Любов Плаксюк. Фото: Оперативне командування "Північ" / Operational Command "North"
Бажання бути військовою було закладено з дитинства
"Я родом із маленького села Володимирівка, тоді ще Баранівського району (Житомирська область — ред.) Коли я народилася, там проживало трохи більш як 100 мешканців. Наразі якщо людей 20 залишилося, то дуже добре. Виростала у великій сімʼї: дідусь, бабуся, мама, дядьки. Коли дядько прийшов з армії, вже з української, у всіх цих аксельбантах, формі, ще тоді, мені було тоді років 3-4, це один із перших досить яскравих спогадів дитинства, і мені дуже сподобалося. Але в дитинстві цілеспрямованого бажання стати військовою в мене не було. В школі вчитель історії досить сильно захопила своїм предметом, і я вирішила теж стати вчителем історії й працювати в школі. В школі я працювала, вчителем історії теж стала, але бажання бути військовою десь все-таки було закладено з дитинства, і воно нікуди не поділося. Коли школу закрили, я вирішила його реалізувати", — розповідає Любов Плаксюк.
Ще в 2014 році чимало родичів і знайомих Любові Плаксюк стали на захист Батьківщини. Вони багато розповідали їй про свою службу. З часом жінка зрозуміла, що її місце теж там. Тому, коли в 2016 році сільську школу, де працювала Любов Плаксюк, закрили, вона, не замислюючись, підписала військовий контракт. Стала радіотелефоністкою в 14 батальйоні територіальної оборони "Черкаси":
"Все, що повʼязане з радіо, досить цікаво. Це звʼязок, який забезпечує управління всіма військами. Немає різниці — артилерія, піхота, ППО. Зв'язок є у всіх видах військ. Закінчивши навчальний центр військ звʼязку у Полтаві, я вийшла досить з непоганими знаннями у сфері звʼязку. Могла спокійно скласти прошивку для того, щоб запрограмувати хвилю з певним шифруванням і, звичайно, прийом, чергування на радіо. Основна задача — це чітко та точно прийняти й передати далі. І щоб звʼязок не пропадав. Я прийшла служити в 14 батальйон "Черкаси", потім цей батальйон включили до складу 26 артилерійської бригади, і уже в її складі я вирушала в зону АТО з різними підрозділами — іноді як радіотелефоніст, іноді як командир відділення охорони, воно тоді так називалося, але по факту це було гранатометне або стрілецьке відділення, коли артилерія працює на вогневих позиціях. Потрібно охороняти, бо ДРГ ніхто не скасовував. Коли я потрапила в 3 самохідний артилерійський дивізіон, на той момент він ще вважався гаубичним, пропрацювавши трохи у сфері звʼязку, їхній командир дивізіону бажав, щоб я стала в них на посаду. На той момент в артилерії не було жіночих сержантських посад, крім медиків, командир дивізіону запропонував мені посаду т.в.о. офіцера-психолога дивізіону з подальшим призначенням на неї. Я подумала трішки і погодилася. У мої обовʼязки входило тестування, робота з особовим складом дивізіону, проведення різних занять. Це постійне спілкування з людьми, допомога, відновлення, до тебе люди звертаються з різними проблемами, які ти намагаєшся вирішити", — розповідає військова.
