Реконструкція ВІК "Повстанець". Фото: "Історична правда"
"Маємо говорити про відносно успішну військову операцію"
― Є дві формули, за якими подія 29 січня 2018 року проговорюється у медіа та на уроках історії: "Трагедія Крут" або "Бій під Крутами". Тут є різниця оптик. Як би ви радили говорити про цей день? Чи можна обирати одну з оптик, а чи варто залишати обидві?
Василь Павлов: Варто не лише обирати, а й думати перед тим, як говорити. Ми не можемо сьогодні говорити про трагедію Крут, ми маємо говорити винятково про бій під Крутами. Бо якщо ми будемо розглядати одну зі сторінок бою під Крутами, а саме страту українських вояків після бою ― 28 героїв-крутянців, розстріляних більшовиками, то для кожного з них це була трагедія, але після цього станеться величезна кількість схожих подій. Приміром, трагедія Базару, коли після бою буде розстріляно 359 українських вояків. Тому підходити треба дуже обережно і пам’ятати, що міф про Крутянську трагедію було сформовано після поразки визвольних змагань, переважно або в середовищі української діаспори, або в середовищі ОУН. Цей міф мав спонукати українську молодь міжвоєнного періоду до готовності покласти життя за Україну і сприйняти боротьбу без надії на перемогу. Але насправді ті люди, які йшли в бій під Крутами, не мали таких емоцій. Вони як військові абсолютно фахово виконали свою справу. Якщо ми говоримо про добровольців, то це були добре вмотивовані люди. Щодо результатів цього бою, то вони аж ніяк не є трагічними. Навпаки, вони дали змогу українській Центральній Раді успішно завершити переговори, підписати мирний договір, це на стратегічному рівні. А на тактичному рівні ― бій під Крутами та десятки інших подібних боїв значно затримали просування більшовицьких військ у напрямку до Києва і дали змогу евакуюватися тим людям, які цього хотіли. Тому ми маємо говорити про бій під Крутами, всебічно його розглядаючи та оцінюючи, і відходити від трагічної парадигми, яку нам дуже довго нав’язували, намагаючись сказати, що українська армія у ті часи не виграла жодного бою.
Василь Яблонський: Тут не може бути двох думок. Очевидно, що це перемога української армії. Ясна річ, це також і трагедія певних людей та певних родин, які втратили життя або втратили своїх близьких. У такому сенсі ― це трагедія, як і смерть будь-якої людини. Але ми не можемо говорити про трагедію під Крутами. Ми маємо говорити про відносно успішну військову операцію, коли були зупинені переважні сили ворога. Із самого початку цей напрямок розглядався як другорядний, саме тому туди направили юнаків, які мали б підсилити "Курінь смерті" та місцевих "тероборонівців", якщо говорити теперішньою мовою. Спочатку все так і відбувалося. Наступали з Гомеля на Бахмач, а основний удар було розгорнуто з Харкова на Полтаву. Там були більш професійні військові, які зупинили червоногвардійців, розібрали шляхи, і було вирішено піти північнішим шляхом. Усі сили перекинули на Бахмач, а звідти на Крути. Проблема в тому, що було завдання зупинити просування ворога на певний час не лише для евакуації Києва, а й стояло питання про те, що готувалися до мирних перемовин у Бресті. Тоді було підписано так званий Брестський мирний договір.
"Треба документувати і писати власну історію війни і перемог"
― Якщо структурувати українську мілітарну історію, зокрема ХХ століття, які наративи для сучасної історії можна "витягти" з бою під Крутами?
Василь Павлов: Насамперед треба визначати те, що серед українських боїв 1917-18 років бій під Крутами виявився найбільш задокументованим, тому що значна кількість його учасників у реальності вижила і змогла залишити свої спогади. Можна говорити, що коли бій став легендою, а потім перетворився на міф, його у 1990-2000 роки почали досліджувати історики, які змогли знайти великий масив документів і добре його опрацювати. А зараз вже навчилися з історичними даними працювати і в інформаційному полі, тож сподіваюся, ми можемо цей бій зараз правильно позиціонувати. Щодо уроків, то можемо виділити суто військові ― використання місцевості, транспортних артерій, того чи іншого типу озброєння, можливості оперування резервами. Паралельно можна використовувати ідеологічні чи політичні наслідки ― про те, що битися треба до кінця і завжди пам’ятати про загиблих героїв та про тих, хто вижив. А найголовніший висновок ― треба документувати і писати власну історію війни і перемог. Бо якщо ми цього не зробимо, то це зроблять за нас. І ми так само будемо мати спотворені сторінки української мілітарної історії. Не завжди вона спотворюється у поганий бік, іноді навпаки ― формуються якісь позитивні міфи. Але все одно міф ― це неправда. І з неправдою працювати завжди важче, тому що рано чи пізно вона може відкритися і почати працювати проти того, хто її створив. Саме це відбувається з Крутянським міфом. Багатьом людям дуже важко сприйняти ту інформацію, яку вони отримали в дитинстві або в той момент, коли у них було велике емоційне піднесення: міф про Крутянську трагедію, про 300 загиблих юнаків, про цвіт нації, який поліг на полі Крут. Усе це дуже добре лягло у традиційну українську недовіру до держави, до власної влади. І сьогодні ми маємо приблизно те саме.
