Карпенка-Карого у Києві одразу після школи. Небувала історія, адже без життєвого досвіду і вищої освіти на режисуру тоді не брали. Володимир Неллі зробив для нього виняток. Першою ж виставою "Казка про Моніку", мюзиклом про кохання під живий оркестр у Театрі імені Лесі Українки він зробив собі ім’я. А також він загалом зробив знаменитими Анатолія Хостікоєва, Любов Куб’юк і Олександра Ігнатушу. З 1979 року очолив Київський державний театр естради, в якому здійснив постановки вистави "Я – Київ", "Ніч чудес", "Зоря та смерть Пабло Неруди", "Шахрай мимоволі" та інших. Група драматичних акторів Малахова грала свої вистави на пристосованих і не дуже сценах різних театрів і будинків культури, оскільки власного приміщення зі сценою театр не мав. З 1985 по 1987 рік працював зі своєю трупою на базі Київського молодіжного театру, де випустив виставу-візитівку театру "Трактирниця", яку поставив для своєї коханої дружини Ксенії. А вже у серпні 1987 року під його орудою трупа театру створила Київський драматичний театр на Подолі. Художник, сценограф, кінорежисер і театральний режисер Сергій Маслобойщиков і його дружина заслужена артистка України Алла Сергійко – одні з тих, хто з Малаховим були мало не з першого дня.
Алла Сергійко: Коли ми почали працювати в цьому театрі, в нас життя, окрім театру не було. Але в нас було таке насичене життя всередині! Все, що з’являлося в Києві: свіже, нове, гастролі – у нас були всі. У нас було купа майстер-класів, лекцій і це було таке життя, мов перше кохання – справжнє-справжнє.
Алла Сергійко і Сергій Маслобойщиков у студії Радіо Культура
Знаковою виставою для вашого театру стала "Ніч чудес". Це постановка відрізнялася від усіх інших навіть у назві. Скільки всього було варіантів постановок?
Сергій Маслобойщиков: Я вже зараз не підрахую. Взагалі тих варіантів, які відбулися, тому що вистава йшла десь років 20, реалізованих варіантів було не менше 4-х або 5-ти. Але нереалізованих варіантів було ще більше.
Наприкінці 80-их років театр на Подолі нарешті зареєстрували. У театру не було дому, але театр був домом?
Сергій Маслобойщиков: У театру ніколи не було свого дому, тобто приміщення. Це завжди була спільнота, де люди трималися один за одного. Малахов мріяв про свій театр і він як фараон будував цей театр на Подолі й слава Богу, що він встиг там попрацювати.
Алла Сергійко: Усі актори, які працювали з нами, ніколи ні про які інші театри не думали. Усі, хто могли, пішли. Я ні в одному театрі Києва не хотіла більше працювати.
Ви були одним з перших театрів, хто виїхав за кордон на міжнародні фестивалі. Це були успішні покази?
Алла Сергійко: Шість театрів із колишнього Радянського Союзу їздили вперше туди і серед них був Театр на Подолі.
На чому зараз буде триматися театр, який створив Малахов?
Сергій Маслобойщиков: Театр відчував серйозний ідеологічний і організаційний тиск. Малахову дзвонили з керівних органів і казали: "Віталію Юхимовичу, ми зараз переїжджаємо в інші кімнати, ви б не могли попросити ваших акторів, щоб вони допомогли нам пересунути меблі?" Він увесь час крутився і звісно цього не зробив. Такі були вимоги. Малахов постійно крутився між цими людьми, але ці люди були метеликами, яких через рік-два не ставало. А Малахов і театр завжди лишався. Якось ми зустріли одного з керівників організації, яка керувала цим театром. Він був уже у відставці і на той час керував тиром, відтак запросив нас до себе постріляти. Отакі люди керували мистецтвом. Малахов, окрім свого професійного мистецтва, мусив бути в такому світі пробігати між такими людьми, щоб театр міг вижити в цих умовах. Це було дуже принизливо.
