Ілюстративне фото УНІАН
Один із найдавніших обрядів, які існували ще в Давній Греції
— Ви коли-небудь збирали цукерки на могилах на Гробки?
Я не збирала, тому що в Києві на Байковому кладовищі, яке у нас найближче і там поховані багато родичів, такого не було. Але я це дуже часто спостерігала під час експедицій, причому в різних регіонах України. Все це існує, і ті, хто дотримується цих традицій, не дуже звертають увагу на оці всі незадоволення, що у нас несеться по радіо, телебаченню і в соцмережах.
— Розкажіть, будь ласка, як це виглядає? Я насправді ніколи не бачив вживу цієї традиції поминальних обідів, наприклад, на кладовищі, але бачив старі архівні фотографії. Чи вдавалося вам особисто її колись фіксувати?
Так, звичайно. Ну, по-перше, ми їздили з експедицією в Чорнобильську зону. Там все розкладалося просто на могилах, накривався стіл, розкладалася їжа, і всі пригощалися. Це один із найдавніших звичаїв і обрядів, які існували ще в Давній Греції в античні часи. Це пов'язано з дуже архаїчними уявленнями та символікою їжі та напоїв. І якщо ви подивитеся на античні надГробки, там усі небіжчики дуже радісно п'ють і їдять. Вони на тому світі тільки цим і займаються. А в нас, до речі, це відображено в піснях, хоча ми вже втратили розуміння того, що це. Ну, наприклад, "Ой, у саду вишневому, там пташки поють. Ой, там наші родителі, ой, там наші приятелі мед, горілку п'ють". Там Іванівна наливає…
— А Петрівна випиває...
Найголовніше, що цей смисл для тих, хто не займається архаїчною символікою, такий, що це просто в саду зібралася якась весела компанія, не звертаючи на оце "родителі-приятелі". А сад — це Едем, тобто потойбічний сад. Фольклорний текст живе своїм життям, проте це приклад того, що в потойбіччі всі небіжчики їдять, п'ють і веселяться.
— Пані Олено, хотів вас запитати, звідки взагалі взялися ось ці поминальні дні, але ви вже частково відповіли, чому живим важливо їсти поряд з померлими.
Віктор Петров — видатний український фольклорист, етнолог, археолог, письменник, писав про те, що у нас був єдиний культ — це був культ предків. Також є момент, який пов'язаний з часом і простором — в моменти переходу, переломні моменти, а такими моментами є, скажімо, великі свята, сакральний і профанний світи, зближаються. На Великдень це теж відбувається: існує цілий комплекс від "чистого" четверга, де ви в церкві можете побачити цілі натовпи наших мертвих предків, у яких там теж відбувається Великдень, аж до Трійці.
В залежності від регіону, цей період називається по-різному
— А наскільки ця поминальна традиція пов'язана з церквою? Бо мені насправді це видається не дуже церковними звичаями та обрядами, наприклад, їсти на могилках. Це виглядає якось дуже по-язичницьки.
А поминки, які відбуваються, коли поховали небіжчика, й всі збираються? Якщо сьогодні збираються в ресторані або кафе, це не змінює основний концепт того, що ми мусимо розділити цю трапезу з друзями, померлими і так далі. Так, звичайно, ми можемо говорити про забобони, ми можемо говорити про язичництво, дохристиянське вірування. Це пов'язано з культами, зокрема і церковними, і все це нашаровується. В залежності від збереженості традиції, концептуальних уявлень у вашій картині світу, ви дотримуєтесь або тих, або інших народних звичаїв і обрядів, бо всі вони народні.
Захар Давиденко та Олена Чебанюк у студії Радіо Культура
Також можна подивитися і на назви: Проводи, Могилки, Гробки, Діди, Радовниця, Радуниця… В залежності від регіону, цей період називається по-різному і це свідчить про те, що якщо обряд занепадає, то він починає варіюватися.
— Якщо дивитися на ці звичаї та обряди, складається враження, що наші пращури не боялися смерті та померлих. Звідки таке, скажімо, спокійне ставлення?
Справа в тому, що життя було набагато коротше і смерть, я б сказала, була щоденним явищем. Смертність також була дуже велика серед діток, тож виробився цілий комплекс оцього ставлення і заборони аж занадто побиватися за тим, хто помер. А з іншого боку, смерть була поруч, бо ховали в садку, а не на кладовищах. Цвинтарі з'являються як явище аж у XVII столітті, а до того це були садки. Наприклад, на Чернігівщині можна пройтися по садках і побачити, як багато там є могилок, особливо ще з часів Другої світової війни і навіть пізніше. Ховали померлих просто на обійсті, а перед тим ховали під порогом. Уявлення про те, що він тут поруч із нами, він нам допомагає, зв'язок між світом живих і світом мертвих якраз цим і продиктовані.
Ставлення предків
— Але люди спеціально це робили? Вони не хотіли стирати межу між цим світом чи як? Чому так близько треба було це все біля себе тримати?
У наших предків було дійсно трошки інше ставлення і до померлих предків, і до поховань, і до того, щоб їх згадувати.
— Повернімося до Гробків, навіщо на могилках щось залишають? Вже зрозуміло, що існують ритуальні трапези, але навіщо тоді щось іще залишати?
Ну, по-перше, це обдаровування інших, особливо тих, хто є бідним, хто має інвалідність. Такі люди, як завжди вважалося, належать і світу живих, і світу мертвих. Їх треба підтримувати. Тобто їх з одного боку боялися, бо вони є медіумами між світом живих і світом мертвих, це потойбіччя. Причому потойбіччя — це ж не тільки наші предки, але й демони, бестіарії. На сьогоднішній день це все, звісно, вже традиції.
— А чому Гробки відбуваються саме в ці два тижні після Великодня?
Йдеться про ці два тижні, тому що для православних Великдень є основним святом, а на основне свято "межа" зникає. Крім того, для українців як аграріїв, звичайно, весна – це початок року, переломний момент. Тут це ще теж працює на те, щоб це був культивовний підхід. Проте ходять і на Спаса, є ті, хто ходять на Трійцю на Гробки, проте це не так масово. А тут це ще підтримується і Православною церквою, де відбувається свячення. Батюшки ходять, святять, відправляють біля могилок служби поминальні, якщо їх замовляють.
Будь-яке поминання своїм корінням йде в дохристиянські звичаї
— Раніше, якщо мені не зраджує пам'ять, церква була проти таких ось цих ритуальних обідів на могилах, і це називали якимось пережитком Радянського Союзу. А сьогодні ми бачимо, як церква вже тісно співпрацює з людьми і, в принципі, вже навіть і не проти за якісь гроші на храм посвятити або якусь панахиду прочитати на кладовищі. Як так трапилося, що церква так ставиться до очевидно дохристиянських звичаїв?
Будь-яке поминання своїм корінням йде в дохристиянські звичаї. Усі традиції людьми видумані, а придумують і конструюють їх із того, що є до того. Наприкінці ХХ-початку ХХІ століття люди сідали біля могилок. Розстилали рушники, на які виставляли їжу, а самі сідали прямо на землі. Потім почали робити столи і збиратися біля них. А зараз, особливо на сільських кладовищах, ставляться великі столи і люди вже біля них збираються. Раніше ж було дуже цікаво, коли один рушник довгий доточувався до іншого, і все кладовище було таким суцільним столом. Це підкреслювало зв'язок живих і мертвих та соціальні зв'язки в цьому селі, соціумі, який є.
