Андрій Хімʼяк і Вадим Карп’як у студії Радіо Культура
"Не тільки можна святкувати, а й треба"
Не дуже різдвяна погода і воєнний стан не надто сприяють святковому настрою. Багато людей просто соромляться святкувати щось під час війни, відчуваючи провину за можливість радіти святу в той час, як наші захисники в окопах стримують ворога. Як зберегти відчуття Різдва?
У нас вже є відчуття Різдва. Тому що ми готуємося до свята разом з сестрами служебницями. Ми збираємо пакунки для наших воїнів з Головного військового госпіталю. Це вже десятирічна традиція. Ми це робимо з 2015 року. Ми готуємо кутю, пампухи, солодощі і вручаємо ці гостинці нашим воїнам, відвідуючи палати, колядуючи для них. Тому у нас цей процес підготовки запустився заздалегідь. Відповідно, через це ми заздалегідь відчували наближення свята.
Щодо святкувань під час війни, треба розуміти, що Різдво – це одвічне відчуття. І я з впевненістю можу сказати, що його не тільки можна святкувати, а й треба. Тому що місією росіян є не тільки забрати наше життя, а й нашу землю, нашу традицію, нашу культуру, нашу мову. А ще нашу віру. Саме тому, коли ми сьогодні святкуємо Різдво, ми переживаємо віру в Ісуса Христа, який приходить до нас. Ми переживаємо цей мир, який Христос приносить в наші домівки. Незважаючи на те, що навколо війна. Цей небесний мир сходить в наші серця і дає нам силу йти далі. Йти далі, як народ невпокорений, який має силу вистояти. Цей народ стійкий. Цей народ любить свою землю, любить один одного, допомагає нашим воїнам на фронті. І разом однією стіною, єдністю своєю переживає не тільки це Різдво, а й всі події, які є навколо нас.
Тому в момент, коли ми святкуємо Різдво, ми справді єднаємося. Єднаємося в нашій вірі, єднаємося в наших родинах. Це нагода нам побачити один одного. Привітати інших тією гучною колядою, гарною різдвяної піснею для того, щоб ця радість поширювалася. Бо ця війна – це не тільки боротьба на фронті. Це боротьба добра і зла. Тому ми, як християни мусимо поширювати це добро нашою вірою, нашою радістю. Адже Христос, прийшовши у світ, зробив велике чудо, коли Бог став людиною. І ми несемо цю радість далі.
"Папа теж хоче наблизити мир. Можливо, не знаючи як"
Ми традиційно сприймаємо це свято, як боротьбу добра і зла. Але в цю бочку меду, бочку добра Папа Римський постійно підливає ложку дьогтю. Чого варта тільки його заява про те, що російський і український не те щоб братні народи, але точно двоюрідні. Кузени. Мовляв, нехай ці кузени і порозуміються. Адже війна – це завжди поразка всього світу. Папа, який не висловлюється чітко, хто тут добро, а хто зло, втрачає довіру вірян. Як церква дає з цим раду?
Це насправді дуже складне для нас питання. Не лише греко-католиків, а й римо-католиків в Україні. Коли ми чуємо якісь заяви, які ріжуть наше українське вухо, ранять наше серце, аналізуючи це, ми думаємо про те, що в тому є і певні позитивні сторони. По-перше, ми прожили дев'ять місяців після його (Папи Римського – ред.) березневої заяви про білий прапор. Це означає, що дев'ять місяців не було якихось скандальних заяв від Папи, які б зрадили українське суспільство. Бо раніше вони траплялися частіше. По-друге, він не називає нас братами, він називає нас кузенами. Він починає все ж потроху розуміти, що ми не є братами, що ми різні народи. З різною культурою, традицією, походженням і навіть вірою. І він починає це потроху розуміти. Але, бажаючи миру, він дивиться на все людство, як братів і сестер. Не лише на нас і росіян. Всі ми люди є, як такими, братами і сестрами у Хресті. Бо ми називаємося дітьми божими. Але одні діти божі вбивають інших дітей божих, і це історія про Каїна і Авеля.
