Чи була у тебе після 24 лютого можливість з кимось не говорити про війну?
Ні. Не було такої можливості. Немає насправді ні секунди, коли б ти не думав про війну. І вся наша комунікація відбувається навколо війни. Про що б ми не говорили, ми маємо на увазі війну. Бо куди б ми не приїхали, неможливо мати жодного горизонту планування. Що б ти не спланував, воно може не відбутися через війну. В якийсь спосіб війна може завадити кожному нашому наміру. Ми живемо у війні, яку ми не вибирали, яку ми приймаємо як певний колективний досвід. І навіть ті, котрі не говорять про війну або вдають байдужих, вони все одно так чи інакше залежні від війни, від термінології, емоцій, категорій війни. Війна ― це те, що ламає звичний триб життя людей.
В одному з інтерв’ю тебе запитували про релокацію з рідної Оболоні до Франківська. Чи справді Оболонь для тебе рідна?
Найцікавіше пережиття рідної Оболоні почалося на другий день вторгнення. Такого досвіду я не побажав би нікому. Ми щодня чуємо факти, як сотні українських людей перебувають в окупації. А це була така собі провокація ― вони зайшли, невідомо на що сподіваючись, з цими трьома одиницями техніки, хтось задушив ветерана в машині десь в районі "Героїв Дніпра", біля нас також їздили і стріляли... Вони намагалися посіяти паніку, цей другий день, мабуть, був найгіршим. Вже не можна було навіть виїхати з Оболоні, усім сказали сидіти в укриттях. Цей район дуже сильно виставлений до півночі, до Вишгорода, до нас долітала артилерія з Ірпеня і Бучі, були руйнування, це відомі факти. Ти говориш про релокацію, а я всі ці пів року намагаюся говорити в термінах "приїхав у гості". Мені цей факт потрібно якимось чином камуфлювати, що я ніби просто приїхав до тестя і тещі пожити пів року. Насправді ми приїхали, і наступного дня бомбили аеродром у Франківську, це десь три кілометри від тієї квартири, де ми зараз мешкаємо. Більше нічого не прилітало за цей час. А Оболонь справді рідна. Шість років життя ― це великий шмат.
За ці пів року багато що сталося з твоїм районом, перейменували вулиці, немає вже назви метро "Мінська"…
Слава Богу, що так є. Ми зараз спостерігаємо те, чого ми не могли зробити в епоху декомунізації. Війна нас підштовхнула до того, що ми мусимо зробити велику переоцінку у сфері дерусифікації. Нам потрібна докорінна дерусифікація, і якраз в умовах війни вона стала і можливою, і реальною, вона відбувається тут і тепер. Зараз ми живемо в атмосфері, коли просто з коліс перевизначаємо для себе дуже багато речей, перебуваємо всередині дуже цікавого процесу, який нині прискорився і летить зі швидкістю ракети "Гаймарс". Мені здається, що це все невідворотне, що зараз відбувається, воно є великим виходом зі світу російських цінностей та російського впливу. Ми пів року тому не могли уявити, що в українській політиці більше не буде жодних проросійських партій. Тепер так є. Ця війна зробила неможливою жодну явну російську політику в Україні. Чи це не здобуток? Ми разом із війною отримали купу таких здобутків, до яких навіть близько ще не дійшли своєю свідомістю. І це дуже цікаво для мене як людини, яка іноді пише на публіцистичні теми. Цікаво помічати такі речі.
Література не пишеться зараз. Навколо пульсує дуже багато різних ідей. Війна ― це процес, спрямований на нищення. Але разом із тим для людей, які перебувають у цій війні, дуже важливо знаходити модус творення. Творення ― це єдине, що нас може посутньо тримати в колі якихось мирних тем. Наприклад, творення фестивалю під час війни. Це челендж. Кожен на своєму місці виконує свою роботу. Я, на превеликий жаль, зараз не беру активної участі, як це було в перші два місяці, коли щотижня щось відбувалось і треба було допомагати на фронті. Потім я від цього відійшов і повернувся до своїх звичних речей, бо є завдання мирного життя, які ніхто не скасовував.
