Пам'ять Голокосту ще з радянських часів залишається пам’яттю недомовленості та приховування
Христина Рутар: Коли ми збираємо свідчення, бачимо, що люди ховаються, відсторонюються від теми Голокосту, часто за веселими історіями. Очевидці не готові розповідати про втрату, про сусідів, "вони просто зникли, їх просто не було". Команда Меморіального музею тоталітарних режимів "Територія терору" вирішила реалізувати проєкт живої історії #непочуті, зафіксувати спогади очевидців тих подій. У 2019 р. ми записали інтерв’ю зі свідком трагічних епізодів ХХ ст. Миколою Петренком. Сьогодні ми робимо перформанс на цих свідченнях, щоб поділитися історією життєстійкості, збереження людяності після всього нелюдського, що пережив пан Микола.
Олександр Авербух: Голокост – одна з центральних тем у моїй поезії, це трагедія, що весь час зі мною, страшна реальність, на тлі якої виросло й померло не одно покоління. Є ті, хто й сьогодні хочуть стушувати, зробити її загальнорадянською частиною історії. Згадати хоча б усі ці написи на могилах розстріляних євреїв, що тут поховані радянські громадяни, жодної згадки про те, що це були за громадяни, за що вбиті.
Трагедію Голокосту не можна відокремлювати від загального болю країни, на землях якої він відбувся
Олександр Авербух: Неможливо порівнювати – хто постраждав більше, а хто менше. Це незграбне, випадкове, жахливе і прекрасне переплетення трагедії народів українського та єврейського, що жили пліч о пліч століттями. Треба намагатися зрозуміти, що діялося, коли вбивали всіх євреїв села, коли всіх молодих людей цього ж села як рабів гнали до Німеччини, уявити, як сусіди наважувалися на масові вбивства тих, кого бачили щодня на вулиці, ринку, у школі. Я читав листи і тих, і інших та розумів, що розмежовувати ці різні досвіди неможливо. На них треба дивитися разом, зі сльозами на очах, обуренням. Ці наративи трагедій, відчуття треба зіткнути лобами, щоб було і соромно, і страшно, і нестерпно боляче.
Христина Рутар: Працюючи з темою Голокосту, Другої світової війни та іншими, треба навчитися бачити трагедію комплексно. Це нероздільні речі були, одні не існували без інших. У нашій експозиції ми показуємо і єврейську трагедію, і горе "остарбайтерів", і політичних в’язнів. У нас є різні свідчення нащадків вірменського геноциду, ми поєднуємо ці історії. У мене є біда, а у людини поруч теж – це добрий спосіб, щоб ми зрозуміли цю універсальність втрати й мали більшу емпатію один до одного.
Свідчення та історії очевидців про Голокост викликають у людей сором і біль. Проте лише їхнє осмислення та проживання – шлях до примирення і прощення
Олександр Авербух: Я хочу вивільнити реальні, конкретні історії із загального, часто інституціоналізованого наративу про Голокост. Я хочу писати про конкретну Шейну, яку скинули в колодязь і про конкретного Давида, якого задушили в душогубці. Хочу докопатися, почути останній крик вбитого, побачити його обличчя, відчути біль, приниження. Це розчинення твого "я" в їхньому. Документальні матеріали допомагають у цьому. Зрештою це спроба примирення з собою, з іншими та визволення від мовчання, недомовленості, невисловленості. Це проговорювання того, що болить, що не дає спокою не тільки євреям, але й українцям.
Христина Рутар: Я не мала досвіду записувати інтерв’ю з людьми, які мають мову ненависті щодо інших, щодо ворогів, які чинили насильство. Наш перформанс "Акт пам’яті", хоч і базується на історії Миколи Петренка, яку ми хочемо показати, але кожен із нас – також учасник цього дійства. Ми шукали власні сімейні записи, і вони теж вплетені будуть у перформанс. Сьогодні нема жодної людини, яка б не знайшла історію, пов’язану з Другою світовою війною, Голокостом, втратою. Ці історії та травми треба озвучувати й осмислювати. Бо не осмислені травми й далі залишаються раною й кровоточать.
Фото: osnova
