Звідки в Україні така кількість пам’ятників Пушкіну
"Я відповів би таким чином. Це залежить від регіону. Є регіони, наприклад, Одеса, де Пушкін фізично бував. І це було відзначено шанувальниками поета. Але неймовірна кількість і просто засилля пам’ятників Пушкіну на заході України пов’язано з іншою традицією. У ХІХ столітті на наших теренах був дуже сильний москвофільський рух, уже тоді Росія інвестувала величезні кошти у підкуп місцевих інтелектуалів, зокрема церковників. І русофіли вважали Пушкіна своєю титульною постаттю через його неприхильність до поляків. Пушкін, як і Достоєвський, Толстой чи Лермонтов, були в імператорській Росії втіленням ксенофобії та неприязні до католицького світу, до Європи, до поляків, писали жахливі речі про них, ненавиділи їх у приватному житті, попри цинічну й удавану дружбу Пушкіна з Міцкевичем допоки другий не був змушений виїхати в еміграцію. Тож багато пам’ятників у західній Україні, зокрема на Буковині й Закарпатті, постали зусиллями місцевих москвофілів. Але загалом, в Україні ці пам’ятники утримували й підтримували в робочому стані як елемент прихованої пропаганди сталінізму. У сталінські часи культурна політика полягала у визначенні якогось одного аналога великого вождя, першої постаті у певній галузі ― приміром, для російської культури це був Пушкін ― і Пушкін ставав символом сталінської культурної влади, культурного дискурсу. Я сьогодні сприймаю знесення пам’ятників Пушкіну як елемент декомунізації та десталінізації нашого простору. Тому що Росія невідривна від цього міксу сталінщини та російського месіонізму ХІХ століття, втіленого тоді у Пушкіні, Достоєвському, Толстому, а пізніше у Бродському, Солженіцині та решті діячів, якими переповнена офіційна й неофіційна російська культура. Для росіян є характерною спроба втекти від свободи і ненавидіти тих, хто хочуть бути вільними людьми. І Пушкін тут є власне символом такої втечі від свободи, облудності, ксенофобії, расизму і рабовласництва. Адже він був рабовласником і пишався цим, він випустив на волю своїх кріпосних, він жив їхнім коштом. Росія використовує такі постаті, як Пушкін і Толстой, ніби певний елемент розкладання свідомості західного світу. Пригадаймо голлівудські екранізації "Війни і миру" ― прекрасні танці, чудово вдягнені аристократи, їхні найменші порухи душі й страждання тощо. І ніде не сказано, що тоді була жорстока садистська війна, яку велося абсолютно без урахування інтересів народу, звичайних громадян та яку було виграно завдяки тому, що поклали трупом масу солдатів, погано озброєних, погано навчених, але фанатично налаштованих. Те, які грабунки і насильство принесла ця армія тоді в Європу, залишилось за кадром. Аристократи не показані у ролі брутальних ґвалтівників із закривавленими писками, так само, як це було й пізніше, у ХХ столітті, коли фальшива совєтська воєнна література, за невеликими винятками, показувала подвиг совєтських солдатів і не показувала страждання і смерть мільйонів німецьких дівчаток і жінок…"
Сьогоднішній демонтаж пам’ятників Пушкіну в Тернополі, Ужгороді, Мукачевому ― що це за сигнал?
"Це доволі запізніла реакція на очевидні речі. Я вважаю знесення пам’ятників Пушкіну елементом декомунізації, десталінізації, а вона мала би відбутися вже давно. Це вплинуло б на свідомість багатьох наших громадян і, можливо, на те, що сучасна війна не була б такою жорстокою… Під час будь-якої війни природно виникає ненависть між великими спільнотами. Можемо пригадати, з якою ненавистю ставилися французи та німці одні до одних, як обпльовували письменників, майбутніх нобелівських лауреатів. І це природно, коли ставиться на паузу культура твого ворога, тим паче коли твоїм ворогом є знавіснілий і мерзенний народ, що яро підтримує знищення твого власного народу... Як історик я знаю, як ці процеси відбуваються. І вважаю нормальним поставити сьогодні на cancel російську культуру в галузі літератури, музики та всіх інших сфер на 20 років. Закінчити війну, поховати мертвих, засудити злочинців, сплатити репарації, а тоді розпочати з новими поколіннями якусь розмову про майбутнє цієї культури. Але знову ж таки, закликаю слухачів, попри всю нашу ненависть і лють, розуміти, що це загалом історичні джерела ― навіть якісь речі, вироблені в рамках нацистського режиму, їм місце в музеї. Ми у Львові цим займаємося і маємо музей "Територія терору", де всі ці компоненти сталінсько-совєтського комуністичного минулого зібрані в одному місці, на них можна подивитися. Демонтовані, розкладені на елементи джерела ― для того, щоб наші діти та онуки розуміли, яку небезпеку становить тоталітарне мислення і нацистська парадигма".
Про імідж Пушкіна та Лермонтова як лібералів-борців з імперією
"Це абсолютно сфальшоване застосування терміна. Після 25 років правління ліберала Олександра І Росією правив Ніколай І протягом 30 років, відомий як Ніколай Палкін. Пушкін був дитям цієї епохи, бігав на килим до Палкіна, радився, перебував під його покровительством і вдавав із себе ліберала, хоча насправді був ксенофобом. А згодом 9 місяців лібералізму в Росії 1917 року призвели до майже 40 років тоталітаризму Леніна-Сталіна. У Росії лібералізм фальшували і до маленької барилки шоколаду завжди вливали гігантську цистерну лайна людиноненависництва і рабської психології".
Фото: з відкритих джерел
