Матвій Данилюк — "крутянин", який вижив
З пожовклого фото дивиться сухенький чоловік в окулярах. Немолодий, але з якоюсь дитячою усмішкою, що заховалася в білих довгих вусах. Під тими вусами міцно стиснуті губи. Символічно, адже все своє життя цей дідусь мусив постійно себе стримувати, не міг вільно показати свою позицію, аби не нашкодити не лише собі, а й численній родині. Це — Матвій Данилюк, ветеран армії Української народної республіки, останній живий учасник бою під Крутами, що помер в 1994 році.
Він уродженець волинського села Ватинець: в далекому 1918 році Данилюк воював разом з чотирма сотнями київських курсантів і козаків "Вільного козацтва" проти чотирьохтисячного підрозділу російської Червоної гвардії під проводом Муравйова. Жахлива битва тривала п’ять годин і з нашого боку вижило тоді лише близько 40 воїнів.
Бій під Крутами відбувся 29 січня 1918 року. Більшовицькі війська захопили Київ 8 лютого, а 9 лютого українська делегація уклала Берестейський мирний договір з Німеччиною та її союзниками у Першій світовій війні, яким УНР визнавалася незалежною державою.
От в тих бурхливих і трагічних подіях і брав участь Матвій Данилюк: він тоді був солдатом армії Петлюри, підвозив патрони студентам. Як зазначає його внучка Галина Чижук, дідусь брав участь у Першій світовій війні ще з 1914 року. Навіть потрапив у полон до німців, пробув там три роки. По дорозі в Україну після звільнення навіть бачив Леніна. Вже вдома став до лав петлюрівської армії, а в битві під Крутами Матвій залишився живим тому, що у самий розпал поїхав за патронами.
"У Новоград–Волинському дід стояв на мосту, оберігав міст. Петлюра підійшов до нього і вони на різні теми розмовляли. Про Україну, звичайно, вони говорили. Дід був весь час за Україну й завжди він говорив "Слава Україні". Це постійно у нас звучало. Він залишився живим, тому що їх підвозили по патрони кіньми. Дідусь розвантажився і поїхав по нову партію. Коли приїхав – вже нікого не було", — розповіла Чижук.
"У часи СРСР було небезпечно розповідати про бій під Крутами"
Жінка й досі переказує своїм онукам численні оповідки про історію рідного краю, казки, примовлянки, які запам’ятала від Матвія Данилюка. Разом з тим, щось конкретне про бій під Крутами і про свою участь у петлюрівській армії Матвій Андрійович не любив розповідати, адже в ті часи це було дуже небезпечно. Майже всі, хто вижив після тих подій і хто залишився в Україні, зазнали репресій. Родину ж Матвія Данилюка дивом не зачепило: "Ми жили у Ватинці, це колишній Горохівський район. І практично всі внуки, яких у діда було шестеро, були в нас". "Ми весь час збиралися, сідали довкола нього. Дід плів такі вершки – сітки для рибалки, які вставляли в річку і потім ловили рибу. Він сидів вечорами і нам розказував".
Як пригадує Галина Чижук, Данилюк завжди був за Україну: "Пам'ятаю, мала років п’ять чи шість і дід мене покликав застібнути йому ґудзик на сорочці. На руці в нього була жовто–блакитна стрічка, я ще тоді запитала, що то таке? Він сказав: так треба. А бабуся почала плакати: "ти, петлюрівський недобитку, через тебе нас усіх у Сибір вишлють".
"Під час Другої світової війни батько і син зустрілися в Берліні"
Із теплотою згадує свого рідного дядька і його племінниця Валентина Федонюк. Вона дуже добре його знала, бо проживала по сусідству. За її словами, все село поважало Матвія. Не було, напевно, жодного господарства, де б не мали сіток для зберігання овочів, зерна його виробництва. Крім того, до нього часто приходили радитися мисливці та рибалки, адже у цій справі Данилюк був справжнім асом.
"Він був дуже набожним, дотримувався заповідей, першою з яких була – не ображай батька і матір. Це йому в житті дуже допомогло, бо він прожив поважний вік", – пригадала жінка. "В нього була нелегка доля: в роки війни він пішов за свого старшого сина на роботи (до Німеччини – ред.). А сина Володимира тоді призвали до лав радянської армії і він дійшов до Берліна, де зустрівся зі своїм татом".