А з іншого боку, минулого року ми мали зустріч із Папою Римським, і він передав в руки Блаженнішого велику збірку своїх звернень до народу України. Їх було 200 на той час. Вийшла окрема енцикліка (офіційний пастирський лист, написаний Папою або під його керівництвом – ред.) щодо миру в Україні. І там є абсолютно повна підтримка України. Такі речі насправді проходять дуже тихо. Практично кожної неділі Папа закликає в Римі до молитви за українців. За поранених, за стражденних. За те, щоб прийшов мир на нашу багатостраждальну землю. І так завжди відбувається у світі. Коли є якесь добро, воно завжди проходить повз нашу увагу. Але коли відбувається щось зле, ми одразу це відчуваємо. Папа в даному випадку говорить в рамках віри і моралі. Говорить як той, що вболіває за мир. І він до кінця шукає шляхи єдності. Бо розуміє, що кожна війна закінчується миром. Він теж хоче його наблизити. Можливо, не знаючи як.
"Не забуваємо про те, що Ватикан бере активну участь у визволенні наших полонених"
Не кожна війна закінчується миром. Є війни, в яких люди програють. І тоді все може закінчитися винищенням народу. Американські індіанці знають це, наприклад, як ніхто. Деякі їхні війни з білими колонізаторами завершилися винищенням цілих племен. Я погоджуюся з тим, що всі християни мислять себе, як брати і сестри. Лякає не називання агресора агресором. Адже церкву ми сприймаємо, як моральний орієнтир, який чітко каже, що є добро, і що є зло. Ми можемо дискутувати в якихось теологічних нюансах, але коли одна країна безпідставно нападає на іншу країну, то це очевидне зло. Ми не чуємо конкретних заяв Папи про те, що це зло. Все виглядає, як намагання пройти між крапельками.
Це називається ватиканська дипломатія. І вона нам час від часу шкодить. Адже ми відчуваємо себе в цій війні щодня. І щодня переживаємо ці обстріли. І коли хтось приїжджає в Україну, але при цьому каже, що хоче поїхати і в Росію, для нас це також боляче. Боляче, що він поєднує візит в Україну з візитом до Росії. Але нам потрібно робити своє. Як християнам, які вміють не звертати уваги на ці речі. Бо відбувається справді дуже багато складних речей. Нам просто потрібно бути сильнішими. Нагадую, є маса звернень Блаженнішого Святослава до Папи, в яких ми говорили про те, як нам усе це болить, як народ України сприймає його заяви. Але, як бачимо, вони повторюються і надалі. Можливо, в даному випадку впливає на нього його аргентинська культура.
Не забуваємо про те, що Ватикан бере активну участь у визволенні наших полонених. Разом із Катаром та іншими країнами, які є посередниками в цьому питанні.
"Це ще один голос нашої церкви"
7 грудня Ватикан призначив 20 нових кардиналів-виборців до Колегії кардиналів. Серед них є українець Микола Бичок. Це вже сьомий український кардинал. І тут йдеться не просто про кардиналів, а про кардиналів-виборців. Вони братимуть участь у майбутньому конклаві. Не так часто українські кардинали потрапляють у перелік кардиналів-виборців. Попередніми кардиналами були, зокрема, Йосип Сліпий, Мирослав Любачівський та Любомир Гузар. Зараз це Микола Бичок, єпископ Мельбурнської Української греко-католицької церкви. Це австралієць, який народився в Україні. Він родом із Тернопільщини. Чому до цього переліку не потрапив владика Святослав, який очолює Українську греко-католицьку церкву? Згадані мною попередники були главами церкви.
Ця новина також була для нас практично, як холодний душ. Насправді ми очікували на кардинальське призначення після відходу Блаженнішого Любомира Гузара. Ми очікували, що його наступник Блаженніший Святослав стане кардиналом. Ми вважаємо, що він достойний ним бути. Але отримали новину, що кардиналом став наш владика Микола з Австралії, якого ми любимо і шануємо. Коли ця новина прийшла, дехто говорив про те, що, можливо, ця новина неправдива. Як кажуть в сучасному суспільстві, фейк. Втім, ця новина мала свої підтвердження і перевірені джерела.
Але я цій новині не дивуюся. Це є спосіб мислення Папи. Цей спосіб мислення Папи підтвердив навіть кардинал Ґуджеротті, Префект Дикастерії для Східних Церков. Він говорив про те, що Папа любить периферію: щось забуте на краю світу. Очевидно, що для нього такою периферією є Австралія. А периферією Австралії є одна єпархія Греко-католицької церкви. Тобто, периферія з периферії. І він викликає собі звідти кардинала.
