Віталій Портников. Фото: Олег Переверзєв для Суспільного
"Мене врятувала моя журналістська інтуїція"
— На Радіо Культура щоп'ятниці о 18:00 можна почути наш новий спецпроєкт, присвячений 1990-м рокам. І ми говоримо про цей час в Україні, говоримо про те, як тоді змінювалася реальність. Сьогоднішній наш гість – журналіст, публіцист, лауреат Шевченківської премії 2023 року Віталій Портников.
У 1980-х роках ми отримували інформацію, насамперед, із "радіоголосів". Мій мовний досвід сильно пов’язаний із тим, що українську службу "Голосу Америки" не глушили в Києві впродовж усіх моїх шкільних років. Я досі не розумію, чому. Щовечора з 19.00 до 21.00 я слухав українську службу "Голосу Америки". Завдяки тому, що її не глушили, я міг слухати повну версію програми. Результати були приголомшуючі. Вже під час першого візиту Рональда Рейгана до Радянського Союзу я був у міжнародному прес-центрі. І це був кінець 80-х. Я зустрівся з кореспондентом "Голосу Америки" української служби, котрий був першим кореспондентом української служби "Голосу Америки", якому дозволили приїхати в Радянський Союз саме з цією групою журналістів, яка супроводжувала президента Рейгана. І він мені сказав тоді: "Слухайте, Віталію, але ж кажуть, що в Україні не розмовляють, так, як розмовляємо ми. А ви розмовляєте так, як ми розмовляємо". Я відповів, що роблю титанічні зусилля, щоб позбутися цього акценту. Тому що ця українська мова – це була мова, яку я чув у російськомовному, за великим рахунком, місті. І це теж було великим впливом на мою свідомість.
Ірина Славінська і Віталій Портников. Фото: Олег Переверзєв для Суспільного
— Думаю, що багато хто подивилися фільм "Колапс. Як українці зруйнували імперію" – телесеріал про початок Незалежності. І там є серія, де Віталія Портникова можна побачити в кадрі як журналіста, який працює на засіданнях "Народної Ради" (демократичної опозиції в тодішньому парламенті – ред.), у Спілці письменників. Що ви там робили? Які це були роки? Що там робить на старті кар’єри журналіст Віталій Портников?
Це серпень 1991 року. Це не був старт моєї кар’єри. За великим рахунком, я був тоді в складному професійному стані. Я вважав, що я пропускав головні події, які мали б висвітлювати журналісти. Це було якесь щастя, що мене врятувала моя журналістська інтуїція. Я жив тоді в Москві. І я взяв залізничний квиток у період літніх відпусток, будучи тоді у Польщі. І, повернувшись до Москви, я взяв квиток на 18 серпня 1991 року. Квиток "Москва-Київ". Це було для мене абсолютно логічним, тому що я зазвичай їздив на день народження своєї мами 25 серпня. І коли я приїхав, вранці 19 серпня у Москві починається путч. І це пропускають мої колеги на барикадах "Білого Дому" (неофіційна назва Будинку уряду Російської Федерації у Москві – ред). А я вважаю, що маю висвітлювати все з місця події. Між тим, я виявився в абсолютно іншому місці, де не відбуваються такі події. І я намагався щось зробити, щоб принаймні тут в Україні почалися події проти ГКЧП. Ми ходили і переконували людей, що потрібно виходити на мітинги, ми намагалися допомогти "Народному Руху" організувати мітинг на Майдані Незалежності. Тобто я завжди займався невластивою собі не журналістською діяльністю. Одночасно ми готували спеціальний номер "Молоді України", який нам так і не дали тоді видати. Я робив всі маневри, щоб переконати цензуру, я подзвонив до Таллінна, до керівника незалежної компартії, а він був членом політбюро КПРС. І він дав інтерв’ю про те, що треба боротися з ГКЧП. І я додав тоді, що ми не можемо не випустити номер, адже в ньому інтерв’ю з членом політбюро ЦК КПРС. "Що ви собі дозволяєте?!" Але це тоді не діяло. Ми змогли реально працювати, коли стало зрозуміло, що з путчем усе закінчилося на нашу користь. Але тоді це була або підготовка до якихось суспільних дій, або до якоїсь можливої професійної роботи. І, дякуючи цьому квитку, я був 24 серпня 1991 року у Верховній Раді. Було б значно гірше, якби в цей час я був на призабутих барикадах "Білого Дому", а Незалежність України не побачив би. Я б ніколи собі не пробачив цього.