― Після перегляду фільму "Крути" у декого складається враження, що бій під Крутами був лише для того, щоб відбувалися дипломатичні процеси, важливі для УНР. Це ж також трохи легенда?
Василь Яблонський: Насправді історія ― це багато про легенди. Я з колегою не погоджуся в тому, що міфи ― це завжди погано. Адже та держава, яка має свої міфи, вочевидь має своїх послідовників. Міфи завжди героїзують історичну пам’ять, і зрозуміло, що з ними треба поводитися дуже обережно. Якщо говорити про художній фільм "Крути", то він зроблений за мотивами подій. Там серйозна емоційна складова, є багато відвертих неточностей, але фільм хороший. Щодо міжнародної складової ― так, Україні треба було репрезентувати себе як незалежну державу. І це було одне із завдань, яке стояло у тому числі й перед обороною станції Крути. Це 130 км до Києва. І якби на той момент українська влада була б уже не в Києві, постало б дуже багато питань. Це дуже важливий момент.
"Підступність Москви завжди була"
Трохи про добровольців. Тут треба шукати золоту середину, тому що за багатьма оцінками десь 300 тисяч українських вояків у 1917 році оголосили, що вони стають під прапор української Центральної Ради. Це були несамовиті цифри на ті часи. Але треба сказати, що проблема якраз була у владі, що толерувала ліві ідеї та часто говорила про те, що армія нам не буде потрібна, а будуть потрібні певні загони народної міліції, які б охороняли порядок. Армія нам не потрібна тому, що ось-ось почнеться світова соціалістична революція, усі люди стануть братами і не треба буде ні з ким воювати. У першу чергу з росіянами, бо вони є найбільшими адептами цієї соціалістичної революції. Це була короткозорість.
Але більшовиків тоді не розумів ніхто, тож не можна ставити у провину українським соціал-демократам чи есерам те, що вони не розуміли більшовиків. Власне, підступність цієї орди, цієї Москви ― завжди була присутня. Раніше, у той момент і сьогодні. Тому сталося так, що ці 300 тисяч зникли. Вони просто розтанули, оскільки не було запиту як такого, не було чітких сигналів від держави, що вони потрібні. Винниченко мало що розумів, як і Грушевський, у побудові власної армії. Це була велика проблема. Отже, було 300 тисяч озброєних людей ― і вони просто зникли. Тож питання добровольців постає у тому, що армію почали будувати з добровольців у принципі. Їх почали набирати заново. Це і Петлюра зі "Слобідським кошем", і 34-й корпус Скоропадського, який став першим українським, і вільне козацтво. Ці рухи були спрямовані на творення нової української армії, зокрема юнацькі школи. Їх тоді ще називали юнкерські, а пізніше ― юнацькі. За великим рахунком, саме добровольчий рух ― це ті люди, які за переконанням були готові йти і захищати Україну.
"Цього всього не було би без Крут"
Історія української революції 1917-1921 років, в силу того, що вона завершилася невдало, бо не було встановлено українську незалежну державу, є все ж таки трагічною сторінкою. Без цієї боротьби не було б того квазідержавного утворення ― Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР). Більшовики просто побоялися не дати хоча б якусь державність. І ця квазідержавність привела до того, що Україна після війни стала навіть засновницею ООН. Цього всього не було би без Крут, без інших подій, ми маємо це пам’ятати і не посипати голову попелом, а просто намагатися зрозуміти логіку подій. І ще застерігаю. Дуже часто зараз, коли відбуваються якісь дискусії, люди чітко стають на сторону котроїсь із тодішніх політичних сил і з багажем більш як столітніх знань починають критикувати тих чи інших політиків. Це абсолютно хибний підхід, бо для розуміння історії треба бути менш заангажованим. Насправді цим страждають і професійні історики.
