Ольга Андріанова. Скрін відео телеканалу "Перший"
"Треба боротися за полонених"
— Як ви дізналися про трагедію?
Рік тому по пабліках нашого ворога почала ширитися новина про те, що щось сталося в Оленівці, що були вибухи і начебто дуже багато загиблих. Але на той момент було ще не зрозуміло взагалі, чи це правда, чи ні. Серед наших ніхто нічого не постив, і ми мали надію, що це ІПСО, оскільки вони можуть таке робити. І пізніше ця інформація почала підтверджуватися, але ще було незрозуміло, хто там, скільки людей, конкретні прізвища. Вони стали відомі тільки рано-вранці 30 липня.
— Я розумію, що це було надзвичайно складно для вас, але все ж таки, які були ваші думки, що ви збиралися тоді робити, як діяти далі, як жити далі?
Я на це питання вам не відповім і досі, тому що у мене немає відповіді на питання, як діяти далі, як жити далі. Тому що 29 липня 2022 року в цілому моє життя зупинилося, і що робити далі, я досі не знаю. Єдине, що я знаю — треба боротися за полонених, які залишилися там, боротися за справедливість, щоб винні були покарані, щоб було розслідування, щоб було відтворення цих подій і щоб ми знали імена виконавців.
"Сергій розумів: треба не затягувати і дати відсіч ворогу відразу"
— Розкажіть про Сергія, як він потрапив до "Азову", яким був його шлях?
До "Азову" він потрапив у 2017 році, це були кінцеві роки його студентського життя в КНЕУ. Він долучився, тому що розумів, що не потрібно чекати, поки ворог дійде сюди. Війна є, війна триває, і вона стосується всієї України, де б ти там не жив, де б ти не народився. Жоден його побратим взагалі не скаже про нього щось погане. Він гідно воював у Маріуполі, бо повномасштабне вторгнення він якраз зустрів там. Він його в цілому чекав. І коли я та наші друзі казали: "Сергію, це буде дуже важко, ми розуміємо, які будуть наслідки", він відповідав: "це все одно рано чи пізно відбудеться, тому краще вже не затягувати й дати відсіч ворогу". Він зазнав поранення, коли був у Маріуполі наприкінці березня, перебував на "Азовсталі" в польовому шпиталі. Він жодного разу не жалівся, жодного разу не казав, що йому боляче чи погано. Він взагалі не казав про своє поранення, це я дізналася через друзів. Єдине, що він постійно казав, що йому дуже прикро, що він лежить тут поранений і не може воювати разом зі своїми побратимами. Це єдине, що його взагалі бентежило. Звісно, що ми розмовляли багато про плани на майбутнє. І в цих планах було і відновлення України, бажання робити її краще, тому що в цьому наші погляди сходяться. Планували сім'ю, дітей, як ми переїдемо і будемо жити в лісі. І, на жаль, от...
— Після того, як він вийшов з "Азовсталі" вже зв'язку з вами у нього не було? Чи була ще можливість?
У нас був зв'язок. Інколи він набирав, це були дуже короткі розмови. Зазвичай ми просто обмінювались словами кохання й підтримки. І останнє повідомлення від нього було 18 липня, на мій день народження. Він написав, що він мене кохає, що ми скоро побачимося, "чекай, роби справу".
.jpg)
Колонія в окупованій Оленівці, Донецька область після вибуху. 29 липня 2022 року. Фото: АР
"Червоний Хрест максимально неефективний, як і ООН"
— Що вам відомо про те, наскільки докладають зусиль і ООН, й інші міжнародні організації у цій трагедії? Якою була ваша взаємодія з міжнародними організаціями?
Пройшов майже рік, коли було визнання, що це не HIMARS (ударив по Оленівці - ред.). Після того, як уже були повернуті свідки тієї події. Хлопці неодноразово казали, що вибух був саме в середині. І от через рік ООН спромоглося нам написати, що це був не HIMARS. Але, на мою думку, міжнародні організації взагалі не ефективні. Я в цілому не розумію, чому вони існують. Можливо, для надання гуманітарної допомоги вони є нормальними. Але, якщо ми говоримо про ситуацію, яка склалась у нас із моменту повномасштабного вторгнення, то бачимо, що вони взагалі неефективні, я б навіть їх назвала імпотентними. Червоний Хрест казав, що вони є гарантами перебування там військовополонених. І ми читали Женевські конвенції та знаємо, що хлопці мали право на листування, вони мали право отримувати речі та медичну допомогу. Цього не було. Хлопці та дівчата-військовополонені жодного разу не бачили Червоний Хрест. Деякі бачили на виході з "Азовсталі", але знову ж таки більша частина каже, що вони представників МЧХ узагалі не бачили. Не було взагалі жодного виконаного пункту Женевських конвенцій. Я б сказала, що ті нагороди, які отримав раніше Червоний Хрест, їх можна просто поставити в музей і нехай вони припадають пилом. Тому що Червоний Хрест максимально неефективний, так само як і ООН. Ми комунікували і з ООН, і з Міжнародним Червоним Христом. Коли родичі вносять корективи в списки полонених, що чоловік чи син загинув, Міжнародний Червоний Хрест через місяць може дзвонити й знову питати — "ну що, у вас є якісь гарні новини? Що там ваш син?" Співробітникам МЧХ відповідають: "Ми ж спілкувалися з вашими представниками й фіксували, що 29-го числа сталося вбивство мого сина". Але вони можуть знову набрати через 3-4 місяці та поцікавитися: "чи нічого у вас не змінилося?" Тому, якщо чесно, я вірю більше "Азову", я вірю в наші спецслужби. Я знаю, що покарають винних. Але міжнародним організаціям точно не вірю.
"29 липня має стати Днем національної скорботи"
— "Спільнота родин Оленівки" зараз збирає підписи під петицією, щоб визнати 29 липня Днем національної скорботи. Розкажіть про цю ініціативу і як приєднатися, як допомогти їй.
Можете перейти за посиланням і підписати цю петицію, тому що менше ніж половина голосів була набрана. Ми маємо зрозуміти, що саме оборонцями "Азовсталі" були врятовані більшість міст України. Ми зараз, можливо, в Києві б не сиділи, якби не вони. І вони зробили максимум, і їх просто отак безчесно вбили. Це найчорніший день в історії України, я вважаю. Тому ми маємо зробити максимум, щоб цей день пам'ятали.
