Рівно 50 років тому, у 1972 році в Україні відбулася друга за своїми масштабами, після 1965 року, зачистка патріотично налаштованих представників суспільства, відомих під назвою — "дисиденти". Сьогодні ці події називають "генеральним погромом" українського шістдесятництва.
Представниками цього руху були відомі учасники національно-демократичного антитоталітарного опору: Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Ірина та Ігор Калинці, Леонід Плющ, Микола Плахотнюк. Це є далеко не вичерпним переліком тих, хто зазнав переслідувань
Під зачистку, здійснену Комітетом державної безпеки, потрапила ціла плеяда інакодумців, і не лише українських. Починаючи з 12 січня 1972 року, в Україні, зокрема і в столиці, прокотилася одночасна хвиля арештів та обшуків. Понад тисячу з них відбулися у Львові. Неблагонадійним інкримінували зраду Батьківщини, роботу на закордонну агентуру, шпигунство, антирадянську агітацію та пропаганду. Майже сотню найбільш яскравих та незламних українських діячів було ув’язнено, відправлено в заслання до Мордовії, Сибіру і Казахстану. Закрито в психлікарнях, позбавлено роботи чи звільнено з навчання. Репресії 1972 року поклали край руху "шістдесятництва". Український самвидав припинив діяльність, а боротьба проти тоталітаризму була зупинена.
Однак, історичні уроки були засвоєні. 12 січня було проголошено Днем українського політв’язня і сьогодні ця дата, як ніколи, є по-новому актуальною. Адже російський режим, який іменовано "найгіршим" продовжує незаконно утримувати і катувати у своїх тюрмах українських політичних в’язнів.
"З ініціативи В’ячеслава Максимовича Чорновола 12 січня вважається Днем українського політв'язня. Цю дату почали відзначати в таборах Мордовії саме з 12 січня 1975 року. І хоч поміж в’язнів політтаборів побутувала ідея відзначати 30 жовтня — цю дату відзначали російські дисиденти, але Чорновіл наполіг, що в хроніці терору і репресій щодо інакодумців необхідно саме 12 січня визначити Днем українських політв’язнів", — розповів Олег Бажан.
Коли ми вивчаємо біографії цих непересічних постатей, то ми можемо говорити про те, що саме своєю діяльністю, творчістю, активною громадською позицією, вони розвінчали міф про радянську систему, про те, що ця країна є тою, де "вільно дихає людина", — наголосив історик.
За словами Олега Бажана українські політв’язні показали, що СРСР є радянською тоталітарною системою, яка придушує свободу слова, свободу друку, забороняє будь-які нерегламентовані культурні акції. Населення задихалося в умовах тотального терору. А українські культурні діячі виявилися провісниками духовної свободи. Саме їхня діяльність, звернена до нас крізь десятиліття, нагадує нам, що здобута у 1991 році незалежність, була вибореною, а не дарованою за просто так.
"Саме ці люди готували Акт проголошення незалежності України. Згадаймо Левка Лук’яненка, який є автором чернетки Акту незалежності України.
Тому ці постаті є знаковими в українській історії XX століття та посідають чільне місце", — підсумував Олег Бажан.
Боротьба з дисидентським рухом в Україні тривала ще з середини 50-тих років, — стверджує історик. Позаяк активізація національно-культурного життя в період десталінізації і виокремлення політичної течії шістдесятництва, лякало вище партійне керівництво. Тому Комітет державної безпеки (таємна поліція) працював над тим, щоби придушити дисидентський рух. Лише за період "хрущовської відлиги" — з 1954 до 1964 року, було заарештовано майже 800 осіб за так звану "антирадянську діяльність".
У 1971 році розпочалася реалізація так званої спецоперації Комітету держбезпеки, що увійшла до історії під назвою "Блок". Наприкінці 1971 року Комітету держбезпеки вдалося накопичити достатньо необхідної інформації про тих діячів, які займалися поширенням та написанням самвидаву. Проте, щоби арештувати їх та кинути за ґрати, не вистачало однієї ланки — режим очікував приїду до України громадянина Бельгії Ярослава Добоша. Він був причетним до закордонних частин ОУН. Завдяки йому, українських дисидентів можна було виставити, як ворожих шпигунів, які працюють на закордонні спецслужби.
Добош прибув до України наприкінці грудня 1971 року. За ним велося негласне стеження, в ході якого було виявлено, що Ярослав Добош зустрічався з Зіновією Франко та Іваном Світличним. На початку 1972 року приїхав до Львова і хотів зустрітися з В’ячеславом Чорноволом, але того не виявилося вдома.
4 січня Ярослава Добоша було заарештовано. У такий спосіб велика репресивна кампанія, запущена з січня 1972 року, розпочалася зі "справи Добоша". Водночас арештовували усіх, з ким Ярослав встиг сконтактувати.
У ході репресій 1972 року за ґрати потрапили 89 осіб. Окрім цього були проведені сотні обшуків, вилучено близько тисячі одиниць різноманітної літератури. Було припинено розповсюдження та написання самвидаву. Знищено культурне та інтелектуальне середовище. Проте на цьому рух опору не було зупинено.
У 1981 році протидія радянському режимові була поновленою із новими силами. Новими іменами українського спротиву були: Сергій Набока та члени Української Гельсінської групи. Репресії проти українського активу тривали аж до 1987 року, до моменту проголошення Горбачовим "перебудови".
Коли ж політичні репресії в СРСР було зупинено, імперія зла завалилася.
Фото: Додаток до протоколу обшуку у квартирі Калинець І.О. 12.01.1972 р. Загальний вигляд вилучених документів та речей
Електронний архів Українського визвольного руху
