Чому Стамбульська конвенція досі не ратифікована Україною?
"З того, що лунає публічно від політичних діячів, лідерів громадської думки з різних царин, від деяких релігійних діячів, то вони побоюються непопулярності такого кроку, як ратифікація Стамбульської конвенції. Це начебто загрожує якимось традиційним цінностям, що електоратом це буде сприйнято як ознаку не патріотичності, для чоловіків-політиків, можливо, – недостатньої маскулінності. Деякі релігійні діячі знаходять чомусь у протидії насильству щось, що суперечить нормам чи правилам їхньої релігійної моралі. Також не варто забувати про страшне слово "ґендер", яке використовується у Стамбульській конвенції. Довкола "ґендеру" вже накручено стільки міфів і страшних казок, в тому й мізогінних, гомофобних, трансфобних, що якась частина політиків не розуміє, про що йдеться, але вирішує, що краще не чіпати це питання", – розповів Максим Буткевич.
Разом з тим, за словами Катерини Бабич, процес ратифікації конвенції не завершиться власне самою ратифікацією в парламенті: "Стамбульська конвенція передбачає розбудову системи, яка запобігатиме насильству. Ця система потребує значних ресурсів: служб, працівників, притулків. В конвенції прописані спеціальні стандарти: один притулок на 10 чи 20 тисяч населення. Зараз Україна не може такого забезпечити. Тому, можливо, зволікання також пов’язане з тим, що ресурсів на це немає і не дуже хочеться витрачати матеріальні блага".
“Не хочеться брати на себе певні зобов'язання. Є певна тенденція, що підписати і ратифікувати гарний міжнародний документ виходить, а коли доходить до виконання взятих на себе зобов'язань – починаються проблеми", – додав Буткевич.
Чому в Україні поширена дискримінація за різними ознаками?
"В Україні багато всього зав'язано на тому, що ми маємо патріархальне суспільство, також у нас дуже сильний гомофобний елемент в повсякденній культурі. Для багатьох людей простіше бачити світ ієрархічним та простим, мати дві статі, розуміння, хто головний. А коли виявляється, що люди набагато більш розмаїті і цю розмаїтість треба поважати, що мова не про чорне і біле, перших і других, все стає складніше. Але всіх людей та їхні права треба поважати", – наголосив Максим Буткевич.
Його колега, Катерина Бабич додала, що найбільше страждають від дискримінації люди, на яких сходяться кілька ознак, які її провокують: "Зокрема, бідність може повпливати на те, що людина потрапляє в дискриміновану групу".
"Множинна дискримінація завдає найбільшої шкоди. Проте якщо дивитися на окремі види дискримінації, то слід мати на увазі, на якій царині ми зосереджуємо свій погляд. Там, де мова йде про працевлаштування, варто звернути увагу на ейджизм (дискримінація за віком – прим.ред.). Ми бачимо також дискримінацію за сексуальною дискримінацією та гендерною ідентичністю.
Якщо дивитися на дискримінацію за етнічною належністю, то тут дуже важко щось вимірювати. З року в рік, наприклад, Київський міжнародний інститут соціології проводить дослідження. Це не про ксенофобію, але про те, наскільки близько респонденти та респондентки готові допустити до себе представників й представниць тих чи інших етнічних груп або груп за громадянством. Наприклад, "згодні жити в одній країні", "згодні жити в одному населеному пункті", "згодні мати за сусідів" і найнижчий рівень – "мати за членів/членкинь родини". Соціальна дистанція до якихось узагальнених груп, наприклад, євреїв зменшується. Але, на жаль, якщо мова йде про дискримінаційне ставлення чи упередження за етнічною приналежністю, то в нас залишається проблема зі ставленням до ромських спільнот. Ворожнеча, ненависть до ромського населення в міжетнічних стосунках зараз одна з найжорстокіших тем в Україні", – розповів правозахисник.
Він додав, що дискримінувати людину також можна за її приналежність до групи, яка не вважає себе групою: "Людей дискримінують через міграційний статус. Але я не зустрічав людину, яка б сказала, що вона належить до спільноти міжнародних мігрантів, бо такої немає. Це ж стосується і внутрішньопереміщених осіб".
"Також існує така річ, як профайлінг, коли люди зазнають шкоди через те, що їх потрактували як належних до групи. Наприклад, на вулиці ви не можете "зчитати" з людини, чи вона має паспорт громадянина України, чи ні, бо ви не можете її просканувати. Але, наприклад, на ринках поліція частіше підійде до людини не білої, тому що, думаючи про білих людей, одразу допускають, що вони місцеві та мають документи", – зазначила наостанок Катерина Бабич.
Фото: Суспільне