Десь у травні я психічно стабілізувався і почав повертатися до своїх перекладів. І зрозумів, що це мій рятунок ― просто поринути в рутину роботи, для того щоб не збожеволіти. Думаю, щасливі ті люди, які мали якусь навіть просту роботу. Повести дитину в садок і забрати. Потрібна зайнятість. Якщо ти не можеш посутньо допомагати фронту, то ти маєш відробляти свої функції, наприклад, в інформаційній сфері. Хтось просить дати інтерв’ю польському радіо, наприклад. Скільки різних було інтерв’ю! Я не люблю це називати інформаційним фронтом, тому що фронт ― один. Він не інформаційний, він реальний. Той, що на сході, півдні України, під Харковом. А у нас є просто функція ― ми розмовляємо зі світом, бо володіємо мовами і здатністю до рефлексії. Ми можемо пояснити світові про нашу війну. Але це не фронт, це частина нашого творчого завдання. Це частина великого завдання, яке належить нам усім як колективному тілу. Кожен має свої стосунки з цим життям. Наприклад, у мене є міжнародні контракти, які мушу виконувати, я під ними підписався. Це велике щастя, що у мене три книжки до кінця року.
Що ти зараз перекладаєш?
Останнє, що я здав, це "Лорд Джим" Джозефа Конрада. Це був дуже виснажливий для мене труд, якраз перед новим 2022 роком я його закінчив і думав собі: о, я трохи звільнюся від Конрада... А тут війна, і я був упевнений, що Конрада кілька років ніхто не захоче. Та в липні моя редакторка зателефонувала й обережно запитала: "А ти там Конрада робиш?". Зараз я із величезним задоволенням тільки його б і перекладав. Це література, яка безперечно робить сильним.
"Джим" ― найскладніший роман Конрада. Він стоїть в основі постколоніального мислення...
З цим перекладом справді символічна історія. Кожен із нас мав на увазі, що ця війна продовжиться, ми лише думали ― коли? Для нас це не сюрприз, ми чекали цієї війни. Але коли вона прийшла, то стала сюрпризом. Це символічне звільнення від російського світу. Мені чомусь попадають книжки, які римуються з нашою реальністю...
Що це за книжка про Кубань?
Це перший том української трилогії Юзефа Лободовського. Він ― цікавий польський автор, з цікавою біографією, написав трилогію на основі пережитих у підлітковому житті подій на початку існування Радянського Союзу, під час Громадянської війни. Дія починається у 1920 році і триває кілька років ― про перебування молодого героя у міжкультурному українсько-російсько-кавказькому просторі. Це хороша белетристика з добрим побутово-історичним колоритом і гарним пригодницьким сюжетом у стилі радянської повісті "Зелений фургон". Дуже цікаво працювати з цим проєктом, у ньому є виклики стилістичного плану для перекладача. Мусиш сидіти і добирати особливих слів.
Як цей роман римується з нашою реальністю?
На Кубані є місто Єйськ, над Азовським морем, де відбувається дія. Лейтмотив, який переходить із розділу в розділ, це конфлікт матросів і солдатів, постійні постріли. І паралельно ти читаєш в телеграмі про конфлікти бурятів і кадирівців, і воно заримовується. Нікуди нічого не поділося, кількасот кілометрів ― і те ж саме повторюється, тут і тепер. Те, що зараз у нас відбувається, це по суті недовойована Перша світова війна. Навіть не друга, а перша. Яка досі триває.
Чому ти пригадуєш перші визвольні змагання, коли бачиш на блокпостах хлопців з калашами?
Воно так і є. У мене репресований один прадід ― як поляк, під час сталінських чисток у 1937 році. Він був заарештований і розстріляний у березні 1938-го, чистки вже йшли на спад. Така сторінка біографії моїх предків. А з іншого боку, був дід, мамин батько, я його дуже любив. До речі, він був переконаний комуніст і член партії. У кожного українця є частина травматична і частина угодовська, коли рідні в силу обставин ішли на співпрацю із совєцькою системою. Є ті, що постраждали, а є ті, що намагалися досягти в системі якогось успіху, дертися по драбинах, наприклад, профспілкових. Були такі збочення. Тому кожен українець зараз із війною робить великий порахунок сумління всередині себе. Мені здається, кожен проходить певне очищення від скверни совєтизму. І це найголовніше, що зараз відбувається з нами всіма.
Ти відчуваєш, як ми починаємо говорити урочистими і пафосними конструкціями, які у ранніх 2000-х не наважилися б уживати?
