Ілюстративне зображення з відкритих джерел
Лариса Покальчук: "Держкіно у нинішньому вигляді нам не потрібне"
Навіщо нам Держкіно як інституція?
Лариса Покальчук: Мушу сказати, що у тому вигляді, в якому нині існує Держкіно, нам не потрібне. Розшифрую, що це означає, тому що у самій абревіатурі зашифрована Державна агенція з підтримки кінематографу. Ця інституція, яка існує зараз у складі Кабінету міністрів, не займається державною підтримкою кінематографії. Вони займаються державною підтримкою серіалів. Тому варто було б їх перейменувати, назвати Державна агенція з підтримки серіалів або навіть ширше – аудіовізуального продукту.
Вибачте, а серіали – це не кіно?
Лариса Покальчук: Звісно, ні. Це абсолютно різні речі. Але закінчу свою думку про Держкіно. Про те, що фактом на сьогодні у складі Кабінету міністрів, окрім міністрів і міністерств, є якесь дивне створіння, яке називається Держкіно. Чому дивне? Бо з одного боку, це не міністерство, а агенція. А з іншого боку, по факту, існування цієї інституції в Кабміні – це фактично міністерство. І фактично голова Держкіно по функціоналу є міністром. І цей міністр, як політична посада, мав би займатися розробкою політик. Але цього не відбувається. Відбувається якась дуже незрозуміла, так із боку це виглядає, втаємничена, непрозора… – я підбираю слова, які характеризують цю інстанцію, щоб не висловлюватися різко. Це не інституція. Це інстанція, яка називає себе Держкіно. Тобто, це інстанція, яка немає ніякого стосунку ані до кінематографу, і я сподіваюсь, ані до держави.
Лариса Покальчук. Фото: facebook/pokalchuklarysa
В Україні зараз є 150 кінотеатрів, є телеканали, в яких майже зник рекламний ринок
Яка ваша позиція, пане Денисе?
Денис Іванов: Я хотів сказати, що насправді Держкіно – це прообраз такого європейського кінофонду. Тобто, по суті справи, на відміну від Голлівуду і Боллівуду, Україна і більшість, насправді, європейських країн не можуть окупити стрічки, які створюються на внутрішньому ринку. І кіно вже давно, принаймні останні 50-60 років, в європейських країнах, в країнах Північної Америки, таких як Канада і навіть у Штатах є багато різних моментів, де різні інституції підтримують кінематограф, який не може окупити себе з ринку, підтримуються таким же чином, як підтримуються театри, опери, цирки. І по суті, якщо б не існувало таких фондів, то не було б й кіно. Бо кіно – це дорого, навіть коли ми говоримо про маленький фільм. 0,5 млн доларів – це фільм, на якому люди отримують дуже маленькі зарплати і не можуть собі майже нічого дозволити. А малобюджетне кіно за європейськими мірками – це 1 млн євро. Якщо ми говоримо про Штати, то там є 30-40 тисяч кінотеатрів і весь світ, в якому Голлівуд домінує. Або Боллівуд – це Індія, це велика держава, там проживає майже мільярд людей, і кінематограф там є прибутковою справою.
Якщо ми говоримо про Україну, де є 150 кінотеатрів, є телеканали, в яких майже зник рекламний ринок, і є VoD-платформи, то ми говоримо про те, що у нас не буде кіно, якщо не буде підтримки. А що таке не буде кіно, ми дуже добре пам'ятаємо в 2014 році, коли наші російські "колеги", з якими ми багато спілкувалися до початку війни, казали, а що у вас за країна така? Нічого немає. Літератури немає, кіно немає. Назвіть мені хоч одного вашого режисера. І, насправді, нам у 2014 році було важко назвати режисера, який мав би якесь світове визнання. На щастя, у нас за 10 років виросло просто покоління талантів, які були підтримані державою, Держкіно, і випустили свої фільми. Ви спитали, що таке Держкіно? Це, з одного боку, це фонд фільмів, які мають оголошувати відкриті конкурси, куди мають приходити таланти, кінокомпанії і змагатися в чесних процедурах за фінансування. І потім ці стрічки будуть виходити в кінотеатрах, показуватися на фестивалях і на телебаченні. Але Держкіно також займається такими речами, як культурна спадщина, воно регулює кінопрокат і кіноринок, воно має займатися міжнародними відносинами. Тобто це мав бути не тільки фонд фільмів, які видає, а це набагато ширше поняття.
Денис Іванов у студії Радіо Культура
"Голлівуд – не наш варіант"
На чий бік ви схиляєтеся, пане Ілля?
