18, 19 та 20 лютого стали найбільш трагічними днями страшної зими 2014 року. Масові розстріли протестувальників на Майдані та вулиці Інститутській забрали життя десятків осіб, котрі ввійшли до пантеону героїв Небесної сотні. Розслідування цих злочинів не завершене дотепер, тож до кінця нема повного розуміння, яку роль в цих подіях зіграла Росія. Складні запитання, відповіді на які ще належить знайти, ставить учасник Революції гідності Борислав Береза:
"Мене цікавлять три моменти:
- Чи мають стосунок снайпери, які вбивали людей, до Росії.
- Чи була співкоординація між російською та українською владою у питанні захоплення Криму.
- І чи має стосунок Росія до "демонізації" Майдану".
На тлі кривавих подій в центрі Києва тоді ще президент Янукович був змушений сісти за стіл переговорів із лідерами опозиції за посередництва представників іноземних держав. Олег Тягнибок згадує, як це відбувалося:
"Від початку я був противником проведення перемовин з Януковичем. Але існувало безліч громадських організацій, моральних авторитетів, майже щоденно ми зустрічалися з представниками іноземних дипломатичних представництв в Україні, які безперервно наполягали на тому, що повинен бути діалог, потрібно говорити з владою.
Через те я брав участь у перемовинах, яких було чимало. Особливо в лютому".
Текст Меморандуму, підписаного вранці 21 лютого, обговорювали всю ніч.
"Фактично, це були останні перемовини. Вони відбувалися в тодішній адміністрації президента. Окрім нас, представників опозиції, були міністр закордонних справ Німеччини Штайнмаєр, Франції Польщі. Якийсь час був навіть присутнім представник від Путіна, який поводив себе доволі пасивно.
Окрім Януковича були присутніми Клюєв, Рибак і ще якісь представники його оточення.
Цілу ніч ми працювали над тим документом. Вони наполягали на одних пунктах, ми – на інших. Тривали постійні дискусії, які часто переходили на високі тони", – зауважив Олег Тягнибок, лідер парламентської партії "Свобода".
Олег Тягнибок зауважує, що під час обговорення тексту цього документу подеколи видавалося, що Янукович думками був вже далеко за межами Києва:
"Десь над ранок ми затвердили остаточний текст, домовилися офіційно зустрітися через декілька годин для того, щоби підписати цей документ за участі європейських представників. Уже тоді у мене з’явилося відчуття, що Янукович уже інший. У певних моментах він був агресивним, але в інших – байдужий. Я бачив вперше таке в його поведінці, і це мене наштовхувало на думку, що для себе він вирішив, що вони програли.
Я мав тверду переконаність, що ми досягли значного прориву і серйозної перемоги"
Того самого дня Віктор Янукович вилетів з Києва і невдовзі залишив межі держави. Це означало лише одне – Революція гідності здобула перемогу й відкрила шлях для демократичних перетворень. Депутати Партії регіонів розпочали масовий вихід з дискредитованої політичної сили, в Верховній раді було сформовано нову більшість. Це дозволило повернути в дію Конституцію України 2004 року та декриміналізувати статтю, за якою було засуджено Юлію Тимошенко. 22 лютого спікером Верховної Ради було обрано Олександра Турчинова. Втім, як показали подальші події, спочивати на лаврах не довелося. Скориставшись сум’яттям та періодом транзиту влади у Києві, Володимир Путін запустив сценарій анексії Криму, який, безумовно, був розроблений росіянами заздалегідь. Говорить історик Олександр Зінченко:
"Зрозуміло, що такі великі спецоперації, які були реалізовані у 2014 році, не плануються швидко. Тобто це величезна робота: розподіл обов’язків, хто куди їде, хто куди летить та інше. Це не був експромт.
Цей сценарій лежав на столі. Можливо для 2015 року, коли Путін планував, що розпочнеться чергова революція через помилкову політику Януковича щодо українського суспільства.
Тобто, швидше за все, їм довелося діяти швидше ".
Андрій Щекун, один з організаторів кримського Євромайдану, підкреслює, що контроль над півостровом партія регіонів почала втрачати задовго до 20 лютого, що зумовило й особливості місцевого Антимайдану:
"Антимайдан, який розпочався, був декоративного змісту, побудований на принципі "збудуємо в Україні Європейський союз самі". Але самі в Криму відбувся мітинг за ступ до Митного союзу та Російської Федерації, який відбувався під прапорами РФ та "Партії регіонів", і за звучання проросійської риторики".
Щекун зазначає, що активісти Євромайдану в Криму від початку стикнулися з агресивним протистоянням з боку різноманітних, фінансованих безпосередньо з Росії, організацій:
"Щодня збиралися противники наших акцій. Одного дня приходила "Русская община", іншого дня виходили комуністи, на третій – "казаки", на четвертий – інші, які виступали проти активістів Євромайдану в Криму по черзі.
Центром усіх цих рухів була Москва, яка ними керувала і спонсорувала їх".
Сьогодні подеколи можна почути переконання, що українці віддали півострів Росії без жодного спротиву та боротьби. Й хоча вдатися до збройного протистояння українці та кримські татари справді не зважилися, численні та масові мирні акції, організовані патріотами у Криму наприкінці лютого й на початку березня 2014 року, свідчать, що місцеві мешканці не підтримували незаконну анексію. Продовжує Андрій Щекун:
"Цей спротив переріс у реальний спротив українців проти окупантів у Криму й російської окупації. Навіть з 2 березня і до 11 березня відбувалися акції спротиву, які сколихнули весь Крим. Хоч спершу всі боялися, але коли нас ставало щодня більше, а акції почали відбуватися в різних регіонах Криму, то кількість людей збільшувалася.
