Яка Ваша роль як авторки тексту радіодиктанту?
"Цей кредит довіри став для мене занадто несподіваним. Коли до мене звернулися з пропозицією написати текст до радіодиктанту, я спершу трохи злякалася і хотіла навіть відмовитися. Бо здалося, що це занадто відповідально. Але потім вирішила, що це цікаво: цей текст почує багато українців. І це буде можливістю звернутися до них і в такий спосіб поговорити".
Поки авторка тримає текст і все, що пов'язано з ним у секреті. Вона не може розповідати навіть тему тексту. Але тут буде все те, що чіпає за живе і її, і всіх українців.
Чому важливо писати радіодиктант?
"В часи випробувань нам важливо триматися одне одного. Такі концепції, як радіодиктант — це ще одна можливість зв'язати докупи всіх нас. Ми мусимо нагадувати одне одному, що ми разом незважаючи на все те, що ми зараз переживаємо.
Я нещодавно була в Німеччині. Там наші люди сказали, що чекають на радіодиктант і обов'язково його писатимуть. І це мене знову ж таки надихнуло.
Вибір мови є питанням самоідентифікації: ким ми бачимо себе сьогодні і завтра".
Читати також: Як минула перша чверть "воєнного" навчального року ― коментує Юрій Кононенко
Авторка тексту виросла в російськомовній сім'ї. Української ніде не було в її мовному середовищі. Українська мова з часом для Ірини Цілик стала способом її світобачення. Тому вона так само вболіває за свою рідну українську мову тут в Україні.
"Багато людей, які навіть не думали спілкуватися в побуті українською мовою, перейшли на неї в моєму середовищі".
Документальний фільм "Земля блакитна, ніби апельсин". Історія про людей, які переходять на українську мову спілкування
"Коли я знімала героїв фільму у 2017 році, вони були цілком російськомовними. Ця родина не була сфокусована на українській культурі, вона не мислила себе в контексті всього українського. Наше спілкування сильно вплинуло на них. Зараз вони намагаються спілкуватися виключно українською мовою. Хоча я від них цього не чекала. Вони зараз у Вільнюсі. Самі з Красногорівки. Сумують за домом.
Цей рік багато чого загострив: питання пошуків свого "я" і пошук відповіді "хто я в сьогоднішньому світі?".
Чи Вас прочитають і напишуть саме так, як написали Ви?
"Я припускаюся помилок. Писання диктанту — це більше про процес. Ми всі продовжуємо вчитися. І це рух вперед. Це мова про акт єднання, аніж про те, аби написати все ідеально, без жодної помилки.
Для мене викликом є те, як в такий короткий обсяг, у 200 знаків, розмістити все надважливе. Я намагалася написати щось таке концентроване. Я люблю відтінки. Тому, коли у тебе дуже маленький обсяг, то дуже складно вмістити все, що хотілося б сказати. Але це також і організовує.
Щодо авторської пунктуації: також страшнувато. Але тут є професійна команда, яка і мене підстрахує, перевірять мої помилки. Бо я не настільки самовпевнена, аби вірити в те, що мені не потрібна допомога колег, які мають великий професійний досвід".
Чи потрібно надсилати текст диктанту?
"Я людина, яка почуваюся початківицею багато в чому. Мені навіть цікаво пробувати постійно щось нове, заходити на територію чогось нового. Я працюю, як кінорежисерка і постійно пробую якісь нові жанри. Цілком логічно помилятися, бо помилки нас вчать. Таким чином ми перевіряємо себе на міцність. І тільки так ми щось про себе дізнаємося.
Писати диктант — це про інше, це побути разом, аби відчути силу полілогу, коли одночасно багато людей разом об'єдналися для того, щоби його написати".
Чи пробували Ви самі писати диктант національної єдності?
"Ні. Я щоразу пропускала його. І завжди шкодувала про це. А тепер я одразу зайшла з іншого боку."
Диктант національної єдності на сьогодні: про які саме смисли, про які особливості нашого часу?
"Цього року багато чого для нас змінилося. Ми змінилися, постало багато питань: для чого знімати фільми, писати книжки. Ми певною мірою оніміли в перші місяці повномасштабного вторгнення. Коли здавалося, що слова не мають ніякого смислу. Ними неможливо пояснити те, що ми переживаємо і проживаємо. Але це не так. Слова таки мають силу. І це справді дивовижний інструмент. І користуватися ним потрібно вчитися щодня. Я відчуваю зараз, що повертаюся.
Радіодиктант — це ще один акт життя тут і тепер. Акт єднання. Це наша спроба сказати собі, що все має сенс і має силу. Спертися на нашу мову тут і тепер також є дуже важливим актом. І я сама в це щиро вірю. Мова надає величезну силу і підтримку всім нам, як спільності, як українцям. Я думаю, що написання цього року радіодиктанту матиме особливий присмак. В цьому буде певна гіркота, але і одночасно відчуття світла в кінці тунелю. І ми всі разом до нього йдемо".
Як отримати насолоду від написання радіодиктанту?
"Помилки — це наша сила. У мене самої з кожним новим проєктом з'являється багато сумнівів. Навіть коли була прем'єра мого фільму, перша зустріч результату моєї роботи з глядачами, мені аж фізично було погано. Здавалося, що я це роблю востаннє і більше ніколи не буду це знімати. Але потім ти це відпускаєш, бачиш, як цей фільм сприймають, багатьом він відгукується. І тільки так ми рухаємося вперед і таким чином виростаємо самі, переходимо зі сходинки на сходинку. Я бажаю і собі не бути боягузкою і тим, хто мене зараз слухає. Давайте робити щось нове, давайте пробувати. Давайте заходити на територію нового і невідомого".
Ваш новий фільм "Я і Фелікс"
"Я цей фільм зняла у 2020 році. Дуже хотіла відійти від теми війни, бо я тоді від цього втомилася. Це ігровий фільм за мотивами книжки Артема Чеха "Хто ти такий?". Тут автор розповідає про свій особистий досвід, про те, як він був підлітком в хиткі радянські 90-і роки і про його дружбу із не простим чоловіком, який був поламаний досвідом афганської війни. Був тоді контррозвідником. І навіть тут не вийшло обійтися без теми війни.
Фільм мав вже світову прем'єру у Варшаві. Також у Києві. Тут було стільки тепла і єднання попри все, що відбувається в країні. Коли ти бачиш повну залу і багато тих, хто дуже хотів не потрапив на цей сеанс. І все це відбувалося поміж повітряних тривог, з генератором, підключеним в кінозалі. Тому що часом зникає електрика, а зала при цьому забита".
Фото:detector.media