"Повертайся назад"
Але його почуття гумору допомагало йому виходити з таких ситуацій?
Сергій Маслобойщиков: Якби не його гумор, то можна було вже застрелитися. Він умів усе перетворювати на якийсь жарт і воно тоді інакше сприймалося.
Що б ви йому зараз сказали?
Сергій Маслобойщиков: Повертайся назад.
Алла Сергійко: Так, його дуже не вистачає.
"Малахов не любив звання"
Малахов збирав колекцію акторів, як коштовності. Для нього усі були визначні. Тамара Плашенко – актриса Київського академічного театру на Подолі. Працювала з Малаховим ще з часів Театру естради, тобто з початку 80-их років.
Тамара Плашенко: Віталій Юхимович Малахов не любив звання. І він цього не приховував. Він хотів, аби ми були всі рівні, тому що розумів, що інакше це могло якось розділити людей. Коли я залишила театр Заньковецької, де в мене все складалося і були перспективи, я побачила цю "Моніку", яку він зробив і зрозуміла: якщо я туди не потраплю, то моє життя буде марним. Це ніби зняли завісу з якогось життя і крізь неї пішли хвилі й потоки нового життя, радості та світла. Мені поталанило потрапити сюди.
Тамара Плашенко у студії Радіо Культура
Анатолій Крим: Для української культури Малахов видатна фігура. Він був доброю і відкритою людиною, проте життя його трішки побило. Під кінець він почав дуже придивлятися, чи його ніхто не надурить. В нього була втома. Понад 40 років він будував цей театр. Він хотів спробувати змінити театр на кіно, але на той час вже був хворий. Він по життю був однолюб – кохав одну жінку, один театр. І коли він жінку втратив, театр збудував, у нього трішки згасла цікавість до життя.
Анатолій Крим у студії Радіо Культура
"Театр по праву носитиме звання його імені"
Богдан Бенюк очолив театр на Подолі після смерті Віталія Малахова. Чим вам запам’ятався Віталій Малахов?
Богдан Бенюк: Про таку особистість, як Віталій, нібито й дуже легко говорити, а з іншого боку, неймовірно важко. Він був непередбачуваний і в кожній ситуації завжди виглядав по-новому. Він вмів імпровізувати. Це – людина вогонь і людина імпровізацій, людина, яка чіплялася за людей, які довкола неї. Коли він доходив до закінчення певної постановки, то завжди казав: "Я свою роботу зробив, тепер робіть ви". За цими словами завжди стояла дуже важлива фраза. Емоції, які існували в ті чи іншій роботі, повинні були знаходити підвищення градусу цих емоцій. Тобто, вистава мала ставити теплішою і теплішою аж до гарячої. Емоції – це та річ, яка нас вигідно відрізняє від інших театрів колишнього СРСР. Якось мені пощастило поїхати з ним на Единбурзький фестиваль. За півтора місяці ми грали по дві вистави щодня. Це був "Сон літньої ночі" о 5-й вечора, а о 12-й грали "Яго". Вийшла газета "Гардіан", де відзначили виставу Малахова "Яго". Вона мала хороший резонанс. Те, що ми познайомилися з іншими людьми під час фестивалю, то це також його велика заслуга. Тобто, життя бурлило півтора місяці і цей дух міг зробити лише Віталій Малахов.
Театр по праву носитиме звання його імені. Вже три сезони, як його немає, а його дух тут присутній: і у виставах, і в акторах, яких в більшості випадків він набирав. Якби трупа мене не обрала, я би не очолив театр. В трупи був великий вибір, але трупа зажадала те, що вона має.
Богдан Бенюк у студії Радіо Культура
Це була перша частина спогадів про Віталія Малахова – видатного українського режисера, народного артиста України, засновника Київського академічного театру на Подолі. До 70-річчя від дня його народження.