Римма Зюбіна, Володимир В'ятрович, Антон Дробович. Колаж із фото: ФБ-сторінка Римми Зюбіної, novynarnia, Костянтин Поліщук
Чому сьогодні важлива пам’ять?
Римма Зюбіна: Для мене взагалі важливі пам’ять і вдячність. Це дві категорії, які нас роблять людьми. Свідомими, відповідальними людьми, які передають далі свої моральні цінності. Ми завжди кажемо, що людина жива, поки існує пам’ять про неї. Із 2004 року в нас є така людська енергетична система ― те, що робить громада, набагато потужніше, ніж ми б сиділи і чекали, коли нам спустять якийсь закон чи вказівку всіх одягти в соняшники й піти до пам’ятної стіни. Не той час, щоб витрачати його на очікування, треба діяти. Діяти просто зараз. І пам’ять для мене ― це також дія.
У нас інше ставлення до смерті. Ми не хочемо про це говорити. Але мені один військовий якось сказав: "Кожен із нас, коли йде на фронт, усвідомлює, що ми можемо померти. Це наш свідомий вибір". Померти за наше мирне життя тут, за той клаптик землі, за який вони билися і б’ються. З 2014 року. За моїми власними підрахунками, зараз навіть ще не екватор. У нас не оприлюднюється ця цифра, але ми можемо вшанувати пам’ять. Для фотокарток, які хаотично наклеюються, вже не вистачає стіни біля Михайлівського собору. У нас лише з акторів ― Павло Лі, Володя Строкань, Дмитро Кравець, Микита Каламбет, Олексій Хільський, каскадер Денис Бондарев… Мені б дуже хотілося, щоб наш кінотеатральний світ зібрав усі імена і належно вшанував героїв. Річ у тім, що у спілках театральних діячів та кінематографістів молодь мало присутня. На фронт пішли люди, які ніде не фіксувались. Це фрілансери, трудова книжка лежить удома, вони не зафіксовані через якусь організацію. Нам треба зробити нашу внутрішню "стіну пам’яті", певний сайт, щоб фіксувати, шанувати і пам’ятати.
.jpg)
Римма Зюбіна. Фото: ФБ-сторінка
Було ухвалено рамковий закон щодо створення Національного військового меморіального кладовища. На якому етапі цей процес?
Володимир В’ятрович: На жаль, не маю якихось втішних новин. Ухвалений закон президент ще й досі не підписав і не скористався своїм правом вето, щоб його повернути на доопрацювання. Цим законом було передбачено, що меморіальне кладовище будуватимуть поруч із заповідником "Биківнянські могили". Але кілька тижнів тому ми дізналися з рішень Інституту національної пам’яті та Кабміну, що від цієї пропозиції відмовилися і зараз пропонують інше місце ― неподалік Гатного під Києвом. Очікування родин загиблих, що ми вже підійшли до фінальної стадії реалізації цього проєкту, знову не виправдані. Ми знову затягуємо реалізацію такого вкрай важливого проєкту. Я дуже здивований, що точка зору про недосліджені братські могили, які можуть бути на території Биківні, сформульована саме тепер, а не тоді, коли розглядався законопроєкт, що передбачав розташування кладовища у Биківні. Нагадаю, що законопроєкти проходять експертизу, в тому числі Інституту національної пам’яті. Від них були зауваження, але заперечень проти Биківні не було. Більше того, представники інституту виходили разом із родинами загиблих та міністром культури на пресконференцію щодо початку реалізації проєкту. Тому ситуація, що склалася у серпні, суперечить логіці законотворчого процесу, а найважливіше ― я вбачаю тут якусь зневагу до родин загиблих. На руках у матерів і дружин кремовані тіла загиблих героїв, і я розумію, наскільки боляче їм зараз чути про черговий етап, який також не має певного визначеного терміну. За закон, до речі, проголосувало понад 300 депутатів, тобто конституційна більшість, це була дуже правильна єдність представників усіх політичних сил.
Теза про те, що "мало місця", озвучена також лише зараз. На момент ухвалення законопроєкту розміри ділянки були зрозумілі. Чому це застереження не озвучувалося і не ставало на заваді голосуванню? Офіційна комунікація від імені Мінкульту, Мінветеранів, Інституту національної пам’яті жодним чином цього не пояснює. Немає ніяких гарантій, що до нової ділянки не з’являться якісь застереження.