Фото з особистого архіву Любові Плаксюк
"Перший норматив вклалася в час, другий — перегнала інших навідників на іншій гарматі"
У 2016 році Любов Плаксюк вперше потрапила на фронт. Каже, була готова до того, що її чекає. Її не лякали бойові дії, бруд, болото, миші в бліндажах. Пояснює, що сама з села, тож їй було не звикати до якихось побутових труднощів. Любов Плаксюк лише відчула, що переоцінила свої життєві цінності. Після тривалого періоду на фронті починаєш розуміти, наскільки важлива родина, близькі, моральні цінності людей, які поруч. Тоді ж як тимчасова виконувачка обовʼязків офіцера-психолога дивізіону під час тактичних навчань пані Любов познайомилася з артилерійськими установками:
"Робота офіцера психолога полягає в тому, що ти готуєш матеріали, інформуєш людей і начебто працюєш з ними паралельно. Вони навчаються, а ти приходиш спілкуєшся з ними, десь мотивуєш, стримуєш. У процесі такої роботи, коли обходила підрозділи, поспілкувалася з однією батареєю, другою. Коли я підійшла до третьої, я побачила комбата, який трішки виснажений і навіть не знає, що до пуття робити. Вони тренувалися в нормативах, і його батарея не може вкластися в здачу цього нормативу. Я підійшла і спитала: "Вікторович, а можна мені спробувати?". Він махнув рукою: "Іди, гірше уже не буде". А перед цим я уже прочитала керівництво з бойової роботи з артилерією, розуміла, що потрібно робити, залишила біля нього свій рюкзачок і пішла до гармати. Привіталася з хлопцями, спитала: "Я так розумію, є установка, її потрібно навести тут, отут і отут, бульбашки мають зійтися?". Перша задача, і перший норматив вклалася в час, другий — перегнала інших навідників на іншій гарматі. Все вийшло. Вікторович каже: "А ти не хочеш спробувати в тактичних навчаннях в складі розрахунку і завдати вогневе ураження по цілях з гармати?". Я: "Звісно, хочу! Новий досвід. Чому ні?". Коли настав час складати нормативи, я виконувала їх у складі розрахунку і була допущена до бойових навчальних стрільб. І з цією батареєю, в складі цієї гармати повністю пройшла тактичні навчання. Мені було цікаво, в мене давно було бажання навчитися управляти цією гарматою, і тому, коли мені випала така можливість, я доклала максимум зусиль, щоб виконати задачу і зробити її максимально добре", — зазначає Плаксюк.
"Нас почали обстрілювати майже за тиждень до початку повномасштабного вторгнення"
Перша артилерійська установка, з якою мала справу Любов Плаксюк, був "Гіацинт-Б". Це причіпна гармата, гарно стріляла, каже військова, але великого захоплення нею не було. Потім була гаубиця "Мста". Робота на ній чимось нагадувала американські гірки: через велику висоту машини на ямах її дуже сильно підкидало.
Справжнє задоволення Любов Плаксюк отримала від управління самохідною гарматою "Гіацинт-С". Через півроку після перших пострілів на полігоні жінка стала тимчасовою виконувачкою обовʼязків командира взводу управління самохідного артдивізіону "Гіацинтів-С". Але офіційно цю посаду і офіцерське звання молодшого лейтенанта вона здобула ще через рік. Адже потрібно було ще багато чому навчитися. Любов Плаксюк навіть пройшла кілька співбесід із начальником Генштабу ЗСУ. Каже, відчувала особливе ставлення до себе, потрібно було довести, що вона гідна цієї посади. Перевіривши реальні вміння і знання Любові, командування перестало сумніватися.
День повномасштабного вторгнення військова зустріла уже на посаді тимчасового виконувача обовʼязків командира батареї. Любов Плаксюк здогадувалася, що невдовзі буде "велика" війна, адже дуже неспокійно на Сході стало ще 18 лютого 2022 року.
