Про зародження святкування Різдва і Нового року
Ми маємо справу з християнською традицією, якій вже понад тисячоліття. Йдеться про святкування у публічному просторі — це храми і те, що відбувається навколо храму. І тут більш-менш усе стабільно. Дати плинні, це стосується і Різдва, і відзначення Нового року, тому що в реліктовому вигляді у деяких народних святкуваннях Києва середньовічного до нас це дійшло як відгомін дуже-дуже давніх часів, коли Новий рік відзначався не 1 січня. Ми ще іноді натрапляємо на залишки давніх календарних традицій, які були пов’язані з природними циклами і які безкінечно повторювалися і відтворювалися і це було принципово інше сприйняття, адже людина знала, що за зимовим вмиранням природи завжди настане її весняне відродження і можливо саме тому в досить тривалій народній традиції Новий рік відзначався у прив’язці з сільськогосподарськими традиціями – у вересні або у березні, тоді коли сільськогосподарські роботи закінчуються в основному або тоді коли вони розпочинаються.
Як формувалися міські традиції святкування нового року
Вступають у певний конфлікт деякі християнські традиції і нові світські традиції. Християнська традиція хоч і відбувається у публічному просторі (у храмі і навколо нього), але має складову, що пов’язана з внутрішнім життям родини, бо Різдво як свято сімейства — дуже інтимна штука. І історія християнства виробила колосальний пласт побутових звичаїв, які родинну історію, родинне життя актуалізують у цей період. Це не стосується лише міста. Це, можливо, навіть більшою мірою стосується села, бо саме в цей період родина збирається не лише разом біля столу, але й зі своїми свійськими тваринами. Місто фактично мало в цьому відрізняється, бо у місті до певного моменту майже в кожній родині, якщо не брати в розрахунок нечисленну аристократію, було своє господарство. І в Києві теж. Люди тримали корів, коней, курей. Межі міста були значно вужчі, якщо ми говоримо про місто як адміністративне утворення. Ми говоримо про Верхній Київ — це територія навколо Софії Київської в бік Львівської площі, говоримо про історичний центр Подолу сьогоднішній, про невеличку ділянку на Печерську. Все решта — це фактично передмістя, це хутори, як Куренівка, Пріорка, вони поволі в ХІХ столітті входять до міської межі, оце входження стає зоною контакту народної традиції і запозиченої з Європи міської традиції. У ХІХ столітті відбувається адміністративне розширення меж міста Києва. Колишні хутори, колишні передмістя, як сільськогосподарського характеру, так і робітничі поселення входять до складу міста, входять до міської межі. Ці нові міські утворення стають зоною контакту між дуже давньою традицією відзначення Різдва, пов’язаною з циклічним календарним уявлення про світ і нової традиції, запозиченої з Європи.
Віл і свійська худоба має місце і там, і там, бо це біблійний новозавітній канон. В українській традиції є дідух, у європейській традицій, яка в маси входить лише в ХІХ столітті, присутня ялинка. Ця ялинка лише в часи реформації, тобто 500 років тому поступово починає входити в побут містян. У Німеччині та інших народів Європи є прекрасна легенда про Мартіна Лютера, який побачив, ідучи додому у передріздвяний вечір, снігом притрушені ялинові гілки, взяв із собою ялинку і з того все повелося. У напів міфологізованому вигляді це звучить саме так. Насправді все починалося із спорудження пірамідок, які прикрашали фруктами та іншими ласощами, а також ялиновими гілочками. І ця пірамідка мала форму ялинки, ці ласощі діти могли взяти і з’їсти на Різдво. Також плели вінки з ялинових гілок, які підвішують під стелею і їх прикрашали стрічками.
Читайте також: Новорічно-різдвяний стіл: як отримати користь від їжі в святкову ніч? Радить дієтологиня
У ХІХ столітті починається масове фабричне виробництво ялинкових прикрас. У німецькому містечку Лауші їх починають видувати зі скла. Це гутна технологія, яка на західній території України, зокрема у Львові була також поширена. Такі прикраси важкі, задуті сріблом зсередини, пофарбовані в синій, яскраво-червоний або зелений кольори. Це стандартний набір, не кожна ялинка їх витримає, коштують вони дуже дорого і тому у світській різдвяній традиції ХІХ століття з’являється ще один момент, який оце родинне життя святкове, оцей момент взаємодії між усіма членами родини на свято підсилюють. Прикрашають ялину власними руками і робляться гірлянди із вати або з кольорових вовняних ниток, виготовляються іграшки з вати — і вся родина на це працює. Щось вирізається з паперу, у кого є можливість прикрашається яблучками, вішають прянички.
