Кінець радянської епохи став початком історії нових, незалежних держав. Саме в цей час, наприкінці 1980-х ‒ початку 1990-х, відбуваються одні з найбільших подій у ХХ столітті. Світ розділений холодною війною та ядерним протистоянням між Радянським Союзом і країнами НАТО. Із падінням Берлінського муру починається об’єднання Німеччини. Країнами Центральної та Східної Європи з радянського блоку прокочується хвиля національно-демократичних, оксамитових революцій. А вінцем усієї низки тогочасних подій стає парад суверенітетів радянських республік.
У березні 1990 року відбуваються перші та єдині в радянській історії вибори народних депутатів СРСР на альтернативній основі. Попри великі труднощі та численні недоліки, вони входять в історію як перші демократичні вибори за всю історію існування Радянського Союзу. І це ‒ результат перебудови, що активно проводиться під гаслами демократизації суспільства та держави.
Комуністи, з яких складається кістяк тодішньої політичної еліти, опиняються у вельми неприємній ситуації. Річ у тім, що восени 1990 року Верховна Рада УРСР скасувала шосту статтю конституції, яка закріплювала усю владу в Україні за комуністичною партією. Причому навіть не за комуністичною партією України, а саме за комуністичною партією Радянського Союзу. У шостій статті було сказано: "Керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і громадських організацій є Комуністична партія Радянського Союзу".
Зрозуміло, що українським комуністам, які були найбільшою та найконсервативнішою частиною партапарату і Верховної Ради, ідея скасування шостої статті у республіканській конституції ‒ зовсім не до душі. Однак пручання не має сенсу, адже це відбулося на рівні конституції СРСР, тож їм нічого не лишається, як виконати волю московського керівництва.
Так шоста стаття зникає з конституції УРСР, як перед тим вона зникла із конституції СРСР.
***
Рік 1991-й. В українському парламенті багато нових облич, імен, опозиційних до чинного владного режиму сил. Із парламентської трибуни виступають ті, хто ще недавно сидів у радянських таборах за політичні переконання, а під куполом ради дедалі гучніше лунають незалежницькі ідеї.
Загалом, тоді від демократичних сил до Верховної Ради прийшло чимало ідеалістів, говорить професор політології Києво-Могилянської академії, науковий директор Фонду "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва Олексій Гарань.
Окрім ідеалістів із бездоганною політичною репутацією, які потрапили до парламенту у складі демократичних сил, більшість усе-таки становили комуністи. Узагальнюючи образ українського політика початку 1990-х років і наголошуючи, що єдиної типової фігури немає, голова правління Центру прикладних політичних досліджень "Пента" Володимир Фесенко виокремлює чотири типи тодішніх політиків.
Після виборів 1990 року у Верховній Раді формується парламентська група "Народна рада". Виступаючи за здобуття Україною економічної та політичної самостійності, вона значною мірою сприяє ухваленню Декларації про державний суверенітет та Акту проголошення незалежності.
Після того, як голова Верховної Ради Володимир Івашко відхилив кандидатуру Ігоря Юхновського на посаду свого заступника, Народна рада пішла в офіційну опозицію і, загалом, мала серйозний вплив на роботу парламенту.
Одним із членів Народної ради був депутат Сергій Соболєв. Ось що він розповідає про роботу парламенту 1-го скликання.
***
Після ухваленого в 1992 році Закону "Про об’єднання громадян", кількість політичних партій в Україні істотно зростає. Тут варто зауважити, що платформу для багатопартійності значною мірою підготував Народний Рух, який був заснований у 1989 році і став уособленням опозиції до радянської політичної системи.
У середині 1993 року політичних партій в Україні вже понад 60, але тільки 21 з них офіційно визнано. На початку 2004-го Міністерство юстиції реєструє 96 політичних партій, а в 2012-му їх уже 200.
Оскільки поодинці партіям важче отримати владу, вони починають утворювати блоки для участі на виборах. Однак невдовзі парламент схвалює закон про вибори, що забороняє участь блоків політичних партій на парламентських виборах.
В Україні складається реальна багатопартійність. Політичний спектр спрямований від лівої орієнтації до центристської та правої. Ліві партії мріють побудувати соціалізм, центристські дотримуються поміркованих політичних позицій і виступають за розвиток ринкових відносин, а праві ставлять у пріоритет приватну власність і захищають ліберальні цінності.
Разом із тим, значна частина політичних партій займає проміжне місце між лівою, центристською та правою течіями.
***
Комуністи. У перші роки вже незалежної України представники колишньої радянської компартії, забороненої в 1991 році, мають велику підтримку населення (про що свідчать результати виборів). У період з 1990-го до 94-го вони представлені у парламенті як фракція "За Радянську суверенну Україну" (так звана Група 239). Але вже у 1993-му реєструють Комуністичну партію України і проголошують її правонаступницею радянської компартії. Конституційний суд це заперечує.
