Фото: ktoday.com.ua
Щоб об’єкти пам’яті взаємодіяли з людьми, їх треба всіляко підсвічувати
Сьогодні ми вже формуємо в Україні Пантеон героїв, це дуже важливо. А чи розуміємо, як нам вчиняти, щоб ці пам’ятники, стели, таблички, інші маркування були активними. Як це можна вибудувати?
Війна показує, що пам’ять ― це жива річ. Вона не може бути однорідною, якоюсь одноманітною. І щоб об’єкти пам’яті взаємодіяли з людьми, їх треба всіляко підсвічувати. Ось тут поруч, біля Головпоштамту розгорнуто виставку "Герої наших вулиць", присвячену загиблим киянам. Декотрими із цих імен вже названо вулиці. Для когось це відомі громадські діячі, а для когось ― абсолютно невідомі постаті, про яких дізналися лише зараз. Ви зупиняєтесь і читаєте, бо важко пройти повз ці стенди й не побачити їх, а потім можна знайти додаткову інформацію. Як на мене, такою взаємодією і робиться те, про що ви запитали.
Я помічаю, що ці стенди читають люди старшого віку, адже мають напрацьовану звичку читати, наприклад, стінгазети. Але чи працює це з людьми молодшими, які вже не читають написи на стінах?
Конкретно на цю виставку звертають увагу й читають матеріали ті, хто дотичний до діяльності людей, про кого ця виставка. Ці люди загинули нещодавно, вони ― або громадські діячі, або блогери, які мали чималу аудиторію. Тому цей проєкт відгукується найбільше, його прочитають багато людей. Що стосується поколінь, виставка продубльована у багатьох соцмережах, тому не є проблемою ознайомитися з нею будь-кому.
Платформи пам’яті ― абсолютно відкриті, до них може долучитися кожен
Чи мусить контент, який стосується пам’яті, полювати на споживачів? Має бути реклама у соцмережах? Чи це події та заходи, які проводяться навколо стели у пам’ятні дати?
Як і будь-який контент, контент пам’яті має бути цікавим. А полювання може полягати в активному використанні доступних майданчиків. Це не лише стенди, про які ми говоримо, а, скажімо, трансляції у потягах "Інтерсіті", на рекламних бордах, у маршрутних таксі. Платформа пам’яті "Меморіал" зараз активно починає цим займатись. Побачивши інформацію у потягу, ви можете зайти в соцмережі й подивитися деталі. Важливий момент, що до таких організацій можна і самому долучитись. Якщо ви знаєте друга чи родича, який іще не згаданий, то є платформи, абсолютно відкриті, доступні, інклюзивні, і ви можете це зробити.
Дуже важливо, що пам’ятання відбувається вже під час війни
Ворог вкладає надзвичайно багато ресурсу, щоб маркувати окуповані території, як свої. Це така цілеспрямована політика, і будь-яку стелу вони можуть просто проковтнути й перетравити. Чи можна працювати якось на випередження? Які механізми ми можемо застосовувати?
Щодо повернення якоїсь історичної справедливості у наш простір, то це йдеться про деколонізацію й декомунізацію. Росіян це певним чином аж навіть вибішує. Згадаймо бої за Бахмут, коли "Артемовск" їм ніяк не давав спокою. Нам треба робити якомога більше таких речей, які б показували, що цей простір ― наш. Якщо говорити про стелу на честь Дмитра Коцюбайла, то соцмережі батальйону "Вовки Да Вінчі" написали дуже добре, що це символічний акт. Людина тут воювала, зараз з’явився тут пам’ятник, тобто ми показуємо, що це наша земля, ми тут будемо, незважаючи ні на що. Для нас ― інституції, яка займається пам’яттю ― дуже важливо, що пам’ятання відбувається вже під час війни. Тобто ми це не відкладаємо. Звісно, що фундаментальніші речі будуть робитися після завершення бойових дій, але зараз важливо, що підрозділи мають ще один вид діяльності ― пам’ятання про своїх загиблих побратимів.
Фото: ktoday.com.ua
Від горювання до осмислення, продовження дій, цінування загиблої людини та її внеску
Щодо пам’ятання у контексті жалоби. Він неминучий, звісна річ. Але ж нам потрібно якось переосмилювати і давати вектор у майбутнє. Як це робити?
Я абсолютно згоден, що зараз ― це горювання, ми нікуди від цього не підемо. Ми втрачаємо, а втрата ― це горе. Але минатиме час. Навіть зараз в Україні вже впроваджуються нові методи комеморації, засновуються громадські організації у пам’ять, проводяться якісь акції у пам’ять. Тобто процес із горювання переходить у певну корисну діяльність, у продовження справи тих людей, які загинули. У цьому, напевно, й полягає ключ: ми від горювання будемо переходити до осмислення, продовження дій, цінування цієї людини та її внеску. Це і буде пам’ять про неї.