Про різдвяну атмосферу на світські традиції містян
Тоді порядок речей був трохи логічніший, ніж нині. Тоді було одне Різдво, яке відзначали 25 грудня і один Новий рік, який відзначали 1 січня. Святкували Катерини, потім Варвари і Романа, а закінчувалося це в Києві в ХІХ столітті аж на Хрещення 19 січня, коли починалися київські контракти і відповідно гуляння тривали ще два тижні аж до початку лютого. Це був величезний період, який був пов’язаний з цілим комплектом традиційних міських практик. Що люди роблять на свята? Це ворожіння. Напевне, найвідоміше ворожіння на Андрія, коли дівчата запитують на вулиці у зустрічних чоловіків їхні імена, і от ім’я першого зустрічного це і буде ім’я майбутнього нареченого. З Андрієм пов’язана прекрасна місцева традиція, яка поширилася завдяки Андріївській церкві. В Андріївській церкві на святого Андрія під час урочистої служби хлопці і дівчата, чоловіки і жінки намагалися підійти один до одного і торкнутися, якщо в когось були закохані або комусь симпатизували. Цей доторк ліктем, плечем, колінком було гарантією, що та людина, до якої ти маєш почуття неодмінно відповість тобі взаємністю. І тому церкві завжди збирався страшенний натовп і іноді штовханина доходила до того, що доводилося переривати службу божу і викликати поліцію. Подібні випадки описані в київській періодиці в другій половині ХІХ століття. Це прекрасний момент єднання, романтики і водночас входження світського і суворе регламентоване релігійне життя.
На Різдво і особливо перед Різдвом родини, які могли собі це дозволити, готуючи різдвяні страви до святкового столу, завжди готували трохи більше, ніж треба їхній родині. Цей надлишок спеціально відокремлювався, гарно упаковувався, складався в коробочку, яку залишали в храмі, звідки централізовано завозили нужденним родинам, у притулки і сиротинці.
Читайте також: Як спланувати і сформулювати правильно бажання, аби вони здійснилися в новому році? Розповідає психологиня
У ХІХ столітті відбувається остаточне становлення світської системи освіти, з’являються початкові школи при гімназіях, з’являються класичні гімназії, ремісничі училища, вищі навчальні заклади і шкільна традиція теж із цим пов’язана. Люди плюс-мінус 50 добре пам’ятають дитячі травми від шкільних ялинок чи дитячих свят, які перетворилися на інструмент ідеологічного впливу, а от у ХІХ столітті залишається трохи свободи для просто добрих вчинків. Діти за методичками, які спеціально писалися, друкувалися і поширювалися серед освітян, готували сценки, пісні і танці. Батьки збиралися в актовій залі гімназії і на це все дивилися. Метою такого заходу завжди був збір коштів або для допомоги гімназистам, які потребують цього або для підтримки певних закладів, як-от сиротинців.
Була така традиція як жива ялинка. У школі будували піраміду із дошок і панелей дерев’яних. На цих сходинках ставали і сідали діти, махали гілками зеленими. Це виглядало як ялинка, гілками якої ворушить вітер у лісі. Діти по черзі виступали зі своїми віршиками і піснями. Світські пісеньки були адаптовані до місцевих потреб, брали якісь німецькі зразки. Власне освітня традиція російської імперії вона теж звідти. Українська традиція і освячена імперським духом офіційна традиція — вони теж перетинаються. Можливо не так у гімназії, як у домівках. Українська письменника Наталена Королева у своїй автобіографічній повісті "Без коріння" розповідає про те, як святкували Різдво у домівці Миколи Лисенка. У Лисенка в одній вітальні розмістилися і дідух, і європейського штибу різдвяна ялинка. У супроводі того ж Лисенка, який був за роялем, співали і українські колядки і щедрівки, і європейська. У середовищі української інтелігенції Києва ХІХ століття ці дві традиції співіснували.
Про прикрашання міського простору
Двірникам роботи в зимовий період додавалося, бо вони були зобов’язані зібрати увесь сніг і відвезти його у спеціальні дерев’яні ящики для сніготанення. Сніг складувати тоді в місті у спеціально відведених місцях.