— Що це за досвід – на власні очі побачити проголошення Незалежності України?
Це особливий момент. Адже у тебе є така мрія, і ти думаєш, що будеш довго її чекати, може роками, може завжди. Я не розраховував, що чекати доведеться завжди, а думав про років 10-15. Коли напередодні візиту президента США Джорджа Буша-старшого я був у Москві у прес-центрі, мені розповідали, і навіть показували чернетку цієї промови, яку він виголосив у Верховні Раді України. І я їм сказав, що мені не подобається тональність цієї промови, адже переконаний, що за років десять Україна буде незалежною. І ця промова може бути поганою спадщиною для Джорджа Буша-старшого. А мені кажуть: "Хлопче, про що ти говориш. Ми радилися з самою Кондолізою Райс".
Хто міг подумати, що це трапиться через тиждень!
— Спадщина таки виявилася поганенькою…
Ірина Славінська. Фото: Олег Переверзєв для Суспільного
Очевидно. Але хто міг подумати, що це трапиться через тиждень! Я пам’ятаю той свій прогноз – протягом 10-річчя. Але зовсім не протягом 2 тижнів.
— Аж раптом 24 серпня 1991 року. Верховна Рада.
Я був у ложі преси. Ми з моїм колегою Володимиром Рубаном, у майбутньому головним редактором "Газети по-українськи", ми побачили ці цифри і переглянулися. Як люди, які побачили диво. Це неможливо описати. Цьому дню багато подій передували, і я, в принципі, мав би до цього підготуватися. Але я до останнього моменту не міг повірити, що вони натиснуть кнопки. Тим паче, не забувайте, що це була комуністична більшість. Це ж не був, умовно, парламент рухівців, який мав наважитися. Ці люди були нашими політичними ворогами, вони ніколи не хотіли, щоб це відбулося. Вони завжди працювали, щоб цього не відбулося. Думаю, що вони самі до кінця не розуміли, що вони роблять. І це також був той день, коли заборонили Комуністичну партію Радянського Союзу. Тож вони були страшенно налякані. І це додало їм "відваги". Вони думали, що, натиснувши кнопку "за" Незалежність України, вони врятуються від всіх демократичних процесів у всьому Радянському Союзі. Вони не розуміли, що дають старт таким процесам, на тлі яких сама заборона Комуністичної партії Радянського Союзу не буде головною. Тому що навіть у Москві головна подія була – у Верховній Раді України, а не у Верховній Раді Російської Федерації. Я коли написав про ці події для "Независимой газеты", текст поставили на другу шпальту. Текст мого життя для російської демократичної преси поставили на другу шпальту. Тому що на першу поставили заборону Комуністичної партії Радянського Союзу. Але вони вірили, що КПРС заборонили по-справжньому, а Незалежність України – це "понарошку". А реальність була в тому, що наша Незалежність була справжньою, а заборона КПРС – імітацією.
Кравчук поставив синьо-жовтий прапор за статуєю Леніна
— Якою була атмосфера в залі парламенту в момент проголошення Незалежності? Багато чого було не зрозуміло: де взяти прапор, який гімн співати?
Спробуйте тільки туди пронести синьо-жовтий прапор! Ми побачили там цей прапор тільки тому, що це був прапор із барикад "Білого Дому". Саме тому його й не змогли зупинити і пропустили. Все одно вони не знали, що з ним робити. І Кравчук поставив його за статуєю Леніна. Коли я робив репортаж із хлопцями, які були на барикадах "Білого Дому", і нам охоронець у видавництві "Преса України" не дозволив там бути із синьо-жовтим прапором. А це було вже після проголошення Незалежності.
— Коли ми згадуємо людей, які у 80-х, 90-х говорили про візію Незалежності, серед них багато письменників. Чому саме митці в той час мали такий кредит довіри?
