Часовоярський історико-краєзнавчий музей. Ілюстративне фото: facebook/pavlokyrylenko.amcu
"Ми всі зацікавлені у збереженні культурної спадщини"
Як би ви оцінили нинішню ситуацію щодо евакуації музеїв, культурних цінностей з музеїв, наскільки вона зараз критична чи ні? Як бачите це ви, як фахівець?
На жаль, ми з вами маємо загальну картинку приблизно однакову, тому що комунікації державного органу, який є відповідальним за державний Музейний фонд, немає. Відповідно, як налагоджена система, повної інформації в нас, як в суспільства, немає. А мушу зазначити, що державний Музейний фонд належить народу України. Це так за законом, за нашим правом. Тому перше – це комунікація. Тобто ми не знаємо, скільки музеїв евакуйовано, які колекції убезпечені. Ми маємо фрагменти інформації. Це та інформація, яку я оприлюднила і яка з'явилися в результаті опитування проєкту RES-POL, який працює для того, щоб допомогти Міністерству культури розробити Стратегію культури на 25-30 рік. І, власне, в процесі збирання фактів для аналітики, ми зробили запит до музеїв. Нам відповіло більше 300 музеїв з усіх регіонів України. А питали ми про потреби у реставрації. І під час цього дослідження ми виявили, що музеї зі Сходу України, а відповіді нам надсилали обласні адміністрації, департаменти культури, які повідомили про те, що ми не можемо надати інформацію про потреби у реставрації, тому що 59 704 предмети з музейного фонду Маріупольського краєзнавчого музею зазнали пошкоджень або були знищені. Таку офіційну відповідь ми маємо. 1108 предметів основного фонду згоріли у Часовоярському історико-краєзнавчому музеї. Тобто наша картинка поки що зовсім не виглядає повною і це побічні знання, які ми отримали. Мені здається, що вкрай необхідно було би, щоб Міністерство культури вийшло з публічною комунікацією. Не треба казати адреси, куди перевезли той чи інший музей, але загалом за 3 роки війни вже однозначно має бути система, яка обліковує, що евакуйовано, що не евакуйоване, чому не евакуйоване, яка потрібна допомога, тому що ми всі як суспільство зацікавлені в збереженні культурної спадщини. Тобто перша проблема – це відсутність комунікації і розуміння, що відбувається.
"Ситуація колапсу, безпорадності й відчаю"
Друга проблема – це досі неналагоджена система всіх акторів цього процесу, тому що тут не одинокий музей, який має ухвалити рішення. Директор музею, а переважно це директорка і колективи музеїв, переважно, теж жіночі – це люди, які в умовах атак, загрози для життя мають по ідеї запакувати, задокументувати, завантажити предмети в ящики і кудись передати. Хтось зміг звернутись до волонтерів. Хтось просто не має сил, ресурсу фізичного це зробити. З іншого боку, ці директорки, які мають зарплату 8 тис грн, я мушу наголосити, що директори маленьких регіональних музеїв мають зарплату 8 тис грн і при цьому несуть матеріальну відповідальність за нашу з вами спадщину. І ризикуючи життям, вони стоять фактично перед дилемою – чи взяти на себе ще й кримінальну відповідальність, якщо в процесі такої ургентної евакуації щось буде знищене або втрачене, чи сидіти і чекати, що хтось допоможе. Так, вони мають звертатися до обласної адміністрації. Але обласна адміністрація, часто не маючи всередині компетенцій, хоче якогось сигналу від Міністерства культури. Міністерство культури не системно відповідає і говорить, що за це відповідають місцеві органи влади. І ця директорка музею просто потрапляє в ситуацію колапсу, безпорадності й відчаю. Наразі протоколи мали би уже давно функціонувати. Я вже не кажу про те, що вони у нас мали би бути в принципі, бо музеї завжди мають протоколи дій в ургентних ситуаціях. Але за 3 роки війни, очевидно, що держава мала би розробити чіткі протоколи, як діяти в таких ситуаціях. Принаймні, щоб відпустити цю відповідальність директорам, які беруть на себе сміливість ухвалювати рішення.
"Суспільного запиту на порятунок спадщини немає"
Чому досі так? Справді, вже 3-й рік війни закінчується, а досі не напрацьований цей алгоритм. У чому проблема, що заважає на вашу думку?