Міський простір починають прикрашати ялиновими або сосновими гілками із впровадженням святкування Нового року з 1 січня. Традиція встановлювати ялинку просто неба з’являється значно пізніше. У побут масово ялинка входить у ХІХ столітті. Це не є властивим для домівок, площ міста аж до ХІХ століття. Де-не-де на громадських та урядових будівлях з’являються гірлянди з ялинового або соснового гілля. Свічок не було, бо це пожежонебезпечно, особливо у дерев’яному Києві. Але ознакою якщо не святкування, то принаймні зимового періоду є вогнище, їх розпалювали в бочках або якихось інших металевих конструкціях на площах і на вулицях, бо це була єдина можливість зігрітися для візників, поліцейських. У ХІХ столітті ялинки починають встановлювати на свята, в актових залах гімназій, університетів, урядових установ, а також у клубах. У цей період всюди бали, подекуди маскаради, часто концерти. Зазвичай це відбувається так: триває піст, це період заспокоєння, зосередженості, підготовки, а потім період активної торгівлі і закупівель всього на світі, бо треба підготуватися. Потім всі йдуть у церкву, потім всі йдуть додому святкувати, потім діти на ранок прокинувшись ідуть скубати ялинку, бо на ній смаколики, потім цю ялинку розбирають і викидають фактично того ж самого дня або наступного. До травневих свят її ніхто в хаті не тримав. Ялинка була потрібна, щоб поставити кольоровий ароматний акцент на Різдво. Це період зосередження в родині і з цією сімейною частиною пов’язана ще одна традиція — це святочна література і святочні читання. Це не є винаходом ані української, ані російської літератури. Святочні оповідання друкували в місцевій пресі, є такий, наприклад, у доробку Олександра Купріна, творчий шлях якого розпочинався з Києва. Це читання моралізаторських оповідань, які обов’язково мають містити певну душевну колізію і хороший фінал, в якому всі хороші отримали винагороду, а всі погані покарані. Це і є частиною цього зимового періоду, коли вечори довгі, коли всі вдома і сім’я збирається, щоб почитати разом вголос.
Як відбувалася радянізація свята?
Перші десятиліття радянської епохи тиск був колосальний. Ялинку заборонили. А потім радянська ідеологія ялинку вкрала. Коли 1937 року стало знову можливим ставити ялинку, її ставили уже не на Різдво, а на Новий рік. Тоді з’являються ці дивовижні створіння — Дід Мороз і Снігуронька, яка є породженням романтичної літератури ХІХ століття, тобто абсолютно штучно умоглядним інтелектуальним витвором, який має авторство. Дід Мороз — це підрихтований під нову міську традицію образ фольклорного діда. Морозу треба було вклонятися, Мороза всі боялися, бо він міг реально прийти і заморозити все. Але новітня традиція ХІХ століття все з’єднує у такого собі дідуся Снігуроньки, що дуже дивно. А де батьки? Вони чомусь стоять під ялинкою. Радянська традиція страшенно докладно регламентує цю частину зимових свят. Є дослідження про те, що на самій ялинці прикраси рекомендували змішували хаотично, щоб не створювати якихось семантичних рядів. А от під ялинкою суворо регламентовано — там будиночок, у якому врятовані челюскінці з Дідом Морозом і Снігуронькою або якась подібна сцена на ідеологічну тематику.
Те, що несло Різдво, стирається і ялинка стає частиною традиції, єдине завдання якої — вкладати в голову дітям і молоді радянські кліше і штампи. Навіть ялинкові прикраси створюються з тим, щоб працювати саме на це завдання. Якщо раніше на вершині ялинки була віфлеємська зірка, дотепер — це червона зірка. Сьогодні ми маємо фактично повернення старих традицій до радянських. Янгол знову став звичайним елементом на ялинці і дехто її ставить на Різдво, а не на Новий рік. Але те, що ялинкова прикраса — це атрибут, заряджений ідеологією, це і сьогодні має сенс. На жаль, нам ще дуже довго доведеться працювати над такою штукою, як деколонізація, виколупуючи оці стандарти про олів’є, майонез і дідів морозів. Це все має право на існування, але воно не повинно уже домінувати в головах у людей.
Чи можна віднайти казку у споживацькому світі?
Ми всі живемо у абсолютному консюмеризмі, споживацтво зараз править балом, але не варто недооцінювати наскільки глибоко зашита традиція в наш культурний код попри засилля ЗМІ і соціальних мереж. Люди, які блукають, все одно знаходять шлях і спосіб для глибокого інтимного особистого переживання свята. Ми вискочити із соціалізму і вскочили у споживацтво найгіршого штибу, не виробивши жодних антидотів. Ми з однієї халепи втрапили в іншу. І можна було би очікувати, що у нас так само як в Західній Європі або в Америці в церквах відкриватимуться шпиталі, бібліотеки, концертні зали і там відбувається десекуляризація. Ми поки що переживаємо період секуляризації як інстинктивного одужання від заборон і ідеологічного тиску радянської доби. Одне можу сказати точно, у цей період, скільки б не було реклами, якому би тиску комерції ми не піддавалися, у нас все одно є щось дитиняче, здорове, наївне, яке в цей самий період зимових свят пролазить на поверхню сучасних комерційних речей і саме тому відкривається віконечко для дива.
Фото: facebook.com/kiev.klab