Ілля Гладштейн: Знаєте, був такий анекдот: "і ти маєш рацію, і ти маєш рацію". Тобто тут я погоджуюся з обома спікерами. Але нам потрібна здорова, нормальна інституція, яка функціонує прозоро, дотримується цінностей, розробляє стратегію і потім її виконує. Це те, що нам точно потрібно. Я абсолютно не погоджуюся з твердженням, що Голлівуд і інші моделі повністю комерційного кіно – це наш варіант. Як Денис каже, тут просто не зійдеться арифметика через брак інфраструктури потрібної для дистрибуції фільмів. І навіть, якщо Держкіно не можна видавати гроші, що, в принципі, зрозуміло, в теперішній час є більш пріоритетні задачі, перш за все, оборона і відбудова, то навіть у такій ситуації Держкіно могло б функціонувати ефективно і монетизуючи свою мережу, яку воно мало би побудувати. Це міжнародні зв'язки. Є багато сторін, які хочуть і готові підтримати Україну, не підтримуючи армію. І гуманітарна сфера – це той напрямок, в якому Держкіно могло би бути реципієнтом міжнародної допомоги. І такі пропозиції були. Але враховуючи повну дисфункціональність цього органу, на жаль, чи нещастя, цей орган цих грошей не отримає. Нашим європейським друзям і партнерам довелося створити окремий Фонд із підтримки українського кіно, який адмініструється французьким кінофондом CNC. Він проводить незалежні від Держкіно конкурси, наймає експертів і зрозумілою, чесною процедурою розподіляє кошти.
Це французи зараз дають гроші на українське кіно?
Ілля Гладштейн: Гроші дають, якщо не помиляюсь, 22 європейських кінофонди.
А який там бюджет? Адже держава цього року виділила 589 мільйонів, наскільки я пам'ятаю, які "зависли".
Ілля Гладштейн: Там було 1,5 млн євро, здається. Це дуже маленькі гроші. Їх розподіляли на підтримку розробки та фіналізації фільмів. І наступне коло, можливо, буде нарешті підтримано виробництво.
Ілля Гладштейн. Фото: facebook/86festival
А виробництво – це в районі 45 млн гривень?
Денис Іванов: Але вони, насправді, зробили більший вплив на українських талантів, на українських кінематографів, ніж Держкіно з сотнями мільйонів.
Денис Іванов: "Тут не проблема в конкретній персоналії. Проблема у фактичній приватизації держфінансування"
5 липня Кабінет міністрів звільнив очільницю Держкіно Марину Кудерчук. Зараз на її місці тимчасово виконувачка обов'язків Юлія Шевчук. Без пані Кудерчук ми не можемо її обговорювати. Загалом озвучені вами проблеми із Держкіно пов'язані з недосконалістю інституції чи з тим, хто очолює цю інституцію? Можливо, щось не так з самою архітектурою підтримки державою українського кіно?
Денис Іванов: Насправді проблема в тому, що фактично державне фінансування було приватизовано. Проблема не тільки в очільниці Держкіно. Це вершина айсбергу. Там є ще такий цікавий орган, як Рада з державної підтримки кінематографії. Це 10 людей, які ухвалюють рішення про фінансування, про вибір експертів і так далі. Криза в українському кіно почалася до повномасштабного вторгнення. Вона була в тому, що ми побачили конфлікт інтересів. Ми побачили, що тут не проблема в конкретній персоналії. Не говорячи англійською, не маючи профільної освіти, досвіду в кінематографі, очолювати таку індустрію – це був дуже серйозний виклик, я думаю, і для неї. Але проблема в тому, що були просто атаковані прозорість і демократичні процедури. Фактично були люди, які ухвалювали рішення в державі, яке кіно фінансувати. І це люди, які представляли, в тому числі і кінокомпанії, яким видавалося фінансування. Тобто це абсолютний конфлікт інтересів. І через це, на жаль, через ці приватні інтереси і хакерське захоплення цієї інституції, зараз дуже багато українських талантів залишилися без роботи. Це раз. По-друге, нам за допомогою кіно дуже легко комунікувати зі світом. Тому що кіно – це така машина емпатії, яка надає можливість людям зрозуміти, з чого ми складаємося, хто ми такі. Зараз минуло 3 роки після того, як Держкіно було перезавантажено і ми бачимо в основному тільки документальні роботи на світових кінофестивалях, або стрічки, які були профінансовані до того, як з'явилася пані Кудерчук і Рада з державної підтримки кінематографії.
"Держкіно не повинно мати стосунку до серіалів"
Пані Ларисо, а ви як думаєте, в чому проблема?
Лариса Покальчук: Причина – в українській владі.
Але не ця влада цю архітектуру підтримки державою українського кіно вибудовувала. Така архітектура вже була до приходу пані Кудерчук.
