"Не довіряти владі, коли існує загроза нашому існуванню, — страшно", — Вахтанг Кебуладзе

"Не довіряти владі, коли існує загроза нашому існуванню, — страшно", — Вахтанг Кебуладзе

В ефірі радіо "Культура" про довіру суспільства до державних інституцій міркували журналіст Вадим Карп’як та філософ, письменник і перекладач Вахтанг Кебуладзе. Приводом для розмови стало грудневе дослідження міжнародного інституту соціології про довіру українців до державних інституцій. Традиційно українці слабо довіряють державним інституціям. На перших місцях зазвичай були Збройні сили, волонтери і церква. Нове опитування показало, що 96% довіряють Збройним силам, торік це було 72%, а на друге місце вийшов Президент України — 84%, минулого року цифра становила 27%. Навіть до СБУ, уряду та ЗМІ рівень довіри категорично виріс.

0:00 0:00
10
1x
Програма:

Зростання довіри українців до державних інституцій — несподіванка?

"Я б не сказав, що це стало несподіванкою. У перспективі зростання довіри в нашому суспільстві — неусувний акт нашого дорослішання та суспільного успіху, — вважає Вахтанг Кебуладзе. — Ми маємо цей досвід життя в тоталітарному суспільстві, яке побудовано на недовірі одне до одного і до влади, тобто вертикальна і горизонтальна недовіра. Бо атомізованим суспільством легше керувати. Драматичний і трагічний досвід Майданів — це також досвід довіри, горизонтальної, одне до одного. Потужний волонтерський рух є органічним продовженням Майданів, коли ми довіряємо одне одному. Зростання цієї довіри — позитивний і необхідний процес, тому що суспільства, які не мають у собі високого рівня довіри, неуспішні".

На думку філософа, вертикальна довіра, тобто довіра до інституцій влади, це дещо складніший процес. Суспільства, де громадяни абсолютно не довіряють державним інституціям, є нещасними та неуспішними суспільствами. Тому цей рівень довіри треба підвищувати, але водночас має бути певна критичність. "Це функція інтелектуалів — постійно підтримувати критичний рівень, щоб перевіряти, чи заслуговують державні інституції на нашу довіру", — вважає Вахтанг Кебуладзе.

"Під час війни є ще один чинник — автопсихотерапевтичний. Не довіряти владі, коли існує загроза нашому існуванню, це страшно. Високий рівень довіри до армії зумовлений, з одного боку, успіхами ЗСУ, їхнім шляхетним досвідом, а з другого боку — страхом. Якщо не довіряти ЗСУ, то кому довіряти? Те саме і з рейтингом Президента. Згідно з Конституцією, дві його основні функції — безпека та міжнародна політика, а сьогодні міжнародна політика це безпека. Тому, якщо ми не довіряємо ЗСУ і Президенту, то ми загрожені".

Російський нацизм — інклюзивний нацизм

"У цивілізованих суспільствах низький рівень ксенофобії. Ксенофобія — це страх до чужого. Якщо ми подивимося на успішні суспільства, то у них був важкий досвід ставлення і прийняття чужого, але сьогодні там доволі високий рівень толерування будь-якого чужого — етнічного, культурного, релігійного, ґендерного тощо. Це дуже важлива запорука цивілізованості та розвиненості суспільства, адже чуже — це завжди цікаво.

Але що робити з чужим, яке до всього для себе чужого ставиться, як до ворожого? Це Росія. Вона від початку створення й дотепер ставиться дуже ксенофобськи до всього чужого. Я це називаю інклюзивним нацизмом. Він відрізняється від ексклюзивного нацизму гітлерівської Німеччини тим, що то був цинічний нацизм. Є неарійські раси, недолюди, їх треба або знищити, або перетворити на рабів. Проста цинічна агресивна картина світу, яка сама себе підважила і знищила. Російський нацизм — витончений. Чуже тут теж сприймається як вороже, але головна вимога — треба асимілювати чуже, перетворити його на свійське. Що нам кажуть росіяни? Якщо ви погодитеся бути недоросіянами, то ми з вами готові жити. Але ви маєте прийняти наш стиль життя, і ми можемо навіть вам залишити ваші шаровари, вишиванки, галушки й пісні. Проте ви не можете сказати, що ви відмінні від нас. А потім погодьмося, що ми взагалі однакові. Отже, якщо ти не визнаєш себе таким, як я, але трохи гіршим, то я тебе знищу".

