Мітинг 2014 року
Микола Семена: Я пам’ятаю дні, коли на вулицях Сімферополя з’явилися ці "зелені чоловічки", як їздили УРАЛИ з російськими солдатами. Я все це висвітлював в українській пресі й окрім того був на мітингу 26 лютого. Його учасники домоглися, щоб сесія кримського парламенту, яку збирали російські сепаратисти, не відбулася в той день, й не було ухвалено рішення про проведення референдуму. Таким чином слід вважали 26 лютого – результативним днем, пізніше указом Президента України він був визнаний як "День спротиву Криму російській окупації".
Люди, які тоді зібралися на мітингу, не бажали того, щоб ситуація розвивалася так, як хотіли сепаратисти й чинили спротив. Але на російських медалях "За повернення Криму", якими нагороджували учасників цього заколоту, стоїть дата 20 лютого 2014 року. Уже з 20 лютого в Криму були російські війська, переодягнені, без опізнавальних знаків, вони брали участь у мітингах та грали роль місцевих жителів, які виступали за приєднання до Росії. Серед них були охоронці, які чинили тиск на учасників мітингів, група ліквідації спротиву тощо. Тобто, анексія Криму почалась 20 числа і тривала завдяки активному втручанню сил приїжджих російських "зелених чоловічків", які все більше й більше проявляли себе. Спочатку на мітингах інкогніто, а пізніше – відверто, зі зброєю в руках охороняли й парламент і Раду міністрів, яку вони захопили.
На той момент я працював у Криму власним кореспондентом газети "День" і не бачив для себе можливості відразу після анексії виїхали з півострова, тому що журналісти завжди поспішають туди, де відбуваються якісь події. Якби не було в Криму мене та інших власних кореспондентів, то редакція змушена була б присилати своїх журналістів, і вони б працювали з меншою результативністю. А тут події прийшли саме туди, де я вже більше 30 років працював у мас-медіа. Покинути це поле бою я ніяк не міг, пізніше приєднався до "Радіо свобода", проєкту "Крим. Реалії". Після того, як у мене провели обшук, і я був під домашнім арештом, "Радіо свобода" видало книжку "Кримський репортаж. Хроніки окупації Криму 2014–2016 рр." У неї увійшло десь 450 моїх репортажів про події цих років. З Криму я виїхав як тільки з’явилась можливість, бо у мене була заборона виїзду. Я перебував під наглядом місцевої поліції та змушений був 3 роки двічі на місяць з’являтися в поліцейську дільницю та звітувати про те, що я робив за минулі два тижні у письмовому вигляді. Комісії поліцейські приходили до мене додому, перевіряли, як я живу, розмовляли з сусідами, розповідали, що я екстреміст і терорист. У списку терористів та екстремістів було разом зі мною 7.5 тис людей, це всі ті, хто виявляв активність у Криму.
Робота мас-медіа як нова форма спротиву
Микола Семена: У перші дні березня до референдуму, і вже після нього спротив кримчан був відвертий, явний, його ніхто не приховував. На вулиці виходили люди, вигукували проукраїнські гасла й демонстрували плакати "Путін, нас не треба захищати", "Путін, забирай своїх "зелених чоловічків". Щоправда, активістів теж уже починали переслідувати російські силові структури. Але спротив тоді був відвертий, заявлений прямо на вулицях.
Потім Росія встановила в Криму режим терору, він проявлявся у всьому – у тому, що людей забирали в поліцію, били, проти них відкривали кримінальні справи. Велику групу українських активістів ще в березні забрали в підвал обласного військкомату, де їх піддавали тортурам. Українській владі згодом вдалося виміняти й вивезти їх на неокуповану територію. З 2014 року в Криму панує атмосфера страху. Люди бояться відверто говорити на вулицях.
Спротив, проте, не стихає, він просто набув інших форм. Це передусім робота професійних журналістів, які спочатку працювали в Криму й багато зробили для того, щоб зруйнувати ту залізну завісу, якою росіяни намагалися оборонити півострів, щоб жодна інформація про їхні злочини не виходила за межі Криму. А коли представники преси вже "були знешкоджені", то їхню естафету перейняли журналісти, які приїхали з різних регіонів України. Представники ЗМІ ходили на суди до проукраїнських активістів, писали про них. Їх теж вислідили й винесли покарання або заборонили в’їзд у Крим. Тарасу Ібрагімову, наприклад, не можна приїжджати на півострів наступні 35 років. Зараз триває справа фрілансера сайту "Крим. Реалії" Владислава Єсипенка, якого практично рік тому співробітники ФСБ захопили після того, як він проводив зйомку 9 березня біля пам’ятника Тараса Шевченка, де українська громада покладала квіти. Його арештували, піддавали страшним тортурам електричним струмом, примушували зізнаватися, що він – український шпигун. Зрештою ФСБ не вдалося знайти жодних доказів цього, тому що Єсипенко дійсно був журналістом. Йому підкинули в машину гранату. Хоча під час суду адвокати довели, що граната не його, бо не поміщалася навіть в те місце, де її начебто знайшли, чоловікові все ж винесли вирок – 6 років позбавлення волі. Зараз чекаємо апеляції, але надії мало, хіба що на обмін. Інша журналістка Олександра Єфименко отримала попередження про вбивство, чорну мітку (дві гвоздики, обмотані чорною стрічкою) їй підкинули з натяком, що на неї чекає цвинтар. Це все призводить до того, що журналістське співтовариство зараз намагається не піддавати своїх колег таким ризикам.
Громадськість і спротив
Микола Семена: Професійних журналістів, яких змусили замовкнути, замінили громадські активісти. Вони приходили туди, де відбувалися зібрання, обшуки, знімали це на свої телефони й передавали в телестудії, на різні ресурси, або на місцях проводили стріми. Росія певний час не знала, що з ними робити, адже формально активісти нічого не порушували. Зрештою їх почали звинувачувати в перебуванні у приміщеннях без масок та недотриманні дистанції. Активістів теж почали вивозити в поліцейські дільниці, тягнути до суду, штрафувати, затримувати на кілька діб в казематах.
Спротиву сьогодні сприяє й робота цілої групи кримських адвокатів, які беруть активну участь у судових засіданнях і захищають бранців Росії. Але виграти такі справи неможливо, оскільки вони замовні, політично забарвлені. Проте адвокати домагаються, наприклад, зменшення строків ув’язнення.
Великим спротивом стала робота громадської організації "Кримська солідарність". Це об’єднання активістів, що переважно є членами родин засуджених, яких російська влада вже кинула за ґрати. У Росії зараз перебуває 444 бранці із України і Криму: із Донбасу – 314, із Криму – 130. 106 ув’язнених кримчан уже вивезли з території півострова на територію Росії. "Кримська солідарність" підтримує цих бранців, сприяє роботі журналістів, інформує, що відбувається і в громадському житті в Криму, і у в’язницях. Росії так і не вдалося встановити повністю залізну інформаційну завісу навколо півострова.
На фото: Микола Семена, Детектор медіа
