Ніна Федірко народилася 1937 року на Чернігівщині. Коли розпочалася війна, була зовсім маленькою, але пам’ятає події тих років.
"Я ще добре пам’ятаю. Ми вночі не спали, а сиділи одягнуті. Якщо летить бомбовоз, то де світиться, він кидає бомби. Ми тоді бігли в окопи. Окоп рили не рівно, а зиґзаґом. Я ще запитувала сестри, а чого не рівно? А вона каже, якщо бомба впаде, то ми отуди підемо. А якщо впаде і буде рівно, то нас уб’є. То я вже знала, що зиґзаґом окопи в нас на городі. До нас сусід біг, як тільки гуде літак, тоді всі бігли одразу. Мені в той час 6 років було і я вже знала: оце летить — не біжимо, а лежимо у хаті, а якщо гуде сильно і важким, то оце бомбовоз і треба тікати, бо може стріляти і бомбити. Оце я згадую про ту війну", — розповідає Ніна Федірко.
Після війни Ніна Федірко закінчила школу, Київський педагогічний інститут, працювала вчителькою. Великим захопленням і справою всього життя стала вишивка. Серед тисяч робіт майстрині — весільні рушники. В одному з інтерв’ю пані Ніна розповідала, що вишиває їх зеленим, щоб поставити молодят на зелену дорогу життя, сповнену радості та сімейного щастя. Ніхто й гадки не мав, якого значення у житті багатьох українців набуде словосполучення "зелена дорога".
У березні 2022 року жителі Великої Димерки, де вже багато років мешкає і Ніна Федірко, були змушені евакуюватися. Селище окупували російські війська. Спочатку пані Ніна не наважувалася поїхати і все покинути: рідну хату, вишиті сорочки, рушники, портрети, ікони, — все своє життя. Каже: не вірилося, що зараз їй буде страшніше, ніж тоді, в дитинстві, під час Другої світової війни.
"Я уже знала, що таке війна. Хоч мені було 6 років, але я добре пам’ятаю ту війну. Я ж думала, так буде і тепер дуже погано. Але було іще гірше. Раніше була одна зброя, а тепер — інша зброя. Я ту зброю відчувала, але то не така зброя, як ця. А цю я вже так відчула… Коли 24-го мені сказали, що війна, то сусід мені каже: Ніно Іванівно, давайте я вас вивезу кудись далеко. Кажу, що не покину я нічого, я так довго будувала цю хату, я буду тут. Пройшло 2 чи 3 дні, я в спальні лежу, коли як гахне в спальні і попадали картини. Я вискочила з хати і побігла, де будувався музей. Попросила, щоб у підвалі нам дозволили ховатися. Сусід зрізав двері, ми туди ховалися із сусідкою удвох. Я побігла туди, заховалася, далі припинилося. Прихожу, а в сусіда якраз повністю хату розбило. Вони відбудовують якраз. Через 3-4 дні я вже до іншої спальні перейшла, лежу і боюся. Рано дуже було, не пізно, то я читаю, включила лампочку, позакривала вікна і двері закрила. Читаю… Коли як гахне на кришу і по криші, то я зрозуміла, що криша вже розбита. Я вискочила і думаю, що зараз вже як впаде і завалить мою хату… Знову вискочила і побігла. Це було 11-та ночі. Надворі 7 градусів морозу. Побігла мерзну і сусідка ще одна. Кажу, Таню, не покидай мене, бо мені самій страшно. Там ще прибігли дві собаки туди. Ми мерзнемо, двері відкриті, а тут за полустанком танки наші стоять, а далі — рашистські танки. І перестрілюються. Так хвиля іде, прямо вдаряє в підвал, розлітаються уламки. Ми боялися, що нас там поранять", — згадує Ніна Федірко.
Ніна Федірко розповідає: від постійних обстрілів ховалася в підвалі, не було світла і газу, закінчувалася їжа. Пригадує, як знайшла залишки печива і нагодувала ними собак, які рятувалися разом з людьми. Допоміг сусід — прихистив у себе.
"Два дні ми побули у нього, а рашисти запалили поле, там бур’ян. Ми вийшли, я думаю — зараз на мою хату піде вогонь. Ми стоїмо, я так переживаю, бачу рашисти йдуть. Наші були з червоними пов’язками і зброя на плечах. Сусід каже: у погреб ховайтесь, бо можуть застрелити. Ми в погреб заховались, а вони стоять дивляться, бо вони ж там запалили. І вже коли згоріло, то ми побачили, що ракета стоїть в нас одна і вирви великі. Страшне… У нас телефони не працюють. А в сусіда ще телефон робив. Йому родич дзвонить, каже: збирайте речі, що тільки можете взяти і тікайте. Розповідає, що в нього у Богданівці хату спалили, і він туди більше не повернеться. І нам каже, що в більшості ви вже сюди ніколи не вернетесь. Це було 21 березня. Я прийшла в свою хату, прощалася з нею. Я її все життя будувала, щоб жити. А що взяти із собою? Я взяла одні свої вишиванки і поїхала", — розповідає Ніна Федірко.
1-го квітня українські військові звільнили Велику Димерку. Ніна Федірко повернулася додому. Безмежно радіє, що її хата вціліла. А війну у Великій Димерці відтепер пам’ятатимуть не лише старші люди.
Фото: Українське радіо