"Я перебувала на командно-спостережному пункті в Трьохізбенці, ми прикривали тоді 57 бригаду. Перші обстріли зустріла саме там. Нас почали обстрілювати майже за тиждень до початку повномасштабного вторгнення. Тоді почалася моя робота по засічці цілей, по їх обробці, передаванню цих цілей на вищі штаби і при дозволі роботи по них. Багато залежить від командира в перші обстріли. Бо люди дивляться насамперед на свого командира, і немає різниці — він командир відділення, командир взводу чи командир батареї. Якщо вони бачать, що командир дає чіткі накази, координує їхні рухи і не піддається паніці, вони роблять все те, що ти від них вимагаєш. У мене на цьому КСП (Контрольний спостережний пункт — ред.) був випадок, коли я вже знала, що нас будуть обстрілювати плюс-мінус в цю пору, і поставила собі зміну чергування, якраз, щоб потрапляти на ці обстріли і відразу працювати. Двоє хлопців відпочивали у бліндажі, почався обстріл, і ворожа артилерія вибрала за ціль собі саме цей бліндаж. В нас було на позиції укриття, стара лінія розмежування, бетонний ДЗОТ (дерево-земляна оборонна точка — ред.), досить укріплений. І коли тяжкі обстріли, мої люди перебували саме в цьому укритті. Я розумію, що якщо я їх залишу саме в цьому бліндажі, то цілком реально, що це стане їхньою могилою. Уявіть собі рівень довіри мого підлеглого складу до мене, коли вони за моїми командами, голосом, майже 100 метрів бігли до укриття. Вони чітко по голосу — "бігти", "лежати" — добігли до укриття. Мені довіряли, як собі і розуміли, що я чітко вираховую між моментом виходу і прильотом (тоді мінометом нас крили) кількість часу і можливості пробігти", — розповідає військова.
САУ "Краб" і навчання у Польщі
Після початку повномасштабного вторгнення підрозділу Любові Плаксюк надали САУ "Краб". Тож їй і підлеглим довелося їхати в Польщу на навчання. Там українські артилеристи дуже здивували іноземців. Наші співвітчизники вміли виконувати багато різних функцій. Наприклад, наш водій спроможний виконати і поточний ремонт машини. Навідник сам може усунути дрібну поломку гармати. Тоді, як у Польщі, треба чекати спеціальне ремонтне відділення. Продовжує Любов Плаксюк:
"Їхня гармата — по факту це як їх будинок. Вони з нього працюють, там живуть, мають часто там свої речі, фото своїх близьких. Кожна гармата для них стає частинкою сімʼї. "Гіацинти" ми здали на склад тимчасового зберігання, поки в Україні немає артилерійських снарядів, які ми могли б використовувати для цих систем. Тому ми переозброїлися. Перші місяці війни були досить напруженими, все, що можна було вистріляти з цих систем, було вистріляно. "Краби" — це класна машинка. Якщо порівнювати машину на механіці, це буде "Гіацинт-С", а якщо взяти нову круту машинку з коробкою автомат — от це "Краб". Там все зроблено для людей, комфортніше хлопцям, але моєю улюбленою артилерійською системою залишився "Гіацинт-С". Любов — вона така. Обираєш те, що ближче серцю".
САУ "Гіацинт-С" ЗСУ. Фото: Mil.gov.ua
"Пріоритетом для знищення є ворожа артилерія"
Любов Плаксюк нині спеціалізується на артилерійській розвідці. Вона працює на нульових позиціях, або на командних пунктах піхоти, якщо у них достатня кількість безпілотників. Тоді військова корегує вогонь звідти. Але пані Любов з її досвідом уже має змогу і по слуху визначати, хто, чим і звідки стріляє?