Попри все, компартія зміцнює свої позиції на політичній арені: після кожних парламентських виборів комуністи мають власну фракцію у Верховній Раді, а їхній незмінний очільник Петро Симоненко чотири рази бере участь у президентських виборах. Політична риторика КПУ відкидає прозахідний курс розвитку України, зберігаючи ностальгію за радянським минулим.
Але потім в Україні відбуваються надважливі події: Революція гідності, анексія Криму та зростання напруженості на Донбасі. Окремі діячі КПУ беруть участь в акціях із захоплення влади у містах на сході України.
Це стає підставою для розпуску фракції комуністів у парламенті в 2014-му та заборони діяльності партії у 2015-му.
Але… чи позбулися ми комуністичного минулого? Розмірковує народний депутат кількох скликань Сергій Соболєв.
***
За роки незалежності відбулося чимало змін як у цілому в історії країни, так і окремо у різних сферах, напрямках, у житті кожної людини.
Змінюються і українські політики. Якщо в 1990-х і донедавна це були швидше політики-бізнесмени, то нині ― представники покоління, яке виросло в незалежній Україні, має західну освіту і позбавлене радянської ідентичності, говорить голова правління Центру прикладних політичних досліджень "Пента" Володимир Фесенко.
Звідки беруться професійні політики? Де, як і чого вони навчаються? А також чому важлива наявність партій із чіткими програмами та усталеними ідеологіями? Про це розповів науковий директор Фонду "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва Олексій Гарань.
Здобута незалежність ― це про: демократичний розвиток, якісні зміни, невтомну працю і готовність захищати свою державу. Починаючи з 1991 року, в Україні змінилося 6 президентів, 16 прем’єр-міністрів, 9 скликань Верховної Ради. А ще за цей час відбулася остаточна світоглядна зміна та вибір проєвропейського курсу розвитку нашої держави.
Нині, коли в Україні повномасштабна війна, про майбутнє багатьох інституцій говорити непросто, вважає генеральний директор агентства "Інтерфакс-Україна" Олександр Мартиненко. Зокрема, це стосується і української політики.
Певні загрози очільник агентства "Інтерфакс-Україна" Олександр Мартиненко вбачає у політичному популізмі. Відтак, каже, нам будуть потрібні нові політики. І їхня професійність та гідність визначатиметься трьома критеріями.
Повномасштабне вторгнення РФ на територію України як ніколи об’єднало людей і політиків. Ми можемо любити або не любити свою владу, можемо сваритися й сперечатися, але ніхто не має права вказувати, як нам жити. Ніхто не має права вдиратися у наш дім і все тут нищити, убивати, руйнувати…
Про унікальне єднання українців та зміну світогляду, на який вплинула війна, розповів народний депутат Сергій Соболєв.
Більшість українців відчувають вдячність до ветеранів російсько-української війни. Половина відчувають гордість, а понад 90% довіряють ЗСУ. Такими є результати одного з останніх опитувань Соціологічної групи "Рейтинг". Її керівник Олексій Антипович звертає увагу, що зараз українець не готовий думати про вибори. У полі зору є Збройні Сили України, влада ‒ конкретно президент, і самі українці, які допомагають одне одному та ЗСУ, перебувають під окупацією, думають про виживання, виїжджають за кордон, повертаються, думають про майбутнє дітей. Є життя, яке йде незалежно від війни, і саме це ‒ у полі зору, тоді як місце для політики відсутнє. Але, звісно, так не буде після війни.
Поки ж, додає професор політології Києво-Могилянської академії Олексій Гарань, ми стаємо свідками неймовірного єднання українців та нечуваної свободи слова під час війни. А от монополізації влади після війни, на його думку, боятися не варто.
Кожен має докладати зусиль, щоб змінювати себе, суспільство, усю країну на краще. "Три дні", які відводили Україні, починаючи з 24 лютого, переросли у тривалу, потужну збройну відсіч агресору. Своєю мужністю, незламністю, неймовірною жагою до життя і збереження свого народу та своєї незалежності Україна без перебільшення вразила увесь цивілізований світ. Так вважає і голова правління Центру прикладних політичних досліджень "Пента", політолог Володимир Фесенко.
Віра в себе, і у першу чергу віра в ЗСУ, живить кожного з нас, підтримує, надихає, розставляє пріоритети і спонукає діяти виключно так, як це потрібно задля нашої перемоги. 31 рік для України ― це низка політичних, економічних, соціальних та багатьох інших змін. Зокрема, щодо політичних, то багато років знадобилося для того, аби від одноголосної комуністичної номенклатури перейти до покоління нових політиків. Тих, які мають прогресивні погляди, які прагнуть змін і чітко розуміють, куди слід рухатися Україні. Тих, які у скрутну годину беруть до рук зброю і стають на захист своєї країни. Звісно, процес формування нових політичних еліт в Україні ― не з простих, і попереду ще чимало викликів. Але головне, що і український політикум, і український соціум, загартовані роками злетів і падінь, до цього готові.
Фото: Українське радіо