Чи стала участь у "Тигроловах" та роль Григорія Многогрішного несподіванкою для Вас?
"Це стало для мене несподіванкою трохи згодом. Тому що ми почали писати цей твір ще до широкомасштабного вторгнення. Тоді він сприймався як літературний твір, дотичний до нашої історії. Я навіть уявити собі не міг, що він стане актуальним у нашому сучасному житті. Нам і в голову не могло прийти, що та історія, яку Іван Багряний закодував у цьому романі, повториться з нами ― мешканцями країни, які живуть у 2022 році. Виявилося, що історія йде не по спіралі, а по колу. І ми знову пірнаємо в ті події, які були в тридцяті роки.
Це автобіографічний роман Івана Багряного, адже він сам був жертвою НКВС. Він довго сидів сам у карцері, його мучили, піддавали різним тортурам, намагалися переконати, що він має зректися своїх, "націоналістичних", як вони казали, переконань. Він не відмовився від цього, тож його етапували до Далекого Сходу на 5 років. Через яке пекло пройшов цей чоловік, можна побачити з роману, але я так розумію, що там не все написано, що з ним відбувалося".
Твір залишився в Україні, а Багряний виїхав до Німеччини і переписував текст по пам’яті…
"Роман не видавали довгий час. Українською мовою його почали видавати десь у Мюнхені, в Америці у 1950-60-ті роки. А сьогодні, до речі, я почув таку інформацію, що депортували в Росію з України 1,6 млн наших людей. Їх розсіяли по всій Росії, і багато українців потрапили на Далекий Схід, як Іван Багряний колись. Туди ж потрапив і Григорій Многогрішний. Вони проходили через ці фільтраційні табори, їх мордували, з них знущалися… Сьогодні існують катівні, як це було у тридцяті роки. Це просто страх господній".
Після 24 лютого бажання вбити ворога домінує в українців, аж до психологічних зсувів...
"Якщо розбирати психотип українця, то він наділений емпатією. Але ця жорстока війна змушує людину бути агресивною, мстивою. І це (залежить — ред.) не від характеру, а від ситуації. Нас поставили в такі обставини. Якщо ми не будемо боротися, захищати себе, свою країну, то просто загинемо, нас просто знищать. І ми змушені бути такими, боротися за своє життя, територію, національність, за свою країну. Те саме, що робив і Григорій Многогрішний. Він пройшов ці кола пекла заради ідеї: залишитися українцем, мати право жити на своїй землі, а не на Далекому Сході, куди його відправили і проводили з ним різні спецоперації. Вийти з цього людиною, знайти своє кохання ― скільки викликів! І йому це вдалося. У багатьох людей, на жаль, не виходить. Багато людей помирає, зникає безвісти, багато людей травмовані психологічно. Чи відбудеться процес реабілітації цих людей, чи зможуть вони адаптуватися потім до мирного життя? Це страшна національна травма".
Чи має твір "Тигролови", попри весь драматизм, вихід у світле?
"Безперечно, тому що наша нація така. Ми йдемо такою історією, що якби ми занурювались у тотальний песимізм та зневіру, не вижили б. Я не знаю більше нації, яка має таку трагічну історію, як українці. Щодо гноблення, заборон мови і культури, взагалі ідентичності. Але ми вистояли. Згадую постійно Лесю Українку ― "без надії сподіваюся", але ми сподіваємося з надією. У нас є надія на те, що Україна нарешті відтвориться, стане абсолютно незалежною, самодостатньою та зрілою країною. Ми маємо закінчити цей трагічний цикл нашої багатовікової історії боротьби за волю. Боротьби з надзвичайно агресивним, злим, мерзенним сусідом. Це реальність, в яку ми потрапили і раптом зрозуміли, яка страшна ця нація, яка вона людиноненависницька і закодована на вбивство, захоплення території, знищення людей, від цього просто волосся дибки стає".
Про відмінність українців та росіян
"Мій батько у 1970-ті постійно говорив: буде війна між Росією та Україною. Він відчував, що це абсолютно різні психотипи ― українці та росіяни. Вони ― загарбники і не можуть бути емпатичними. Якщо ти жалієш ворога, ти його не завоюєш, тому їм треба бути злими, агресивними, не мати жодних сентиментів. Чим вони і зараз займаються. Україна ніколи ні на кого не нападала, у нас немає цього гену агресивності та людиноненависницької філософії".
Про "Братів Карамазових" Достоєвського, "Живий труп" Толстого та "Вишневий сад" Чехова з погляду сьогодення
"Тоді ти знав те, що хотів знати. Ти не занурювався у біографії цих людей. А виявляється, Достоєвський ― страшний чоловік. Його ставлення до України було завжди ганебним. Ми просто про це не знали і не занурювались так глибоко в те, що він писав, в його теорії щодо "нацменшинств". Ми брали його, як геніального письменника, і не замислювалися, що було всередині цієї людини. Коли я починаю зараз відкривати, які це були люди, стає страшно. Голова наша була повернута на схід, до "вєлікой" культури. Гадаю, це наша грандіозна помилка. Треба було плекати своє, а його від нас приховували.
Коли відчувається немонолітність нації, тоді ворог і нападає. Наша немонолітність зіграла з нами страшну гру, яку маємо зараз. Але ми отямилися й усвідомили, що неправильно себе позиціонували як націю. Бог дає випробування, аби ми згуртувалися і зрозуміли, хто ми є, на якій землі живемо і що нам далі робити".
Про що має промовляти сьогодні театр до свого глядача і слухача
"Це дуже тяжке запитання. Ми перебуваємо у стані шоку, перманентному стані тривоги. Я розумію, що потрібна якась розрада, але часто на цю розраду не вистачає сил. Ми всі травмовані. Я ― чоловік, мені вже багато років, але я майже щодня плачу. Мене так вражають усі ці кадри, долі людей, що гинуть, розкопані могили… Це все надзвичайно страшно.
Мені дуже складно грати вистави, повʼязані з якимось комедійним жанром. Для мене це таке насилля над організмом, моя душа зараз налаштована на абсолютно інше звучання. Мені ніколи не було так важко грати легкі вистави, як зараз.
Я розумію, що занурювати людей у тяжкий інформаційний план також не можна, а знайти баланс дуже складно. Ми граємо виставу "Війна", до речі, зіграли її саме 22 лютого... І так шкода людей, які приходять на цю виставу, вони і так у стресі, а ми ще додаємо. Але чомусь вони ідуть. Розуміючи, що йдуть не за зіркою в небі й не за соняхом. Може, вони хочуть розібратися в собі, як ця війна по них проїхала.
Цей травматичний синдром ще довго буде, із ним треба боротися, витягувати себе зусиллям волі, відволікатися на щось, але у мене поки що це не виходить. Проте коли я спілкуюся з військовими людьми, то беру оптимізм від них. Люди, які знають, що завтра для них може не настати, ще й мене підтримують! Я їм за це безмежно вдячний".
Фото: фейсбук-сторінка Олексія Богдановича
