Чи є в Україні ґрунт для російської пропаганди на історичну тематику?
Після 2014 року відбулись певні зрушення в суспільному баченні нашого минулого. Деякі речі з актуального життя бувають повчальними та спонукають до переосмислення історії, підозрюю, щось подібне відбуватиметься й цьогоріч. Безперечно, лишається ґрунт для російської історичної пропаганди, це добре видно в різних регіонах України. Той сегмент, що ми називаємо "ватою" не поспішає зникати, люди не схильні відмовлятися від стереотипів, які були. Це стосується передусім покоління середнього віку, в якого зусиллями тієї ж пропаганди, утворилася ілюзія щодо щасливого радянського дитинства, ця ностальгія за СРСР навіть є у молодих людей, що суперечить законам логіки. Це дуже помітно в Одесі, на Півдні. Є "сєпари", є "вата", але все ж таки в нас утворився певний суспільний консенсус в оцінці легітимності України, такі "ватні" речі будуть залишатися, але будуть маргінілізуватися й надалі, оскільки суспільний тренд веде нас із "радянщини" в українське майбутнє.
У Володимира Путіна за останні 20 років можемо відстежити певну історіографічну еволюцію чи швидше інволюцію. Починав він свою каденцію в пострадянскій риториці, де його бачення СРСР, великої перемоги, минулого ще не заперечувало існування українського народу. Була Україна, братні народи, українці – це ще така пострадянська парадигма. Але близько 2008 року в Путіна відбулися історичні "тектонічні" зрушення, він почав повертатися до дорадянської російської історичної схеми, яка не передбачала існування окремих східнослов’янських народів, були лише три субетнічні групи російського народу: малороси, великороси, білороси. Відповідно до цього, існував і буде існували лише один руський народ від часів Давної Русі до сьогодення. Ця теза дуже добре у Путіна наклалася на його параноїдальний синдром, коли весь час має відбуватися певна ворожа інтрига, у кожен історичний період повинен бути зовнішній ворог, який своїми інтригами руйнує єдність "руського народу". Тому в президента Росії вийшов дуже суперечливий "замєс" з радянською ностальгією й одночасно критикою комуністів за їхні витівки в національному питанні. У нас, звісно, теж є негативна думка про них, проте негатив Путіна й український істориків – різноспрямований.
"Україна імені Леніна"
Цей пропагандистський фейк – давній, він обслуговує ідею, що українська держава та її територія – нелегітимні. Тут ми маємо шанувати, як це не дивно звучить УРСР, оскільки вона дала нам ту територіальну спадщину, якою тепер користується незалежна Україна. Але головне питання – на які обшири ці "злобні" комуністичні радянські діячі на злість усім створювали "штучну" Україну? В уявленні російський вождів у 1917 році, а потім і більшовиків, Україна – це лише Північ і Захід. А південніше, хоч там також живуть малороси, – це вже чомусь не Україна. При чому критерії такого поділу вони не могли пояснити ні тоді, не можуть і тепер. Чому частина території, де проживає більшість українців, може претендувати на те, щоб бути Україною, а інша частина – ні? Цей пошук логіки триватиме, мабуть, дуже довго, оскільки знайти там її дуже важко.
Як дослідник історії та картографії, я можу згадати, що після 1860 років і до 1917 року всі освічені росіяни, які вчилися в гімназіях та університетах, дуже добре знали, де і на яких територіях живуть малороси. Тому що в усіх навчальних атласах була етнографічна карта Російської імперії, де були виокремлені "племена", але з дуже чіткими межами. Тобто уявлення про те, де жили малороси, збігається з територією сучасної української держави. Коли Йосип Сталін вправлявся в розширенні меж УРСР, він дуже добре знав, куди її розширює, тобто на території, де саме й живуть українці. Це була легітимізація УРСР: всі території, де живуть українці, мають їй належати.
Теза Путіна про два братні народи та їх возз’єднання в XVII ст.
Путіну варто розшукати внутрішню логіку в себе, він говорить, що Росія та Україна – це один народ, але потім, що відбулося возз’єднання, то їх два має бути. Усі ці обмовки показують, яка каша в нього в голові. На той момент ми називали себе русини, а наших сусідів, московський народ – московськими людьми. За часів Івана Мазепи й Петра І, коли потрапляли до шведського полону українські козаки й московські стрільці, шведи фіксували військовополонених, записували, що це за люди. Українців записували як козаків, підданих князя Мазепи, а росіян – як московитів. Не йшлося про православних, розбіжності в церквах були дуже значними, про що нам говорить історія церкви. Тому поняття "руський", "русини", "московити" чи "православні" вміщували в собі цілу купу внутрішніх суперечливих конотацій. І накидати бачення XXI століття чи радянського підручника на ментальність людей XVII століття – це абсолютно безглуздо, спроба пояснити те, чого не було.
Теза Путіна про те, що Україна не мала ніколи традицій державності
Сьогодні ми приходимо до переосмислення таких усталених в історіографії моментів, як, наприклад, періоди бездержавності. Це пов’язано з традиційною темою суперечок – жертовність, одвічна трагічність української історії. То у нас була Київська Русь, потім прийшли монголи, маємо занепад державності, то спалах Хмельниччини, потім Руїна, знову занепад, то у нас прийшли литовці – це не українська начебто державність.