"Під час звільнення населеного пункту Лиман була ситуація, коли бралися координати на слух, але в більшості тоді працювали оптичною розвідкою і, звичайно, аеро. Оптична розвідка — це ти бачиш вихід, звідки завдає вогневе ураження ворожа артилерія, або міномет, або ворожа установка С-300. Ти рахуєш координати по тому дирекційному куту і по тій дальності, яку ти виміряв приладами. В більшості це саме так. Ти швидко наводишся на спалах виходу бусоллю і далекоміром, знімаєш дирекційний кут, вимірюєш відстань до цілі, рахуєш задачу. Стріляєш. Якщо бачу, що їде танк і починає працювати ворожа артилерія, то я оберу ціллю ворожу артилерію, тому що вона більше завдасть шкоди. Ти розумієш, що для піхоти є піхота, яка буде стримувати цей наступ. Звісно, якщо її багато, ти допомагаєш їм. Але у піхоти є і свої міномети, і своя артилерія. А оскільки ти є в артилерійській бригаді, то твоя задача — саме артилерія, ракетні війська противника, БМки, "гради". Це твоя пріоритетна робота. Коли працюєш з ТРО, у них немає своєї артилерії, є тільки міномети, і коли на них починається наступ, вони без особливої підтримки, коли ти бачиш поле бою перед собою, ти обираєш скупчення піхоти, яка йде в наступ, або коли бачиш якусь техніку, яка їде їх штурмувати, я зазвичай працюючи з ними попереджаю: "Зараз пролунає 4 постріли в такому-то квадраті. Займіть укриття, щоб осколками вас не зачепило". Але зазвичай намагаюся обирати цілі, щоб до наших осколки не долітали", — коментує артилеристка.
"Все те, що я знищую, я знищую з любовʼю і з надією на Перемогу"
Після кількох снарядів по ворогах з артилерії піхота розуміє, що їх дійсно прикривають. У солдатів просто виростають крила, відкривається друге дихання, і вони роблять все можливе, щоб утримати чи штурмувати позицію. Артилерійська підтримка надзвичайно важлива як у бойовому, так і в моральному сенсах. Любов Плаксюк не може відзначити якусь найуспішнішу свою операцію. Пошкодження і знищення ворожої техніки, складів з боєкомплектами — це уже буденна справа. Вона не веде рахунок усього знищеного. Каже, хай цим займаються статисти.
"Мені один польський журналіст ставив питання: "Ти несеш смерть, скільки людей ти вбила?". А я не рахую. Можу тільки сказати, що все те, що я знищую, я знищую з любовʼю і з надією на Перемогу. Був у нас випадок – на День українського прапора ми з моїм командиром відділення вирішили розвісити стяг, обрали точку в полі, де не було близько наших позицій. Там росло дерево, ми з командиром пройшли 2 км до дерева, я вилізла на те дерево, розвісила файно стяг, і ми майже місяць їхню артилерію ловили на цей стяг. Потім практично через місяць ми пішли і зняли прапор – усе-таки це наш прапор, немає йому чого висіти довго, кого ми хотіли зловити, ми зловили, і повернули його в розташування. Ще у мене в населеному пункті Озерне, біля Лиману, була своя "мишоловка". Ми коли там займали позицію, ми визначили їх спостережний пункт, який "засік", що ми зайняли позицію на такій-то висоті, і почали на нас відкривати ураження. Я на них трохи образилася, що вони мене так недружньо зустріли, домовилася зі своєю артилерією, і ми знесли їхню точку. Була вежа досить висока, і ми дах і верхній поверх, з якого вони працювали, знесли. Я постійно вела спостереження, бо розуміла, що це найвища точка, і я маю перевагу. А вони все одно полізуть туди, щоб щось бачити. Я вичікувала, коли вони туди залізуть. І як тільки вони туди залізали, вони там у мене ловили кілька снарядів чи мін. От у мене була така своя "мишоловка", я з ними так гралася. Вони залазили, хапали "тирки", потім до них приїжджала "евакуація"", — розповідає Любов Плаксюк.
2020 року за версією одного з часописів Любов Плаксюк увійшла до сотні найвпливовіших жінок України. Щоправда, дізналася про це вона аж через 2 роки, бо такі новини військову не надто цікавлять. Відповідний пост в інтернеті артилеристці показав син. Хлопчик дуже пишається матірʼю, захоплений її роботою, часто просить надіслати фото гармат. Військових із маминої батареї він вважає своїми друзями. Десятирічна дитина уже непогано розуміється в артилерійському оснащенні. Любов Плаксюк відзначає, що нічого дивного в цьому нема. Адже як стверджує українське прислівʼя: "Яка вода, такий млин, яка мати — такий син".
