Мітинги проросійських колаборантів та українських активістів біля Верховної Ради Автономної Республіки Крим у Сімферополі. 26 лютого 2014 року. Фото: УНІАН
"Ми думали, що за три місяці проженемо "зелених чоловічків"
― Які ваші особисті спогади про 26 лютого 2014 року?
Мені тоді було 22 роки. Той день був тривожним і достатньо сірим, що не притаманно Криму. Нам, дівчатам, сказали сидіти вдома, а чоловіки пішли на мітинг. Ми спостерігали все у прямому телевізійному включенні, вишукували своїх рідних у натовпі. Було зрозуміло, що когось побили, когось придавили. Уявіть собі, ми жили в цивілізованій країні ― Україні, і невже це був якийсь вакуум, що ми не помічали людей навколо, котрі хочуть жити в Росії? У моєму оточенні таких людей взагалі не було. І в одну мить на моїх очах в Криму відбувається щось таке, чого я не можу для себе навіть окреслити якимось словом. Крим захоплюють. Але ми не уявляли, що його заберуть взагалі. Президент України (Віктор Янукович ― ред.) тоді втік. А ми сиділи і розгублено думали, що через три місяці ми проженемо тих "зелених чоловічків" із Криму і все буде добре.
― Частина мешканців Криму радісно повідомляли, що "ми тепер з Росією". Як вдалося активізувати так багато людей із пасивного режиму "ждуна" в активний прояв?
Можу сказати лише одне. Ментальність людини, її мислення завжди залишаються при ній. В українців це про свободу, це людиноцентричне мислення. У Росії всі імперці, вони напевно чекали свого часу, щоб стати "кимось". Я можу говорити про Крим як Крим мого дитинства та юності, це перші роки університету, а потім прийшла Росія. Крим чудовий. Я народилась і виросла на узбережжі, туди приїжджало багато українців, білорусів, росіян, латишів, людей різних національностей. Це був епіцентр людей з іншими культурами, і все було окей. Повторюся, я ніколи не чула, що хтось хоче жити з Росією.
"Росіяни поводилися дуже зверхньо, ніби прийшли на свою територію"
― Якими були дії росіян у перші роки окупації Криму? Розповідали, що в перші дні варто було з’явитися телекамерам, як "зелені чоловічки" перетворювалися на "вєжлівих людєй".
Коли все це відбувалось, я вже працювала на телеканалі АТR. Колеги їздили до захопленого аеропорту, намагалися щось розпитати. Але з ними дуже агресивно і з наглістю говорили, це притаманна росіянам риса. Якщо хтось нахабний і з претензією до всього світу, то це скоріше за все росіянин. Але справді, коли вмикалися камери, вони взагалі нічого не говорили, тихенько ходили туди-сюди, нічого не відповідали. Загалом була така поведінка, ніби вони прийшли на свою територію. Поводилися дуже зверхньо.
― Треба пам’ятати, що була перша анексія Криму 1783 року. І міф про те, що Крим завжди був російським, укорінився в картину світу дуже багатьох людей. Навіть зараз це заважає говорити про деокупацію. Як змінилася поведінка окупантів за останні десять років, яких мутацій зазнала?
Мені здається, вони взагалі не еволюціонують. Як були, так і залишаються нахабними людьми, що не цікавляться історією, знають лише наративи зі свого телевізора й апелюють чомусь тільки до однієї тези: "Крим ― це Росія". Але згадаймо, що до анексії 1783 року було Кримське ханство, яке існувало там понад 300 років. А росіяни пропускають цей період, коли ніякої Росії там не було. Люди поводять себе дуже агресивно і нападають тоді, коли вони точно відчувають свою провину. Я насправді не знаю, що відчувають росіяни, але мені здається ― у глибині душі вони знають, що вони не праві, що в них не вистачає аргументів. Тому вони звикли брати силою, репресіями.
