Діна Миронівна Пронічева – українська театральна актриса єврейського походження, яка стала відомою на увесь світ, врятувавшись серед небагатьох від розстрілів у Бабиному Яру. Вона супроводжувала батьків до Бабиного Яру, дивом затрималась перед фільтраційним коридором, не ступивши одразу слідом за батьками, а тому… потрапила під кулі не одразу; а потім так само дивом вибралася з самого дна яру. Вона ще кілька разів потрапляла у руки фашистів, бо ті не залишали свідків своїх злочинів і розшукували Діну, та її доля була вижити. А ще й тому, щоб свідчити проти своїх вбивць на двох процесах: київському у 1946 та в 1960 роки у ФРН. Історію своєї родички, (двоюрідної сестри батька) розповідає Михайло Френкель, український і єврейський журналіст і громадський діяч.
Вперше я побачив Діну Пронічеву, коли мені було років 4 або 5. Вона прийшла до моєї бабусі, тобто до своєї рідної тітки. Моя бабуся була старшою сестрою її матері. Розповідала тоді бабусі і моїм тіткам про Бабин Яр. Я тоді запам'ятав мало чого. Вона приходила до нас багато разів. У неї після війни не залишилося рідні: її батько, мати і молодша сестра загинули в Бабиному Яру в перший день розстрілів 29 вересня 1941 року. А брату Леоніду вдалося втекти з полону. Але коли він прийшов у двір, де вони мешкали, його видала двірничка. І тут таки на місці його і розстріляли.
Вона була акторкою Київського лялькового театру. У неї не було відверто національних рис, просто вона була красивою жінкою. Діна на той час була вже заміжньою, коли почалася Друга світова війна. Її чоловіком був теж актор Віктор Пронічев. Вона була на його прізвищі. Тому воно не впадало в очі. Мали двійко дітей: Ліда дочка 4 роки і син Володя, якому було 2 роки.
Коли німці оголосили, що треба йти всім євреям у Бабин Яр, що будуть звідти відправляти за кордон на роботу працювати, то люди брали документи, речі і йшли туди. Діна залишила дітей із чоловіком, а сама пішла з матір'ю, молодшою сестрою і батьком в Бабин Яр. Коли вони підійшли до самого Бабиного Яру, вона зустрілася з якоюсь дуже доброю знайомою і на кілька хвилин відстала від своїх. А мати, батько і сестра вже пройшли кордон поліцаїв і опинилися там, де починали бити і роздягати людей. І мати їй встигнула крикнути: "Діно! Рятуйся! Ти ж не схожа на єврейку!" Вона була дівчиною, швидкою розумом. У неї на руках було два документи: паспорт, де була вказана національність; і профсоюзний квиток, де значилося лише ім'я, по батькові і прізвище. Вона швидко порвала паспорт, жбурнула його в кущі. Побачила поліцая, підійшла до нього і сказала: "Я не єврейка. Ось моє посвідчення". Він читає: "Діна Миронівна Пронічева. Так, насправді, нічого єврейського немає". А там були ще такі ж люди, українці, які йшли з сусідами та знайомими і проводжали їх. Ніхто ж тоді не знав, не думав і не вірив, що вони йдуть на розстріл. "Бачиш, там на пагорбі сидять чоловік 30 чи 40. Іди сідай до них, ввечері приїде офіцер німецький, скаже, що із вами робити". Діна пішла і сіла серед цих людей. Ввечері приїхав той німецький офіцер. І поліцаї кажуть йому, що там наші українці сидять. Мовляв, може їх відпустити. Він відповідає, той німецький офіцер: "Ти що, дурень, куди їх відпустити?! Ми їх відпустимо, вони зараз підуть у місто і всім розкажуть, що тут робиться!? І завтра вже сюди ніхто не прийде". Люди ці все бачили. І їх теж повели на розстріл. Правда вже було дуже темно. Їм сказали, щоб вони не роздягалися. Мовляв, ми вас все одно розстріляємо. Вони стали рядком. А Діна за кілька секунд до пострілу сама кинулася згори вниз у яр, впала на тіла загиблих. Дехто з тих, хто лежав у ямі, ще стогнав недобитий. І вона якийсь час лежала в яру. Німці дали наказ поліцаям іти добивати тих, хто ще не помер. Один поліцай каже іншому: "Іди, подивись, може вона жива". На її щастя військовий пошкодував кулі і дуже сильно наступив їй на руку. І вона не закричала. Було вирішено, що вона померла. Тоді поліцаї пішли. І тут німці сказали, що яр із померлими треба засипати. Вже крізь пісок Дана не могла дихати. Вона вилізла звідти, але німців вже не було. Тоді вона вилізла наверх. Дорогою зустріла 14-річного хлопчика, якого звали Митя. І вони разом виповзли з яру. Там були кущі. Він сказав, що піде подивиться, чи нікого немає. Вона залишилася сидіти. Він поліз на розвідку і натрапив на паруль. Його одразу розстріляли. Дана ще довго там лежала. Потім виповзла.