Мені здається, що насправді проблема суто політична. Тому що пропонуються алгоритми там, де є суспільний запит. Суспільного запиту на порятунок спадщини немає, немає тиску. Відповідно, політичне керівництво розуміє, що ці питання не є такими гострими і їх не артикулює. Ми, дієвці культури кілька років поспіль послідовно в будь-якій риториці наполягали на тому, що захист культурної спадщини і культури має бути частиною безпекової Стратегії держави. Наприкінці минулого року нарешті це з'явилося в риториці президента України і міністра культури. Але з'явитися в риториці – не значить з'явитися в документах. Логіка підказує те, що якщо це частина безпекової стратегії, то міністр культури – це частина РНБО. І це значить, що РНБО сідає і планує, як забезпечити порятунок культурних цінностей. Тобто це не просто вислів, щоб підкреслити значення нашої культурної цінності, це комплекс практичних дій. Військові адміністрації, Міністерство культури, органи правопорядку, військові підрозділи, всі мають співпрацювати для того, щоб забезпечити евакуацію там, де це потрібно. А якщо вже неможливо евакуювати, то зробити додаткову безпеку на місці перебування. Але там, де можна ще евакуювати, на мій погляд, евакуювати треба негайно.
Ольга Сагайдак. Фото: facebook/coalitionforculture
"Я би зважала на негативні сценарії також"
Над чим працювати треба передусім? В яких регіонах і які превентивні заходи можна зробити, аби вберегти ці культурні цінності?
Мені можуть закидати панікерство або "все пропало", але, слухаючи військову аналітику і військових, які коментують, що нам потрібно посилювати захист правобережжя, оскільки наступ триває, то на мій погляд, треба просто взяти цю аналітику і зрозуміти, де найбільші загрози. Так звучить, що це Запорізька область, Дніпропетровська, Харківська, Миколаївська області. Тому я би в даному випадку покладалася на військових, на їхній прогнози. І я би зважала на негативні сценарії також. Тому що навіть евакуація людей, евакуація закладів – це все одно швидше, ніж евакуація культурної спадщини і музейних предметів. Просто по часу це швидше. Тому я би говорила про те, що ми повинні обов'язково цей ургентний план починати задіювати. Дай Боже, щоб він не знадобився.
"Рішення про переміщення культурних цінностей має ухвалюватися державою"
Яку роль в цій історії можуть мати або мають міжнародні організації, теж ЮНЕСКО? Чи вживають вони якихось конкретних заходів для захисту культурних цінностей України, крім певних занепокоєнь тощо?
ЮНЕСКО присутнє в Україні. У нас є офіс, є представниця ЮНЕСКО. У нас є міжнародні фонди, які фінансують. Наприклад, фонд ALIPH або World Monument Fund. Це фонди, які діють у полі культурної спадщини. Але повертаюся знову ж таки до повноважень. Фонди можуть реагувати, наприклад, на запит Міністерства культури. Фонди не можуть запропонувати музею переміщати культурні цінності. Це заборонено законом. Рішення про переміщення культурних цінностей, про евакуацію, про пакування має ухвалюватися українською державою. Я не знаю, як би відреагувало ЮНЕСКО, якби був запит від Міністерства культури перемістити ті чи інші музейні колекції. У мене є гіпотеза, що ЮНЕСКО доволі неповоротка організація і це не до них має бути запит, бо вони пів року планувати будуть. Але запити до фондів, які більш гнучкі, очевидно, могли би спрацювати, якщо би це був запит від державної інституції. Але ми не можемо робити висновки, бо ми не знаємо, що відбувається за лаштунками. Тому я би наполягала на тому, щоби міністр культури з прозорим, зрозумілим, логічним звітом звернувся би до суспільства і поінформував, що відбувається зараз з культурною спадщиною.
Те саме ми можемо сказати і про волонтерські організації. Очевидно, що допомога небайдужих людей з громад потрібна. Але не можуть волонтери зайти у музей по своїй волі, стати і пакувати музейні експонати. Є кейс волонтера Леоніда Марущака, який публічно кілька разів наголошував на тому, що він вивозив колекції з Бахмута, з Краматорська, з інших музеїв східного регіону на свій страх і ризик. І каже, що вивіз більше 2 млн. Але на правду, це недопустима історія, коли волонтер кладе на себе всю відповідальність. Він комунікує і з музеєм, і з приймаючою стороною, але ризики вкрай великі. І якщо Міністерство культури недотичне до цього процесу, то ми можемо в результаті від переміщення втратити більше, ніж від того, що предмети будуть знаходитися там, де вони знаходяться. Врешті-решт, предмет, який попав в окупацію, вціліє. А предмет, який буде їхати дорогою, яку бомблять, буде знищений остаточно.