Я можу це пояснити з точки зору тих тез, які я намагаюся просувати, коли ми говоримо про стан ідентичності в Україні. У нас ця конкуренція ідентичності була весь час. Була українська ідентичність, яка, можливо, змінювалася, з класично-етнічної ідентичності ставала політичною європейською. Але це була саме українська ідентичність. І, до речі, ми до неї належали поза етнічним походженням уже тоді. Можливо, я не вважав себе українцем, але я вважав себе громадянином України. Політично в моїй голові це було так. Принаймні, я був прихильником української Незалежності. А були люди, які вважали, що це – Радянський Союз, "русский мир", усе, що завгодно. Навіть вектор їхнього культурного розвитку був спрямований на Москву. І були люди, яким усе було абсолютно байдуже. Такі собі радянські люди. І саме письменники були носіями цієї української ідентичності. А хто ж іще міг ними бути?! Саме діячі культури. Політика і влада були відверто антиукраїнськими. Вони боролися з українською ідентичністю. У ЦК КПУ був ще тоді Володимир Щербицький, а в Комітеті держбезпеки ще донедавна був Віталій Федорчук. Це люди, які вбили Параджанова, вбили Стуса. І не має значення, що вони за етнічним походженням були українцями. Вони були антиукраїнцями. Були окремі партійні чиновники і в Києві, і в Москві, які принаймні усвідомлювали українську ідентичність. Їхнім символом був Леонід Кравчук. А були чиновники, які вважали, що з цією ідентичністю треба боротися, бо вона заважає всьому союзному проєкту. Саме тому письменники, які завжди були носіями ідентичності, не могли не очолити цей рух. Адже спочатку він був культурного типу. А вже потім почав політизуватися. І так було завжди. Вони не стали такими в одну мить. Мені Олесь Гончар розповідав на початку 90-х про те, як він йшов із Миколою Бажаном на пленум ЦК КП України, де вирішувалася доля ідеологічно відділу ЦК партії. І коли вони проходили повз будівлю Київської ради, де майорів прапор УРСР, Бажан сказав Гончару: "Олесю, ти ще молода людина, і ти ще побачиш, як тут буде майоріти наш прапор, а не їхній". Тобто Бажан, попри те, що був членом ЦК КПРС, поводився так, як інші українські літератори. Тому що він і був українським літератором. Усі вони розуміли, хто вони, і хто люди, які поряд із ними. Ті, хто був в українській культурі, бачили шанс для держави. Зрештою, і для того, щоб реалізуватися, як повноцінні письменники в повноцінній державі.
"Пам’ятаю, як тут намагалися не допустити з’їзду кобзарів"
— Коли в Україні починаються 90-ті роки? Бо іноді вони сягають 80-х, іноді 2000-х.
Принаймні, в інший час, ніж у Росії. У Росії ці 90-ті почалися з горбачовською перебудовою. А в Україні 90-ті починаються з відставкою Володимира Щербицького з посади першого секретаря ЦК КПУ. В цей період в Україні також відбувається короткий період горбачовської перебудови, який теж дуже швидко закінчується. А потім починається новий процес – процес боротьби між тими, хто хотів продовження змін і тими, хто хотів їхнього закінчення. І цей процес відбувається всюди – і на союзному рівні, і на українському. А 24 серпня 1991 року починається вже абсолютно інший історичний період. У нас зовсім інакше відбувалися суспільні процеси. Керівництво України робило все можливе і неможливе, щоб затримати будь-які реформи і зміни, в тому числі національного та культурного характеру. Навіть перші культурні українські організації створюються у Москві. Пам’ятаю, як тут намагалися не допустити з’їзду кобзарів і кобзарського руху. Я зміг написати про це невеликий текст у газеті "Правда", і тоді їх дещо "попустило". Навіть у Москві не розуміли, чому не можна ставити в газету текст про кобзарів. А тут точно знали.
— Про оце і приказка: "Те, за що в Москві стригли нігті, в Україні могли відрубати руки"…
У Москві не розуміли в часи горбачовської перебудови, що поганого в розвитку національного руху в конкретній союзній республіці. А тут розуміли, що дозволиш кобзарів, а потім не зможеш заборонити те, що допоможе бути Україні. В Москві відбувалися дні пам’яті жертв сталінських репресій. Тут нічого цього не було. Вони намагалися все це замовчувати. І те, що можна було надрукувати в Москві, тут зробити було важче. За це могли боротися окремі видання, наприклад, "Літературна Україна", та й то, щоразу з опором. Це був час Щербицького, і він був дуже важкий. А осередком українського московського руху були хлопці й дівчата, які приїхали з Галичини. І вони були там центром українськості. Колись я навіть потрапив в їхньому середовищі на концерт Івана Козловського, який співав українських пісень. Це й досі залишається в пам’яті, як щось дивовижне.
.JPG)
Ірина Славінська і Віталій Портников. Фото: Олег Переверзєв для Суспільного