Папа викликає собі, кого хоче. Бо це його кардинали. Він це рішення може приймати особисто, може запитувати чиюсь думку. Але рішення ухвалює він. Це його пряма відповідальність. Відповідно, наступним після того, кого він обирає зараз, буде його наступник. Це основна місія, яку мають кардинали. Але, крім цього, вони мають ще репрезентативну місію. Вони можуть належати до різних папських дикастерій, різних органів, можуть бути посланцями Папи. Відповідно, мати певний вплив на життя римської курії.
Яку дикастерію очолює Микола Бичок?
Наразі він нічого не очолює. Але його в будь-який момент може покликати Папа до якогось уряду. Це може бути за місяць, за пів року, за два роки. Він використовує кардиналів для того, щоб давати їм певні завдання, певні місії. Крім того, що він буде єпископом для наших вірних в Австралії, буде провадити нашу церкву там, буде відповідальний за наш народ. Він також може мати певні завдання від Папи, які буде виконувати впродовж року. Це можуть бути як разові завдання, так і завдання систематичні. Ми ще цього не знаємо.
Якби таким кардиналом став Владика Святослав, він мав би тісніший контакт із Папою. Чи його контакт з Папою й так достатньо близький? І до нього буде ще один кардинал, котрий також матиме свій контакт?
Так. Це ще один голос нашої церкви. Блаженніший Святослав насправді має прямі контакти з Папою Римським Франциском. Він може до нього звертатися, коли відчуває потребу, чи є слушний час, чи якась подія. А тепер буде ще один голос від України до Папи. Владика Микола є не тільки добрим єпископом і християнином, а й добрим патріотом України. Він вболіває за Україну. Тому він також зможе доносити Папі наші болючі моменти. Я переконаний, що коли він був у Римі, він також говорив Папі про війну і про наш народ. Знаю, що він говорить про це при кожній нагоді. Він дуже близький до нас, тому що вийшов з українського народу. Він дуже багато допомагає Україні. Австралія – це одна з країн, яка найбільше нам допомагає в рамках церковної допомоги. Вона надає багато фінансової і гуманітарної допомоги Україні.
Про що говорили з главою МЗС України Андрієм Сибігою?
Також днями стало відомо, що Австралія нарешті відновить своє посольство в Україні. Бо після 2022 року вони досить обережно до цього ставилися. Є домовленість нашого міністра закордонних справ пана Сибіги з австралійськими колегами. Ви були в складі делегації Української греко-католицької церкви на недавній зустрічі греко-католиків з міністром закордонних справ. Про що йшлося на зустрічі?
Це була дуже приємна зустріч. Основною темою була співпраця нашого міністерства з церквою. Тому що наша церква має дуже широку структуру. Як сказали на цій зустрічі, половина нашої церкви є за кордоном. Ми маємо митрополії в Америці, Канаді, Бразилії. Маємо єпархії в Аргентині, Європі та Австралії. В Європі маємо митрополію в Польщі, маємо наші структури в Німеччині, Франції, Британії, Італії. В Іспанії є велика громада нашої церкви. Тому ми маємо ці довгі руки, які ми можемо простягнути нашим українцям. Адже близько 7 млн тільки тепер виїхало за межі України. І більшість з них зосереджені в західних країнах, де присутня наша церква.
На зустрічі з міністром ми говорили про те, що повинна бути певна співпраця. Ми говорили про те, щоб наші душпастирі теж могли виїхати за кордон служити людям. А пастирі, які є військовозобов'язаними, нині виїхати не можуть. Лише ті, які мають троє дітей. Але нам потрібні молоді амбітні душпастирі, які будуть ревно служити нашим людям за кордоном. І ми просили про те, щоб держава сприяла в цьому питанні. Щоб наші священики могли поїхати на певний час, бодай на три місяці, Хоча це дуже малий час. Адже для того, щоб сформувати громаду, священик потрібен поїхати бодай на два роки. Звісно, ми сподіваємося, що ці люди повернуться розбудовувати Україну. Але поки вони там, нам потрібно їх не розгубити. Для цього священики повинні до них доїхати і дати їм опіку. Бо тих, що там є, замало для такої великої кількості людей.
