Чи можемо ми зараз проводити паралелі з 1944-м роком, коли відбулась примусова депортація кримських татар?
На превеликий жаль, так, можемо, так само, як могли проводити їх й протягом всього періоду тимчасової окупації Кримського півострову, яка почалась в 2014 році. Зараз ми бачимо, як з домівок, фактично зі своїх земель депортують величезну кількість людей на територію Російської Федерації. Йдеться й про різні міста, в тому числі й місто Маріуполь, й про тисячі людей, яких російські військові переміщують насильницьки на територію Російської Федерації або через окремі райони Донецької та Луганської областей, або через територію Криму. Такі дії були воєнним злочином, злочином проти людяності як в 1944-му році, так і в 2014-му та зараз.
Як зараз ми можемо фіксувати ці злочини проти людяності проти цивільного населення?
Насправді багато громадських організацій активно документують як порушення прав людини, так і воєнні злочини, які відбуваються в рамках повномасштабного вторгнення Росії. Окрім того, прицільно цими питаннями займаються наші правоохоронні органи, зокрема, й Офіс Генерального прокурора, Прокуратура АРК та ряд інших правоохоронних органів.
Це дуже важливо, тому що протягом фактично восьми років ми мали досвід роботи з такими порушеннями: воєнними злочинами, злочинами проти людяності або порушеннями прав людини — відповідно наші правоохоронні органи, громадські організації, експертне середовище може на професійному рівні це робити. Вони розуміють, як документувати, як робити опитування — це дуже важлива робота, яка вже лягає в основу судових проваджень та рішень на міжнародному рівні.
Нагадаю, Україна по кількох напрямках працює з міжнародними судами. Це й Міжнародний суд ООН, і нова судова справа "Україна проти Росії" по злочинах геноциду, по яких вже є проміжні рішення, і робота з Міжнародним кримінальним судом, з Європейським судом з прав людини як по індивідуальних скаргах, так і по колективних. Окрім того, Україна ініціювала фактично новий механізм трибуналу по Росії — це окремий судовий механізм, який призведе до того, що РФ нестиме відповідальність, в тому числі й її вищі посадові особи, які віддають накази і розв'язали війну проти України.
Розкажіть, будь ласка, як взагалі відбувається примусовий вивіз жителів Маріуполя та інших людей з наших українських міст російськими силами до, наприклад, Криму? Чи є розуміння, яка кількість депортована, в якому стані ці люди?
На даний момент достатньо складно сказати про точну кількість осіб, які депортовані або насильницьки переміщені на непідконтрольні території, а потім — вглиб РФ. Ми прицільно не відслідковуємо питання переміщення у східні області на непідконтрольні території. Але намагаємося відслідковувати питання насильницького переміщення на територію Кримського півострова.
На адмінмежі з Кримом наші громадяни проходять різного роду фільтраційні заходи. Щодо чоловіків це особливо зухвало: їх проводять, роздягаючи фактично догола, розглядаючи тіло, чи немає там якихось спеціальних відміток, татуювань, що би свідчило про їх приналежність до Збройних сил України або до добровольчих батальйонів. Дуже часто у людей відбирають паспорти. Окрім того, за нашою інформацією, людей змушують підписувати свідчення про те, що злочини в Україні здійснюють самі військові українці. Ми зустрічали таку інформацію в тому числі і від тих людей, які через територію РФ виїжджали на територію європейських країн.
Далі (після проходження адмінкордону — прим.ред.) люди переміщаються або самі, або їх насильницьки переміщають на територію РФ, бо, наскільки нам відомо, так звані "квоти" на розміщення біженців на території Росії в Криму закрили. Вони вважають, що Крим більше не може приймати людей і, відповідно, їх відправляють у віддалені регіони РФ: Сибір, Урал і так далі. Тому люди, які, можливо, і хотіли би залишитися на якийсь час на території півострова, фактично зробити цього не можуть.
З чим це пов’язано?
Росіяни вважають Крим та місто Севастополь своєю територією, тому там, як і всюди в РФ, є певні квоти щодо розміщення осіб (з України — прим.ред.). В Севастополі це нуль осіб, вони вважають, що не можуть більше нікого розмістити на території цього міста. Й загалом Севастополь — це закрите місто, зараз — це ніби окрема військова база у військовій базі, адже Крим загалом є плацдармом для нападу. Відповідно, в силу того, що росіяни не розуміють, хто їде в Крим, які погляди мають ці люди, то не хочуть мати потенційних небезпек. Адже, на їхню думку, приїжджі можуть чинити провокації на території півострова. Тому там біженців не розміщують, а відправляють у віддалені регіони РФ.
