На київському Подолі Ірина Жданова, кореспондентка Українського радіо, розпитала перехожих про улюблені різдвяні традиції. Тут, на Контрактовій площі, здавна організовували різдвяні ярмарки, спудеї Києво-Могилянської академії влаштовували вертепні дійства. І ось що говорять наші сучасники, українці ХХІ століття:
"Кутю ми робимо. 12 страв робимо пісних перед Різдвом, колядки співаємо".
"Я 25 грудня працюю на роботі. Заходжу до своїх колег і колядую. А вони якісь гостинці дають".
"Серед традицій у нас в сім'ї заведено колядування. Із відомих колядок: "Нова радість стала". Також готуємо вечерю. Як мінімум має бути кутя і щось до куті".
"Я із Заходу України. У нас багато традицій. Ми щороку ставимо дідуха: сіно, колоски, скручені докупки. Батько у мене агроном, і йому щоразу дарують нового дідуха. Ми ставимо його в кутку кімнати. Це те найцікавіше, що збереглося. Із їжі має бути кутя".
Традиції, про які згадували мої співрозмовники, збереглися з давніх часів. До Різдва починали готуватися заздалегідь, – розповідає етнографиня Галина Олійник:
"Для українців є характерним таке поняття, як полазникові свята, які визначають за собою увесь рік. На Заході України це Введення 4 грудня або Чиста Пречиста. Введення Анни в храм вважається святом. Воно мітило увесь наступний рік.
Для Центральної України характерні Старий Новий Рік 13 січня. На Полтавщині вважали, яким буде Миколай, таким і увесь рік. "Якщо не віддаси до Миколи, то не віддаси ніколи". Треба було віддати всі борги. На Миколи також домовлялися, хто з ким колядувати буде. Остаточно сформовувалися колядницькі гурти".
Передріздвяний час – це пора, коли молодь збиралася на вечорниці. Сутеніло рано, було зимно, холодно. І ці спільні посиденьки зігрівали й дарували затишок, – продовжує розповідь Галина Олійник:
"В нас в Києві взимку вже після 3 години вечоріє. Вже темно. І молодь колись збиралася разом, гуртувалася. Вступали у так звані парубоцькі та дівоцькі громади. Дівчата у 12-13 років. Хлопці пізніше.
Від Андрія одразу переходимо до трьох празників: Варвари, Сави і Миколи. "Варвара стелить, Микола гвоздить, а Сава мостить". Ці свята були з різними парубоцькими забавами. На Варвари варили порхунові ліниві вареники зі звичайного борошна. Коли їх з'їв, то до старості тебе кликали "хоч дідун, але порхун". На Сави, другого дня, визначали кращого Саву в селі, приходили додому, підкидали його на руках і співали "віват". Це були жартівливі забави, які дозволяли пережити суворі часи. Бо це все ж був передріздвяний час.
У нас був свій адвент. Він тривав 40 днів. "В грудні що не день, то праздник". Було ще таке поняття, як кашоїди, які відзначали перед Андрієм. В школах варили кашу і разом всі вечеряли. Недаремно кажуть однокашники. Це гуртувало. І ставали майже всі, як рідні".
Різдвяно-новорічні традиції надзвичайно різноманітні, свої особливості є в кожному регіоні. Чи є відмінності між традиціями святкувань на території сучасної України та Росії? Розмірковує Галина Олійник:
"Петро 1 після поразки Мазепи роздав багато земель російським дворянам на території України. Вони бачили наші українські свята, вони були свідками цього. Свята міські проходять інакше. Для Росії традиційними є так звані хресні бої, коли до половини голі хлопці йдуть шеренгами одне на одного. В нас таких традицій ніколи не було. У нас свята не були такими агресивними.
Традиції від села і до села відрізнялися".
Читати також: Різдво на Суспільних радіостанціях
Важливим атрибутом свята були різдвяні колядки. Цікава етимологія слова "коляда". Одна з версій така: слово походить від давньоримської назви Нового року. У перекладі з латинської "collaudo" означає "хвалити", "вихваляти". Етнографиня Галина Олійник розповідає про традицію вертепів і колядування:
"Потрібно було обов'язково для цього вертепу зробити костюми, маски. Кожен гурт жив з того, що він збере за коляду. Це була основна казна, якою розпоряджалися хлопці, а потім за неї дівчатам наймали музик. Не можна було обійти хату вдовину. Бо там дають або малу коляду, або і зовсім не дають. Вважалося, що якщо коляда не побуде у вас цього року, не буде у вас добробуту. Хату треба було обколядувати. Ці всі коляди слухати не переслухати. Є жартівливі колядки. Хто не ходив з вертепом, той не відчув Різдва. Віншування обов'язково має бути. Вони є багатозначними".
Олекса Воропай в етнографічному нарисі "Звичаї нашого народу" розповідає історію вертепу. Дослідник пише, що вертепна драма складається з двох частин: різдвяної драми і сатирично-побутової інтермедії. Перша частина вертепу, що іноді зветься "святою" – більш-менш стійка, а друга, народна змінюється залежно від місцевих умов, історичного періоду та від здібностей самого вертепника. У другій, народній, частині вертепу ми бачимо віддзеркалення побуту населення України того часу, коли вертеп був створений. А ще бачимо, як змінюється образ героїв, залежно від історичного тла. Олекса Воропай розглядає образ запорожця, який був дійовою особою багатьох вертепів. Дослідник наводить такий приклад. У Батуринському вертепі, записаному в 1899 році, змальовано побут часів, коли Україна втратила будь-яку автономію і цілком залежала від Росії. Запорожець тут зображений як народній блазень. Він просто розважає публіку дотепами, танцями та бійкою. А вже у Хорольському вертепі, записаному в 1928-му році, запорожець б’ється з донським козаком, перемагає його і до кінця вистави залишається живим. У цьому Олекса Воропай вбачав знак пробудження національної свідомості та віри населення України в те, що козацька слава невмируща.
Етнографиня Галина Олійник каже: вертеп є вагомим явищем для української культури:
"Недаремно вертепи були заборонені. Вони мали можливість більше розвинутися на Заході України. Там навіть писалися оригінальні тексти. Я б хотіла, щоб традиції різдвяні залишилися, щоб вони зростали, щоб був початок і було продовження, щоби вони не були змарнованими і не були втраченими і слугували колискою іншим поколінням".
Останніми роками чимало фольклорних колективів влаштовують вертепні дійства, і можна бути впевненими, що ця традиція збереглася і житиме далі.
Фото: Уніан