Цілком природньо, що історія переписується не з погляду фактів, а з погляду їх інтерпретацій, у 1991 році ми ставили їй одні запитання, після 2014 року – трошки інші. Ми з колегами, готуємо нове концептуальне бачення історії України. Однією з таких хороших, на мій погляд, тенденцій є те, що ми, мабуть, будемо розтягувати період українських князівств до кінця XV століття ( до 1470 року, коли адміністративна реформа скасувала князівства), а не до Великого князівства Литовського. Оскільки єдина різниця між київським князівством часів Київської Русі й київським князівством Великого князівства Литовського – лише в наявності іншої династії. Рюриковичів заступили Гедиміновичі, вони так само сиділи в Києві, на Волині, в Чернігові, були легітимними. Ми говоримо про довгий династичний період історії України, що додає до звичної періодизації, яка є у школах, 200 років. Зміна династії не означає зміну принципової державної належності чи категоричний історичний злам. Ми можемо подивитися на історію Франції: Каролінги, Капетинги… Це ж не означає, що щоразу змінювалась французька державність. Ми не повинні плутати форму та зміст. Українці були певною константною субстанцією, яка в різні часи називала себе по-різному, так це було і в країнах Європи. Строкатість України – абсолютно природна річ для великої країни, не дивно, що ми дещо різні в різних частинах.
У 1470 році припиняється династичний період, і, підхопивши естафетну паличку, у нас з’являється козацтво. Треба боротися з радянським і народницьким українським шаблоном, що селяни повтікали від гніту й утворили Запорізьку Січ. Насправді, перші козаки – це була військова верства династичної доби, яка з покоління до покоління охороняла той кордон, який охороняли козаки, але у 1470 році вони опинилися без роботи. Утворилася нова специфічна спільнота, яка вважала себе спадкоємцями саме князівської доби. Ми не обов’язково маємо пов’язувати державність з наявністю суверенного інституту. Державницька традиція може набувати форм збереження концепції та ідеї. Тому можна говорити, що у нас вона ніколи не зникала, питання було в тому, чи втілювалась вона в інститут держави, чи ні.
Ідея Новоросії як ключовий імперський міф
Один із ключових імперських міфів ґрунтується на тому, що на території Південної України до Катерини ІІ нічого не було. Вона прийшла й заснувала там всі міста, заселила їх… Мені подобаються означення – "повернення", "звільнення". Від кого звільнення? Як тепер виявляється від місцевого населення. Хтось там все ж таки існував. Якщо було якесь звільнення, то це звільнення від ногайців, татар, козаків. Але якщо ми подивимось на процес колонізації цих територій, яких Катерина ІІ назвала новою Росією, заглянемо в "Полное географическое описание нашего Отечества" за 1910 рік, то побачимо, що всю Новоросію переважно заселяють малороси. За тими підставами можна було землям дати назву Нова Малоросія. Люблять в Росії говорити про те, що Ленін запхав Донбас в Україну, але ми не повинні забувати, що Ленін діяв у рамках більшовицької національної політики, яка була спрямована не на створення нових націй, а на адаптацію існуючих націй до радянського режиму, щоб не треба було з ними постійно воювати. Це був також демонстративний елемент для зовнішньої експансії, оскільки якщо в СРСР національне питання розв’язане, і кожен народ має свою республіку, то спокійно можна приєднувати нові республіки – польську, румунську…
Мета промови Путіна
Це скоріше для внутрішнього споживання і для проросійської "п’ятої колони" в інших державах. В Україні така риторика може спрацювати лише на певному сегменті людей з некритичним мисленням, тому що будь хто розуміє – хто й кому загрожує. Щодо виправдання зовнішньої агресії – це стара практика. Росіяни три покоління виховувались в ситуації ворожого оточення, "ми боремося за мир", а потім вимушені завдавати удар у відповідь. Саме розширення Російської Імперії, можемо взяти XVIII-XIX століття, її рух на Південь, на Кавказ, в Азію завжди відбувалися як захист. Уявляєте собі, величезна Росія, а на неї нападають якісь чеченці чи дагестанці. Прикордонні сутички, "на нас нападають", ми закликаємо до миру й захоплюємо. А далі так знов і знов. "Ми завжди були хороші, це на нас нападали, хтось щось колись у нас хотів відібрати". Усі ті тези є звичними протягом стількох поколінь.
У нашому строкатому суспільстві на риторику Володимира Путіна будуть різні реакції. Хтось як глас Божий це сприйме, хтось сперечатиметься. Путін сам закладає у свої історичні опуси майбутню критику своїх промов, настільки вони внутрішньо суперечливі, й вносить в голову когнітивний дисонанс. Він бере різні суперечливі одна одній концепції валить докупи, намагаючись їх осягнути, починає вчити, маємо суцільну кашу, з якою не можна розібратися.
Фото: Детектор медіа