Як зберегти довіру в суспільстві після нашої перемоги?

"Позитивний досвід Майданів показав, що довіра — це запорука виживання, успіху і перемоги. Як це зберегти? Називаючи своїх своїми, маємо розуміти, що ми всі строкаті, різні, і це прекрасно. Треба усвідомити, що і наше розуміння свого — строкате й негомогенне.

Якщо ми проаналізуємо власну ідентичність та власні історично-культурні наративи, то знайдемо доволі суперечливі елементи. Наприклад, люди ходять до греко-католицької церкви, вважають Шевченка генієм української літератури, але водночас мають давати собі раду з текстом "Гайдамаків". Ми просто маємо розуміти, що своє — теж суперечливе. Досвід, коли ми стикаємося зі своїми, які трохи відмінні від нас, але не ворожі до нас, вони не хочуть нас знищити, а хочуть жити з нами в одній політичній нації, поділяють спільні цінності — цей досвід відмінності свого є дуже важливим. У такий жахливий спосіб історія нас вчить — приймати своє, яке відрізняється. Дуже травматичний і трагічний досвід, коли люди втрачають домівки, їм доводиться переїжджати в інші регіони країни, а з тих регіонів люди йдуть на фронт і відкривають для себе схід. Але водночас це досвід зшивання України, коли ми розуміємо: ми — відмінні, але щось фундаментальне нас об’єднує".

Читати також: Особливості онлайн-сварок по-українськи – дослідниця Марина Стародубська

Чому довіра до церкви як інституції зменшилась? Торік це було 51%, нині 44%.

"По-перше, треба розрізняти церкву і релігію. Релігійна людина інколи може розчаруватися в церкві. По-друге, тут хиби самої кількісної соціології. Те, що ми отримуємо, дуже залежить від того, як ми запитуємо. Деякі люди сприймають так, що це стосується загалом релігії, відносять туди іслам, іудаїзм тощо. Деякі вважають, що їх запитують про християнство, але про які саме конфесії? Як на мене, це погане соціологічне дослідження саме у темі церкви. Тому що так поставлене запитання не дає мені, як вченому, можливість інтерпретувати відповідь. Адже запитання не диференційоване. Я лише можу припустити, що зниження довіри до церкви пов’язане зі зниженням довіри до УПЦ ПМ, зрештою до РПЦ. Звісно, це позитивний процес. Але ми можемо лише здогадуватися, бо це соцопитування не дає нам підстав бути впевненими в цифрах".

Зростання довіри до державних інституцій — чи є тут ризик узурпації влади?

"Однозначно така загроза є. У контексті ЗМІ мені не подобається те, що зараз відбувається. З одного боку, треба якось контролювати і захищати український медійний простір від проросійських ЗМІ. Але з другого боку, починають домінувати лише певні канали комунікації із суспільством, які повністю підкоряються владі. Вважаю, що мають бути альтернативні українські погляди. А оскільки журналістика це четверта влада, то тут можна запобігти узурпації".

"Війна — це об’єктивний челендж. Якщо ми будемо сперечатися в парламенті, то можемо просто програти війну. Тому сьогодні динамічні рішення в ручному режимі – це необхідність. Але завтра це може бути загрозливо. Тут немає ідеальних формул. Під час війни потрібна така єдність та швидкість ухвалення рішень, а також свідоме обмеження наших свобод. Ми розуміємо, що комендантська година необхідна, і не починаємо з цього приводу виходити на вулиці для протесту, що нас заганяють додому після 23-ї години. Та для мирного життя це неприпустимий факт. Але як треба ухвалювати рішення в парламенті, це може бути не очевидним для більшості громадян. Дали вказівку з Офісу Президента, за один день ухвалили рішення, і Кабмін це застосував. Навіщо довгі суперечки? Але це шлях до авторитаризму і тоталітаризму, це дуже небезпечно".

