Зображення з ФБ-сторінки "Уповноважений із захисту державної мови"
Олег Охредько: На ТОТ практично відсутня будь-яка література українською
― Що відбувається фізично з підручниками на тимчасово окупованих територіях?
Олег Охредько: Тимчасово окуповані території умовно поділяються на дві частини ― так звані "старі", як їх називають навіть окупанти, це територія Криму, Севастополь та частково Луганська й Донецька області; і так звані "нові" території, це частини Херсонської та Запорізької областей. Окупанти поступово, від самого початку діяли за чітким планом. Вся українськомовна література, не лише підручники, вивозилася зі шкільних і звичайних бібліотек, а що далі з цими книжками ― ми практично не знаємо. А на нових окупованих територія це був часто приклад ставлення, коли підручники і книжки просто спалювали на очах у дітей, батьків, учителів, показуючи, що і як тут буде відбуватися. І на сьогодні на ТОТ практично відсутня будь-яка література українською мовою. Хоча в "конституції" тимчасового окупованого Криму сказано, що мови навчання дітей ― російська, українська та кримськотатарська. Але української літератури ми там не знайдемо. Ба більше, якщо починають щось знаходити ― це вже привід для переслідування. Окупанти елементарно бояться українських книжок.
― Росіяни завозять до бібліотек свою літературу. Що про це відомо? Вони спонукають її читати?
Олег Охредько: Книжки, які вони завозять до бібліотек, можна об’єднати у дві групи. Перша ― це підручники. Чи бажають діти й батьки, чи не бажають ― усі ці підручники російськомовні. Була спроба випустити кілька підручників українською мовою для початкових класів, можна сказати ― це було на рівні похибки. Росіяни завозять або намагаються видати власні підручники. Кілька років тому в Криму видали так звану "Історію Криму". У цьому підручнику з’явилися російські наративи щодо кримських татар, тож після великого скандалу ці підручники були вилучені зі шкіл тимчасово окупованого Криму.
Ми проводили аналіз підручників для шкіл, і побачили щось жахливе. Наприклад, азбука для 1-го класу, де написано: "Родина-мать ― умей за себя постоять. У меня есть дедушка, на войне он был снайпером. Дедушка участник парада победы…". А апофеозом став підручник для 11-го класу авторства Мединського (одного з помічників Путіна), який вважають вже не підручником, а пропагандистським еталоном. Його навіть переписували через те, що Чечня й Кадиров дуже обурилися від його змісту. Можна лише уявити, що там написано про Україну.
Щодо літератури. Цього року до шкіл почали повертати радянську літературу ― "Молодая гвардия", "Как закалялась сталь" та ін. ― причому для обов’язкового прочитання. Водночас інша книга "1984" не просто потрапила в заборонений список, а ти можеш опинитись у буцегарні, якщо просто цитуєш Орвелла. Вони витягують міфи радянських часів. Згадаймо "подвиг 28 панфіловців", який вже було спростовано, але на сьогодні зняли новий фільм "28 панфіловців", куди заганяють дітей. І все це прописано у підручниках та посібниках. Друковане слово Росія використовує у повній мірі. І це є злочином геноциду.
Олег Охредько. Фото: almenda.org
Олександр Павліченко: Ідеться про міжнародний злочин, який може бути охарактеризований як злочин проти людяності
― Що порушує Росія, коли знищує українську літературу та шкільні підручники, знищує цілі бібліотечні фонди, а натомість завозить свою "макулатуру"?
Олександр Павліченко: Це серйозне питання. Треба дивитися на те, як і що Росія знищує. Адже вона знищує не абсолютно всі українські видання, а вибірково вилучає видання, які з’явилися з 1994 року, тобто вже під час незалежності України, до фактично 2022 року, вважаючи, що це шкідлива для них література. Росіяни називають її "екстремістська", "антиросійська" та іншими визначеннями. Насправді тут ідеться про міжнародний злочин, який може бути охарактеризований як злочин проти людяності. Це стаття 7 Римського статуту, підрозділ "Переслідування будь-якої групи або спільноти, яку можна ідентифікувати за політичними, расовими, національними, етнічними, культурними, релігійними, ґендерними або іншими ознаками, що визнані неприпустимими згідно з міжнародним правом". Але цей злочин має кваліфікувати та отримати відповідні докази Міжнародний кримінальний суд (МКС), який є тим міжнародним інструментом, що стоїть на засадах Римського статуту. Принагідно знову нагадаю, що Україна Римський статут підписала, але й досі ще не ратифікувала. Тобто ми шукаємо кваліфікацію та визначення злочинів, які тут містяться ― а це фактично "біблія" міжнародного кримінального права ― і хочемо, щоб воно працювало, але разом із тим цей документ ми на національному рівні ще не імплементували шляхом ратифікації. У цьому є велика проблема. Наша держава має вирішити це питання і не ховати голову в пісок, уникаючи ратифікації Римського статуту. Повторюся ― це стаття 7 "Злочини проти людяності".
― А хто має нести відповідальність ― російська держава чи окремі посадовці? Як визначає ця стаття?
Олександр Павліченко: Взагалі, за Римським статутом, держава не несе відповідальності. Несуть відповідальність особи, злочини яких встановлено у відповідному ланцюжку команд. Тобто ті, хто перебувають у ланцюжку команд, та найвищі посадові особи притягаються до кримінальної відповідальності. Цей механізм притягнення до відповідальності за злочини у сфері міжнародного гуманітарного права та міжнародних кримінальних злочинів не є досконалим та ефективним. Але ― не існує ніякого іншого. Тому потрібно звертатися і сподіватися, що цей механізм може працювати і належним чином розглядати такі питання. МКС на сьогодні вже відкрив дві справи проти російських посадових осіб. 17 березня 2023 року було ухвалено два ордери на арешт у справі депортації українських дітей (ордери на арешт Путіна та Львової-Бєлової ― ред.). А 5 березня 2024 року ― Кобилаш і Соколов, це російські командувачі, відповідальні за здійснення обстрілів, що призвели до ураження об’єктів української критичної інфраструктури з жовтня 2022-го до лютого 2023 року.
Олександр Павліченко. Фото: helsinki.org.ua
― Чи були в історії подібні справи або вироки проти людей, які організовували такі злочини ― культурного геноциду, етноциду, лінгвоциду?
Олександр Павліченко: Не можу сказати, що у практиці міжнародних органів є випадки притягнення до відповідальності саме за такий вид злочину, як знищення об’єктів культурної спадщини або друкованих видань. Коли стоїть питання про ранжування злочинів, за які притягають до відповідальності, то на першому місці стоять злочини проти особи ― фізичне знищення, ґвалтування, катування тощо. Така категорія злочинів є набагато більш видимою, тому за них простіше притягати до відповідальності. Отже, ці злочини поглинають ті злочини, які стосуються гуманітарної сфери та культури. Але будемо сподіватися що завершення цієї війни буде враховувати і притягнення до відповідальності за вчинення злочинів проти культурної спадщини. Це не лише книги, це розграбування музейних колекцій, приміром, Херсонського та кримських музеїв. Росія тут виступає таким самим мародером, як це було в Європі 1944-45 років, куди вона заходила. Якщо подивитися на російські музеї, то там величезна кількість картин та предметів, викрадених із тих країн, які "звільняла" радянська армія. Після цієї війни міжнародне гуманітарне право має бути більш кристалізоване та сфокусоване на тому, що знищення культурної спадщини певного народу ― це також геноцид.