У вас достатньо священиків, які можуть виконувати таку місію?
Так. Ми маємо достатньо священиків. Кожного року наші семінарії випускають нових священиків. Відповідно, ми можемо, як кажуть, позичити священиків за кордон. Бо ми думаємо про наших людей там.
"Немає такого, що хтось ховається в семінарії чи монастирі від армії"
Чи не пішла частина молоді вчитися до семінарії для того, щоб уникнути мобілізації?
Якщо подивитися на наші семінарії, ми побачимо, що кількість людей, котрі там вчаться, не зросла. Яка кількість семінаристів була минулого року, такою вона залишається і цього року. Кількість цих покликань необхідна для того, щоб надалі тримати наші структури. Але це цілком планова кількість. Немає такого, що хтось ховається в семінарії чи монастирі від армії. Навіть у нашій Київській семінарії є хлопці-випускники, котрі закінчили семінарію і пішли воювати. І пішли не тому, що їх впіймали, а добровільно виявили ініціативу. Вони кажуть, що будуть священиками, коли повернуться з війни. За кордоном, звичайно, кадрів бракує. Бо там потреба є більша. Якщо, приміром, в якійсь єпархії є три священики, ми можемо одного позичити. Можемо взяти на контракт на якийсь певний період часу.
Довіра до церкви в Україні
Довіра до церкви, як до інституції, в українському суспільстві падає. Це стосується не лише Греко-католицької церкви, Православної чи Римо-католицької, а церкви загалом. Про це свідчать численні соціологічні дослідження. Рівень довіри залишається із запасом, але стабільно падає. Центр Разумкова каже, що зараз церкві довіряє більшість громадян України. Але значно менше ніж, приміром, порівняно з 2010. Тоді було 72%, а зараз це 59%. Чому, на вашу думку, практично відсоток за рік падає довіра до церкви, як до інституції?
Було б цікаво побачити цю статистику в конфесійному розрізі. Останні події, які відбуваються з московським патріархатом, призвели до того, що багато людей відійшли від їхніх церков. Пішли в нікуди. Просто пішли додому і залишилися без церкви. Можливо, в цій статистиці вони теж згадані. Церква зараз дуже багато працює і служить не тільки в духовних потребах людям, в таїнствах, молитві, а й допомагає гуманітарно, допомагає з логістикою. Допомагає чим може.
Але дуже важливим елементом вірності церкві є родинне виховання. Колись у родинах батьки говорили дітям про Бога, про церкву і вчили дітей. Зараз наша молодь дуже часто залишена напризволяще. Дуже небагато батьків говорять дітям про те, ким є Бог. А церква без Бога не має своєї суті. Якщо людина перестає вірити, втрачає свою віру, вона відходить не лише від Бога, а й від церкви. Бо традиції і релігійний фольклор не затягують настільки сильно. Коли я не маю зв'язку з Богом, я від нього відходжу.
А для того щоб цей зв'язок мати, треба щоб хтось нас навчив. Коли я був малим, я щоранку бачив, як мої батьки молилися, і я розумів, що це щось важливе. Зараз батьки не йдуть до церкви. Бо вони працюють шість днів на тиждень. І діти відповідно теж не йдуть. Тому родинне виховання є вкрай важливим. Рейтинг церкви залежить не тільки від того, що робить церква. А й від того, як живуть її вірні. Також важливо пам'ятати, що рейтинги час від часу то піднімаються, то опускаються. Церква і надалі намагається вести свою зрозумілу чітку лінію, яка служить ідеалам правди.
Перехід на Новоюліанський календар: "труднощів насправді немає"
Як вплинув на вірян перехід на Новоюліанський календар?
Минулого року ми святкували вперше, і деякі люди думали, що вечеря має бути 25 числа. А виявилася, що 24-го. І вони переживали, що її проґавили. Такі речі траплялися радше на побутовому рівні. Але на літургійному все відбулося просто чудово. 7 січня в церкві також є богослужіння і коляда. Хто хоче, може прийти до церкви і долучитися практично в тому ж контексті до різдвяних свят, які тривають далі. Тому труднощів насправді немає. Є позитивне і схвальне відчуття, адже нині багато українців за кордоном. За кордоном святкували в один день, в Україні в інший. Тепер ця єдність є дуже важливою для нас.