Дружина Матвія Данилюка Марина в свою чергу зовсім не поділяла українолюбські погляди чоловіка та ставилася скептично до його набожності. Проте це жодним чином не впливало на людяність жінки: під час війни вона врятувала четверо євреїв, які переховувалися у неї у сараї.
Матвій же в той самий час, перебуваючи на роботах в Німеччині, врятував від голодної смерті хлопця. Він ділився з ним риб’ячими головами, які шукав у кухонних відходах.
Правнук "крутівця" загинув в Іловайську
Матвій Данилюк помер у 103 роки, його дружина Марина – у 101. Усі їхні діти і онуки стали гідними громадянами. Серед них правнук "крутівця" Володимир Іщук, який став на захист батьківщини у 2014 році й загинув в Іловайську.
"Він не мав вищої освіти, закінчив тільки професійне училище по ремонту взуття. Вдома в себе ремонтував, мав майстерню поруч. Пізніше почав шукати якусь іншу роботу. Тоді якраз відбувався набір у поліцію в роту "Світязь". Це був добровільний набір, записувалися всі, а далі вже відбирали за якимось параметрами. Вони пройшли навчання десь місяць часу, в червні сформована була рота, до середини липня вони проходили навчання десь тут, а вже 14 серпня рота "Світязь" відправилася на Схід", – розповіла вдова Володимира Наталя Іщук. "Якось готували їх групками по 4 людей, вони мали заходити в місто після того, як пройдуть бійці спеціальних підрозділів. По суті ці поліцейські батальйони мали заходити на зачистку міста. Як виявилося, їх відправили на передову в Іловайськ на підтримку батальйонів "Донбас" і "Дніпро–1". Чому так сталося, що їх відправили без відповідної підготовки, я не можу зрозуміти".
"У нас двоє діток: на момент загибелі Стасу було 3 рочки, а Ані – неповних 9 місяців. Зараз діти вже дорослі й про тата, звичайно, не можуть згадати нічого, бо були дуже маленькі", — додала Іщук.
Брат Володимира Віктор Іщук, ще один правнук Матвія Данилюка, ніколи не бачив свого славетного діда. Попри це люди теж відзначають неймовірну схожість як зовні, так і характером.
Віктор – знаний в Україні і далеко за її межами майстер середньовічних народних інструментів. Проте з початком війни чоловік відклав своє ремесло і почав усіма можливими способами допомагати фронту. Зокрема, був на передовій з концертами: "я їздив виступати, підтримати хлопців. Ті два тижні чотири року тому, змінили моє життя назавжди. Я чув ті вибухи і те, що ми зараз лякаємося, коли повітряна тривога, це дитячий сміх. Там ти знаєш, що тобі може в будь–який час "прилетіти", – розповів чоловік. Віктор пригадав, що в 2015 році робив з РПГ гітару, яка з іншими подібними мистецькими творами виставлялась по всій Україні.
Нині Віктор Іщук відкинув свій бізнес, майже не бере замовлень на виготовлення інструментів. Натомість робить бійцям якісні ножі на фронт: "Хлопці просять сокири, ножі. В мене брат загинув, і багато друзів загинуло, тому я хочу допомогти, чим можу".
До останнього на рідній землі
Переважна більшість вцілілих у бою під Крутами українців втекли у США і європейські країни. Тоді це було виправдано, адже до військових УНР в радянські часи було особливе ставлення. Матвій Данилюк попри це залишився на рідній землі: створив велику родину, не боявся нащадкам прищеплювати любов до України, деякі з них стали справжніми героями. Своїм "Слава Україні" "крутівець" бентежив і вселяв страх багатьом.
Здається, що переживши стільки, Матвій Андрійович просто розучився боятися. Начебто він був упевнений, що нічого страшнішого з ним уже не станеться. А якщо й станеться, то він з гідністю і це переживе. Цікаво, що так і трапилося. Ніхто зі знайомих не доніс на героя за антибільшовистські погляди і Матвій Данилюк таки дожив до здійснення своєї найбільшої мрії — він єдиний із "крутівців" побачив Україну незалежною.
Фото: Wikipedia