"Влада має бути достатньо свідомою своєї ролі та функції у суспільстві і часом йти на непопулярні рішення, але водночас прислухатися до суспільної думки і не переламувати суспільство, тобто не йти до авторитаризму. Наша суспільна думка базується на фундаментальних цінностях європейської цивілізації, таких як свобода, гідність, права людини. Ба більше, ми сьогодні глибше за європейців це усвідомлюємо. Тому що ці базові цінності більшість західних суспільств просто успадкували, вони їм були подаровані з покоління у покоління, починаючи з 1960-х після Другої світової війни. Вони їх сприймають як данність свого життя. Нам же доводиться їх виборювати".

Визвольна війна, війна за незалежність, велика війна… Чому ми досі не назвали цю війну?

"Я б назвав цю війну "остання війна", робочий варіант. Якщо спробуємо інтерпретувати, чому вона остання, то зрозуміємо, чому ми досі не знайшли для неї назву. Деякі люди мають ілюзію, що ця війна почалась 24 лютого. Дехто каже — ні, у 2014 році. Але ми маємо розуміти, що ця війна триває, у гарячих і холодних фазах, протягом усього нашого існування. Ми завжди перебували в екзистенційній війні з Російською імперією, від початку її створення до цієї гарячої фази з 24 лютого.

Тут маємо закид нашим історикам. Ми дотепер не переосмислили власну історію, а отже, не комунікуємо ці сенси нашим західним партнерам, які сьогодні на нашому боці, але багато чого в нашій історії не розуміють, зокрема — що це за війна. Чи була у нас тут на початку ХХ століття громадянська війна, чи це були визвольні змагання, які ми програли? Чим була для нас Друга світова війна, яка розпочалась не в 1941-му, а в 1939 році? Нам необхідно переосмислити досвід війни з Росією, яка триває століттями. Коли ми це переосмислимо, тоді зможемо дати назву цій війні".

На думку письменника і філософа, концепт "Київська Русь" виник у ХІХ столітті на теренах російської імперської історіографії, для того щоб описати тяглість російської історії від Києва до Москви і Петербурга. Зрештою, це Путінський наратив. І навіть критикам Путіна, російським лібералам, дуже потрібен цей наратив. "Як каже Ярослав Грицак, історія — це ніби чужа країна, там усе інакше. І думати, що в історії ми знайдемо чітке пояснення того, що відбувається зараз, це також небезпечно".

"Можна вважати, що політична нація — щось дане від Бога, від природи, але це веде в нікуди. А є конструктивістське твердження, що політична нація — це продукт суспільної уяви. Уява це завжди про майбутнє. Якщо ми будемо одне з одним говорити, якою ми уявляємо свою політичну націю, то одержимо запоруку успіху", — підсумував Вахтанг Кебуладзе.

Фото: фейсбук-сторінка Вахтанга Кебуладзе

Останні новини
Олег Скрипка на Радіо Промінь ексклюзивно представив два релізи
Олег Скрипка на Радіо Промінь ексклюзивно представив два релізи
Клименко: "Бюджет більше тиловий, ніж військовий"
Клименко: "Бюджет більше тиловий, ніж військовий"
Радіодиктант, "Колос" та "Від суботи до суботи": культові програми Українського Радіо
Радіодиктант, "Колос" та "Від суботи до суботи": культові програми Українського Радіо
"Я чую інших людей, сподіваюся, вони чують мене. Це робить мене щасливим. І це Свобода!" — Буткевич
"Я чую інших людей, сподіваюся, вони чують мене. Це робить мене щасливим. І це Свобода!" — Буткевич
Кочетков: "Кедр" за 50 млн $ завдає менше руйнувань, ніж "Калібри", "Кинджали" чи "Циркони"
Кочетков: "Кедр" за 50 млн $ завдає менше руйнувань, ніж "Калібри", "Кинджали" чи "Циркони"
Новини по темі
Найкраще голосують "Слуга народу", "Голос" і "Довіра" — Алеканкіна про коефіцієнт ефективності Верховної Ради
"Майже все, що заробляє Україна, йде на оборону і безпеку" — Білозір про План дій та збільшення видатків
Фільм "20 днів у Маріуполі" — це можливість залишити в історії військові злочини, які вчинила Росія в Україні
"Душа моя над снігом стала, неначе яблуня в плодах". Памʼяті Дмитра Павличка
Чи зможе ЮНЕСКО захистити Одесу від російських ракет? Пояснює заступниця міністра