Бо ми говоримо правду. Солодко говорити правду. І солодко усвідомлювати, що ти правий і твій народ правий. І його боротьба священна. Тому що це боротьба народу, який захищається. І не просто так, а заради чогось. Ми всі захищаємось для того, щоб бути вільними. Це головне, що нас відрізняє від багатьох народів колишньої Російської імперії. У нас не зник дух спротиву. А в білорусів, бачиш, зник, у вірменів його не було. Мені важко уявити війну Росії з Казахстаном. Реально виявилося, що більш немає кому протистояти Росії, ми єдині зараз. Добре, що формується блок народів, які нас надійно почали підтримувати. До цього блоку доєдналися такі важливі країни, як Фінляндія і Швеція. Тепер є цілий проукраїнський пояс. Ми вперше в житті нашого народу і країни опинились у ситуації, коли ми із сильними. Безперечно, це напуває дуже великою надією, і мені здається, ця сила ― обопільна. Бо ми даємо світові силу своїм ідеалізмом. "Ми бачимо, що ви можете. Тепер вже здавайтеся!" ― так говорять багато західних людей, і багатьох довелося забанити. Але світ також бачить, що без перемоги України нічого не буде. Нам би хотілося пришвидшити свою перемогу, але можемо сподіватися лише на якісь трагічні обставини в самій Росії, які могли б відволікти, якісь "чорні лебеді" або повстання зеків під Тагілом. Те, що зможе монстра переорієнтувати на внутрішні події.
У 2014 році ти перефразував був Шевченка: "І буде син. І вступить в НАТО". Чому сьогодні ти перепощуєш свою іронію? Не можеш собі дозволити пожартувати?
Та ні, я жартую зараз, хоча менше, ніж тоді. Але мені здається, що я перенервував саме тоді по-справжньому. І вся ця паратворчість у фейсбуці виникала з терапевтичною метою. Тоді також було неймовірно важко. Наприклад, Іловайськ... Ми тоді вперше по-справжньому відчули великий подих трагедії, те, що зараз вже стало нашою рутиною. Це були події, які дуже сильно діяли на емоційному рівні, і я рятувався тим, що жартував. Мені здається, що все головне було сказано тоді. А зараз ти багато повторюєш сказаного тоді, бо нічого не змінилося, ця війна триває далі. Ми не закрили тоді гештальт, не закінчили війну.
"…можна двічі відбитися, бо в росії є свої межі, хоч іноді здається, що вона безмежна" ― це рядок із твого вірша 2003 року. Що ти думаєш про тодішнього Бондаря-письменника і російський культурний контекст?
Я тоді не думав так сильно про російський культурний контекст. Тоді якось писалося по-новому, жилося по-новому, були ці гарні передреволюційні роки. Я кажу про Помаранчеву революцію і потім. Було яскраво, ми жили, підозрюючи, що з нами відбувається щось серйозне, але до кінця не усвідомлювали. Ці поетичні тексти були для мене певним новим способом говорити. І я дуже швидко обламався, перестав писати, якось вичерпав для себе цей метод. Мені стало нецікаво.
Чому з нами ЦЕ сталося, а з білорусами і росіянами ― ні?
Силою багатьох причин нам вистачило 30 років нашої незалежності, для того щоб "відбитися", поки що двічі. Нам вдалося сформувати хребет нашого третього сектора ― громадянського суспільства. Це те, чого не зробили ні білорусі, ні росіяни. Ми змогли під час правління Кучми сформувати зародки сильного громадянського суспільства, яке витримало дві революції. На горизонтальних зв’язках, на взаємодопомозі, на волонтерстві. І зараз вся Україна ― це великий Майдан. У 2014-му Майдан був локалізований у межах кількох кварталів Києва, а зараз ми переживаємо ситуацію великого Майдану. Бо Майдан ― це наше протистояння війні, а війна для нас ― це синонім росії. Ні з ким іншим ми воювати не збиралися ніколи.
Чому вони не змінилися, а ми змінилися ― можна багато речей сказати. Мені здається, ми ― неспокійні, хаотичні, борзі, нарвані. Ми, в порівнянні з тими ж таки росіянами і білорусами, дуже темпераментний народ. От в чому прикол. Я дивлюся на наших воїнів ― які вони шибайголови, які вони романтичні герої, наповнені світлом і духом. Разом із війною і трагедією прийшло багато нового стану ― ми тепер знаємо, куди йдемо. У нас немає дороги назад.
Фото: Суспільне