Погоджуватися на Гатне теж непросто. Щоб почати там роботу, треба також ухвалити відповідний закон, а чи набере він достатню кількість голосів? Адже попередній закон вважається ухваленим, тому жоден інший закон не може бути ухвалений. Фактично ситуація стає патовою. Єдиний вихід ― треба, щоб президент підписав ухвалений у травні закон, а Міністерство культури, Міністерство ветеранів та Інститут національної пам’яті повернулися до реалізації цього проєкту на тій ділянці, яку вони презентували родинам загиблих.
Володимир В'ятрович. Фото: novynarnia
Антон Дробович: Наскільки відомо з останніх нарад та робочих документів, зараз оформлюється і готується під проєктування земельна ділянка. Раніше розглядалась ділянка біля заповідника "Биківнянські могили". Але через те, що існує висока ймовірність того, що під час будівельних робіт будуть знайдені масові поховання часів сталінських репресій, було ухвалено рішення убезпечитись і перейти до земельної ділянки біля Південного кладовища, де мінімальні ризики натрапити на поховання й уповільнити будівництво. Рішення, про яке йдеться, ухвалила міжвідомча робоча група, до якої входять представники Міністерства ветеранів, Міністерства культури, Кабінету міністрів, Офісу президента, нашого інституту плюс представники територіальних громад, наприклад, Київської ОВА, для того щоб прискорити створення цього меморіалу. Концепцію біля Південного кладовища розробив саме наш інститут, робота тривала з 2015 року, і це була первинна ділянка, де концептуально планувалося створити військовий цвинтар. Я докладав великих зусиль, щоб у 2022 році було ухвалено профільний закон, над яким ми працювали спільно з Мінрегіоном та Міноборони, тому для нас самих це принципове питання, щоб цвинтар було створено. Ми наполягали у міжвідомчій групі, щоб це перенесення ділянки було востаннє, бо люди очікують. Урни з прахом героїв просто зберігаються у родинах вдома.
Щодо територій, які за межами Києва. Такого масштабу об’єкти на сотні гектарів, які мають розвиватися протягом десятиліть, зазвичай не створюють у містах. По Лисій горі була петиція киян, які виступали проти, до того ж там ішлося максимум про десятки гектарів. У Биківні було заявлено про ділянку близько 300 гектарів, але після відступу усіх буферних зон під поховання залишилося тільки 45 гектарів. Це навіть менше, ніж чинний міський цвинтар. За законом, будь-хто, хто загинув на війні, має право бути похований на меморіальному цвинтарі. Відповідно, це не може бути маленьке кладовище. Я розумію бажання частини родин військових, але в місті існують лише сектори військових поховань. На Лук’янівському та Берковецькому цвинтарі, наприклад, існують такі сектори. Якщо для родини принципово, щоб це було в місті Києві, можна звернутися і просити про поховання на цих секторах. Але якщо ми говоримо про великий український "Арлінгтон", то це повинно бути нове місце пам’яті. Це має бути великий меморіальний простір, спеціальний та особливий, який потребує великої території. (Арлінгтонський національний цвинтар — військовий цвинтар в Арлінгтоні, штат Вірджинія, США, на території якого поховані учасники війн, президенти, судді Верховного суду та астронавти. Нині цвинтар нараховує близько 400 тисяч могил — ред.)
.jpg)
Антон Дробович. Фото: ФБ-сторінка
Коли ми говоримо про вибір місця для меморіального об’єкта, то це в першу чергу справа фахівців, які розбираються у режимах території, охоронних статусах тощо. На певному етапі після детального дослідження ділянки у Биківні стало зрозуміло, що вона не підходить за параметрами плюс існує дуже принципова річ: якщо під час підготовчих робіт будуть знайдені поховання часів сталінських репресій, то це зупинить будівництво на роки. Чому спершу проголосували у Верховній Раді законопроєкт? Не можна взяти і дослідити десятки гектарів, не маючи рішення. Адже мають бути спеціально виділені кошти, мають працювати команди людей. І під час консультацій стало зрозуміло, що коли зробити всі необхідні відступи та буферні зони, залишається тільки 45 гектарів. Далі запросили додаткові матеріали у заповіднику "Биківнянські могили" і з’ясувалося, що це 18-й і 19-й сектори, вони дуже ризиковані на предмет того, що під час розкопок будуть знайдені необліковані могили. Ми зрозуміли, що це надто високий ризик. З точки зору очікувань та величезного запиту тисяч людей, процесу будівництва таких відповідальних об’єктів, безпеки державних інвестицій ми не можемо собі дозволити так ризикувати.