Наджіє Аметова. Фото: ukrainky.com.ua
"Репресії мають системний характер"
― Це підсвідоме відчуття своєї провини помножене ще й на відчуття безкарності. Розкажіть про переслідування вашого батька Казіма Аметова.
Зараз із ним все нормально, він оговтується від деяких хвороб, які здобув у СІЗО. За що його переслідували? Він завжди був активістом з моменту, як приїхав у Крим 1990 року. Брав участь в усіх питаннях, які стосувалися кримських татар, був учасником Помаранчевої революції. У мого тата високий поріг справедливості, і коли почали затримувати перших хлопців по справі 26 лютого 2022 року, батько ходив на ці суди, підтримував друзів. Росіяни бачили, що є проукраїнськи налаштоване суспільство, ці люди ходять до судів, у них своя правда і вони жодним чином не бояться. І тоді всіх почали знімати на камери, а потім так чи інакше намагалися залякати. Четверо людей, які сиділи з моїм татом, були кримськотатарськими активістами, декотрі були членами Меджлісу, як мій батько. Звісно, їх хотіли якось приструнити, зробити тихішими, тож сфальсифікували справу і затримали. Мені як дочці, звісно, хочеться, щоб тато все ж таки думав про себе, адже йому вже 69 років. Але він мені завжди каже: "Ти мене не вчи, я життя прожив". І я розумію, що він правий, поважаю кожну рису свого батька і надзвичайно пишаються ним.
― Якщо повернутися до питання репресій загалом, чи можна простежити у діях росіян якусь циклічність? Вони люблять озиратися на календар.
Звісно. Вони розуміють, що кримські татари пережили багато моментів в історії. Завжди щось відбувається 18 травня. Активістам напередодні приносять такі аркуші з попередженням, мовляв, у нас є інформація, що ви організатор або учасник якихось правопорушень, і якщо ми вас побачимо десь на вулиці з прапорами і в компанії більше трьох людей, то будемо вас затримувати. Варто сказати, що з 1990 років, коли кримські татари вибороли своє право повернутися на рідну землю, і до 2014 року ми виходили на головну площу Сімферополя і вшановували пам’ять загиблих під час депортації. Коли прийшла Росія, нам фактично заборонили це робити. Останнє 18 травня ми провели у 2014 році на околиці міста у мікрорайоні, де проживають здебільшого кримські татари. Але навіть там ми проходили крізь металошукачі, а над нами літали гелікоптери. Це було останнє 18 травня, яке нам дозволили провести на нашій землі. Щодо репресій ― вони мають системний характер. Ми дуже шанобливо ставимося до свого коріння, пращурів, історичних дат, і росіяни це чудово знають. Здається, у 2020 році вони за пів року провели до 30 обшуків і затримали 48 людей. Це дуже багато. Зараз є більше 200 політв’язнів, із них майже 200 ― кримські татари. Порахуйте, скільки дітей залишилося без батьків.
"Люди 10 років під окупацією і жорсткою пропагандою чекають на Україну"
― Що ми знаємо про кримський спротив сьогодні?
Ми знаємо, що є рух "Жовта стрічка", а також є "Атеш" (у перекладі з кримськотатарської "вогонь" ― ред.). Це говорить про те, що у Криму є люди, які чекають на Україну. Комусь може здатися, що 10 років історії ― це ніщо. Але коли люди живуть на невеличкому півострові й протягом 10 років абсолютно відірвані від інфопростору України, вони опиняються у полоні російської пропаганди. Росія дуже багато грошей вкладає у пропаганду. Тому ці наративи 10 років так чи інакше лунають у просторі, і в якийсь момент людина просто втрачає віру. 10 років під окупацією і жорсткою пропагандою. Проте в Криму залишились люди, які знають, що їх затримають, закатують (це не лише чоловіки, а й жінки), але наскільки вони всі мужні. Хочу тут згадати свою знайому Ірину Данилович. Вона приходила майже на всі судові засідання, підтримувала кримських татар. Зараз над нею знущаються у російській тюрмі, відправили далеко від Криму, а літні батьки не можуть її відвідувати.