У її житті потім ще було дуже багато страшних пригод. Вона 5 разів потрапляла до німців. Щоразу їй вдавалося врятуватися. Мабуть Бог над нею був.
Її сина колись врятувала сусідка, її подруга Муся. Двірничка сказала німцям, що Діна там десь ховається. А вона була поверхом вище у своєї подруги Мусі на той час. Вони зайшли в квартиру, взяли її малого сина, поставили його біля стіни і почали робити вигляд, що його зараз будуть розстрілювати. І постійно кричали, що поки вона не вийде, вони його вб'ють. Він казав мені, що на ліве вухо досі майже нічого не чує. Вона хотіла вибігти, але ця подруга Муся не дала їй цього зробити. Попередила Діну, що якщо та вийде, то і її, і сина вб'ють. Німці все ж таки дитину не вбили. А сказали поліцаю, що коли прийде душогубка, де пускали газ і люди там помирали, то щоб він туди закинув цю дитину. Коли машина почала підїжджати, тоді Муся вискочила з квартири і кинулася до нього, зірвала обручку і обміняла її на хлопчика.
Останній, хто її врятував, був такий собі Григорій. Вона боялася залишатися в Києві і пішла до області. Діна натрапила на мандрівну трупу артистів, які за харчі давали концерти. І вона до них прибилася. Вже тоді він до неї дуже добре ставився.
Якось поліцаї, коли артисти давали в селі концерт, щось запідозрили щодо неї і заарештували її. За документами у неї було прізвище чи то Фідельман чи Кісельман. І потягли до поліції. Григорій дуже швидко зрозумів, що треба робити. Він кинувся до того села, яке було недалеко, з якого була інша артистка їхного мандрівного театру. Взяв старосту і ще кількох старих людей, прийшли до поліції і переконали їх, що ця жінка Кисельман українка. Що у всіх них такі прізвища, бо був у них управитель німець. Всім дали такі прізвища. І це останній раз вона так врятувалася.
Потім вже прийшли радянські війська в листопаді 1943 року. І до весни 1944 року вона розшукувала дітей. Знайшла їх. Потім багато років працювала в ляльковому театрі. Померла досить молодою. Під час того, як переховувалась взимку 1942 на заводі у Дарниці там сильно застудилася.
Після війни Діна була свідком на двох процесах. У Києві 1946 року. А другий був у німецькому місті Дармштадті 1967 року. Це був цікавий процес. Там вона впізнала німця, офіцера СС, який тоді наказав їх розстріляти. Тоді він ще був живим і на свободі. Але потрапив під підозру і його викликали на процес, де Діна його впізнала. Йому дали 15 років. Якби його спіймали в 1945 році, то його б повісили тут у Києві на площі Калініна. Так називався нинішній Майдан Незалежності. А тоді це вже все було у Німеччині, де вже не було смертної кари. Тому цей офіцер спокійно відсидів.
Німці були дуже точними. Якщо ви подивитеся на кількість вбитих у Бабиному Яру за перші два дні, то таких людей рівно 33 тисячі. І німці тоді вже дуже добре розуміли, що за ці масові вбивства може колись щось бути. Вони були негідниками, але не такими дурними. Для німців було важливим спіймати всіх свідків, щоб вони не розповідали зайвого.
Були тоді люди, які видавали євреїв нацистам. І здавали їх просто тому, що отримували за це гроші, харчі, квартиру могли дати. Коли б почали шукати Праведників раніше, то тоді в Україні їх було б значно більше.
Насправді Праведників народів світу було б значно більше. Просто в радянські часи це все не дуже віталося. Одна з подруг, яка її врятувала свого часу на заводі, отримала звання Праведника світу. Я порахував, що людей, які врятували Діну за ці три роки її страшних пригод, було чоловік 6, не менше, які заслуговувати на це звання. Було навіть два полонених, німець-солдат, підпільник, який видавав себе за поліцая. Діна Миронівна згадується у книзі Кузнєцова "Бабин Яр".
Я знав всього декілька людей. Цих Праведників вже немає на світі. Є діти їхні і онуки. Про це я почав писати у 80-х роках. Коли вже про це можна було писати. Тоді вже минуло 30 років.
Фото: КМДА