Лариса Покальчук: Звісно. І її хакнули. Але ви знаєте, що не може бути ідеальної архітектури. Я кажу, що це українська влада атакувала, яка фактично з Державної агенції з підтримки кінематографу перетворила, хакнула і зробила Державну агенцію з підтримки серіалів та власних особистих проєктів.
Але люди дивляться серіали. Люди не читають зараз книжок, тому що їм серіали замінили товсті романи. Поясніть, будь ласка, чим вас так не влаштовують серіали?
Лариса Покальчук: Серіали мають бути. Я двома руками "За" серіали. Єдиний момент – до цього не повинно мати стосунку Держкіно, ніякого. Усі автори, дуже талановиті, дуже яскраві, які роблять серіали, мають йти в Міністерство економіки, як мінімум, чи у Фонд з підтримки бізнесу, я не знаю. Це бізнес. І треба речі називати своїми іменами. Якщо це бізнес, то, будь ласка, розвивайте його, вкладайте, шукайте інвесторів. Причому тут держава? Держава у стані війни може підтримувати дуже невеличкий шмат мистецтва, яке називається кінематограф. От і все. Як тільки ми це розділимо і назвемо речі своїми іменами, і Агенція дійсно перетвориться в Агенцію з підтримки кінематографу, мистецтва, кіно, не буде ніяких питань, всі будуть працювати по своїх напрямках і не буде ніяких скандалів. Розумієте, не треба імітувати і підміняти поняття.
Ілля Гладштейн: Повертаючись до вашого питання, чи це персональна чи структурна проблема? Безумовно, структурна, тому що, наприклад, зараз 1 серпня відбувається безпосередній відбір нових членів Ради з підтримки кінематографії. За це вся ціннісна кіноспільнота боролася більше року. Тому що попередня Рада просиділа на своїх місцях на рік довше, ніж потрібно. Спілка кінематографістів подала до суду, дійшла до Верховного суду і виграла цей суд про те, що попередня Рада була незаконна. Вона незаконно продовжила свої повноваження . І ось, нарешті, такі омріяні наші вибори членів Ради відбуваються. Але ми фактично не можемо ніяк впливати на те, хто і яким чином обере цих людей. Тому що в законі чи якомусь підзаконному акті, я вже не пам'ятаю точно, написано, що людей, які обирають цих людей, призначає Держкіно. Там є якісь критерії. Але, наприклад, я подався у цю комісію з відбору і, в принципі, абсолютно легально я туди не потрапив. І я не можу навіть мати ніяких претензій, тому що інструкція прописана так, що люди, які сидять уже в цьому кабінеті, продовжують керувати процесом. Тому я вважаю, що це проблема архітектурна, але також і персональна. Тобто, можна розрулити, якщо мати бажання і добру волю створити ситуацію, коли цей орган, який має виробляти політики, працюватиме на всю індустрію, але не лише на друзів. Але такої волі немає. Звісно, було б краще, щоб в такій ситуації закон вирішував цю задачу, щоб це не залишалось на відкуп людей, які ухвалюють рішення. Зараз ситуація, на жаль, програна вже на початку, при написанні цих нормативних документів.
"Ми ніколи не відмовлялися від діалогу"
Пане Денисе, ви готові свій рецепт запропонувати?
Денис Іванов: Мені здається, що треба просто повернути здоровий глузд. Насправді, це дуже важко, тому що ми зараз стикаємося з неймовірним викликом в безпеці. Ми зараз розмовляємо про Держкіно, але це не найбільша проблема в державі. Найбільша наша проблема – це агресор, і ми маємо бути згуртовані в цій боротьбі. І кіно може бути дуже важливим інструментом, в тому числі для цього. А що робити? Насправді, є класична система, коли приймаються такі рішення чи призначається рада або людина, яка буде керувати. Що робить ця людина? Вона збирає стейкхолдерів, тобто тих людей, які роблять серіали, арт-кіно, комерційне кіно, експертів і консультується.
Це, якщо є бажання. На вашу думку, в Держкіно воно зараз є?
Денис Іванов: На жаль, зараз це дуже сильно радикалізовано. Тому мені здається, що те, що ми зараз з вами робимо, що про це говоримо – це вже великий шлях. Просто повідомити – це наш суспільний інтерес у тому, щоб в Україні було талановите кіно, щоб тут не розкрадалися гроші і щоб вони ефективно використовувалися, якщо це гроші платників податків навіть не українських, а європейських платників податків, які розподіляє зараз Держкіно на культуру. Ми просто вимагаємо здорового глузду і виконання закону, не більше. І ми ніколи не відмовлялися від діалогу. Це був підхід наших опонентів: "Ви – окремо, а ви – окремо".