Якщо говорити про наслідки депортації, то якими вони були, на вашу думку, для кримських татар?
Наслідки для кримських татар були неспівмірними, тому що кримські татари — це невеликий народ. До першої окупації Криму, яка сталася в 1783 році зі знищенням Кримського ханства Катериною ІІ, більше 90 % осіб, які населяли на той момент Крим, були кримськими татарами. Пізніше почалася колонізація перша Криму і після 1914 року — друга колонізація. За даними, які давалися з боку Радянського Союзу Криму, було депортовано близько 200 тисяч осіб, тоді як перепис національного руху кримських татар говорив про 420 тисяч депортованих.
В перші роки депортації майже 30 % кримських татар загинули через хвороби та голод. Це, відповідно, відобразилося на всьому кримськотатарському народові, у якого фактично була знищена культура, яку ми протягом української незалежності почали відтворювати. Тут йдеться і про питання ненароджених дітей, фактично потенціалу народу.
В 2014 році кримських татар знову почали змушувати покидати свої домівки. Ми називаємо це гібридною депортацією.
Й зараз кримські татари так само покидають територію півострова: сьогодні за останні вісім років триває наймасовіша хвиля виїзду з території Криму. А в силу того, що кримські татари — це народ, який дуже сильно прив’язаний до своєї землі, звичайно, це дуже сильно і в подальшому вплине на нього.
Якщо ще повернутися до ситуації зараз в Криму і поговорити, що змінилося після 24 лютого, після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Яка ситуація зараз в Криму?
Крим — це велика військова база, плацдарм для нападу і тільки в цьому розрізі цю територію зараз варто розглядати. На території півострова проходять масові поховання російських військових, там відбувається лікування (солдатів армії РФ — прим.ред.) та фактично використання у військових цілях цивільної інфраструктури. Там відбувається пропаганда війни і так званої "спеціальної операції", яку не дозволяють в Криму чи на території Росії називати війною. Ми бачимо там, звісно, й переслідування кримських татар, і погрози з боку окупаційної адміністрації, що вони будуть розправлятися з нелояльним населенням, яке не підтримує політику Володимира Путіна. Звісно, що в першу чергу тут маються на увазі погрози кримським татарам та етічним чи політичним українцям.
Там проходять акції протесту: здебільшого це є одиночні протести або акції, коли люди розповсюджують листівки, пишуть коментарі чи публікації у соціальних мережах. За це їх або штрафують, або саджають на якусь кількість діб адміністративного арешту. Проти когось застосовують кримінальну статтю, бо на території Криму, як і на території всієї РФ, діє стаття по дискредитації сил РФ, їх військових. Ця статтю дуже охоче застосовують. Там продовжуються пошуки диверсантів, винних. Викрадають людей, які мали відношення до громадянської блокади Криму, — наших українських військових — яких переміщають у сімферопольський СІЗО. Таких випадків досить багато, тому все ж таки варто говорити, що територія, з якої зробили великий плацдарм, не може думати загалом про те, щоб дотримуватися прав людини, тому що РФ на це заточена. Вони зачистили активістське та журналістське поле протягом восьми років, тому, на жаль, поліпшення ситуації ми не бачимо, лише погіршення.
Говорячи про повернення Криму, Президент України Володимир Зеленський зазначив, що протягом 10-15 років тема деокупації півострова має вирішитися дипломатичним шляхом. Як ви вважаєте, чому Президент озвучив саме 10-15 років і чи можна це пришвидшити?
Президент не озвучував 10-15 років, це була пропозиція певних переговорних команд. Ми, звичайно, що в стратегії деокупації говорили про політико-дипломатичний шлях повернення території. Стратегія деокупації була затверджена минулого року указом Президента та рішенням РНБО.
Проте, звісно, після 24 лютого багато що змінилося, тому будь-які переговори мають опиратися на те, що в нас відбувається на полі битви, на наші Збройні Сили України. Ми будемо вести переговори та комунікацію, але дуже багато буде залежати від того, в якому стані буде знаходитися РФ після того, як активні бойові дії завершаться, коли ми повернемо контроль над нашими територіями, які стали новозайнятими. Звісно, окрім цього ми говоримо й про повернення контролю над всім півостровом. Ми будемо повертати абсолютно всі території і тут жодних компромісів.
Фото: Укрінформ