Весь цей спротив є історичною складовою боротьби українців Криму для всього світу. Сьогодні ми можемо констатувати, що Крим боровся".
Говорячи про підсумки та здобутки Революції гідності, більшість політиків та політичних оглядачів погоджуються із тим, що повною мірою реалізувати всі завдання Євромайдану українське суспільство не спромоглося. Олег Тягнибок перелічує деякі із проблем, що залишилися на порядку денному дотепер:
"Революція Гідності, на жаль, не є завершеною. Нам її потрібно завершити, тому що докорінні зміни в українській державі не відбулися, реальна люстрація не відбувалася, корупція у владі залишилася шаленою.
Ми надалі залишилися олігархічною державою, у якій змінюються олігархічні клани при владі. І все це відбувається на фоні боротьби з Москвою.
Але я вірю в українські перспективи".
Віталій Портников додає, що недовершеність революційних змін пояснюється необхідністю зберегти тяглість державних органів та інститутів:
"Наша проблема завжди полягає у тому, що з однієї сторони ми виходимо на повстання, і з іншої сторони, що ми змушені залишати чинними ті державні інститути, які існують. Тому що в іншому випадку ми створимо для Російської Федерації можливість поглинути нашу державу.
Ми змушені постійно дотримуватися цього балансу, який не дозволяє швидко рухатися вперед".
Разом із тим, політичний оглядач підкреслює, що фундаментальні цінності завдячуючи Революції гідності українці таки відстояли, тож Революцію гідності треба вважати великою перемогою.
"Я думаю, що насамперед ми вирішили головне питання. Це питання збереження української державності. Тому що українська державність стояла під великим знаком запитання у 2013-2014 роках.
Україна безумовно могла перетворитися на Білорусь. А це було би відкритим шляхом до приєднання українських земель до Російської Федерації.
Іншим важливим моментом є те, що ми відкрили шлях до продовження демократичних цінностей у суспільстві. Щоби українці могли самостійно вирішувати, якою буде влада в Україні, якими будуть у нас депутати, міністр, президент", – зауважив Віталій Портников, політичний експерт і журналіст.
Історик Олександр Зінченко воліє дивитися на Революцію гідності в іще ширшому історичному часовому контексті. На його думку, протести 13-14 років стали продовженням української революції, започаткованої ще на рубежі 80-х та 90-х років минулого сторіччя:
"Революція Гідності була третім етапом боротьби за українську незалежність. Вона стала продовженням великої революції.
Станом на сьогодні після Революції Гідності, ми реалізували той порядок денний, який народна рада, демократична меншість у тодішньому Парламенті поклала на стіл. Це – незалежна, демократична, заможна Україна. Для когось слово "заможна" звучить контраверсійно, але якщо порівнювати з тим, як ми жили 30 років назад і зараз, то це колосальна різниця. Якість життя стала значно кращою".
Політичний експерт Валерій Димов підкреслює, що завдяки Революції гідності Україна змогла ствердити та зміцнити свою політичну суб’єктність та повернутися до європейської родини народів:
"Біблійні 40 років блукань по пустелі є також не простою метафорою, а тим, що відбувається зараз. Єдине, що в пустелі немає орієнтирів, а в нас вони є, і ми знаємо куди ми рухаємося. Ми рухаємося до спільноти тих людей, для яких свобода і права людей є не пустими звуками.
Ми завжди були не тільки соціокультурною частино Європи, але й фундаторами. Історично так склалося, що ми не втримали цю суб’єктність.
Україна впродовж своєї історії ніколи не була такою суб’єктною, як зараз".
А фотограф Андрій Дубчак, автор знаменитого фото, зробленого з верхівки Йолки, вбачає найбільшу цінність визначальної зими 2014 року у тому, що вона завершила формування в Україні громадянського суспільства:
"Зима показала, що є Україна і є українці, що є дуже багато гідних людей, які готові вийти й захищати свої інтереси.
Помаранчева революція дала змогу підрости тим людям, які вийшли у 2014 році й потім вирушили на війну.
Сьогодні ми маємо незалежну Україну, на яку кругом чигають небезпеки, але громадянське суспільство відбулося. Й ми знаємо, що якщо щось буде не так, якщо у владі щось станеться, то українці швидко вийдуть на Майдан".
Революція гідності стала однією з найважливіших сторінок в історії Незалежної України, яка дозволила відвернути повернення країни до диктатури та потрапляння під контроль Росії. Вже в 2014 році було підписано Угоду про Асоціацію з Європейським Союзом. В 2017 році Україна отримала безвізовий режим для туристичних подорожей. В 2021 році було підписано авіаційний безвіз.
Збереження та увічнення пам’яті про буремні події Революції гідності та про полеглих Героїв Небесної сотні є одним з найважливіших завдань українського суспільства, яким ось уже 7 з половиною років переймається та опікується Музей Революції Гідності. Директор комплексу Ігор Пошивайло розповідає, що наприкінці 2022 року має початися будівництво будівлі музею на спеціально відведеній ділянці в центрі Києва. Наразі музейна колекція, що зберігається у тимчасових приміщеннях, налічує більше двох тисяч експонатів.
"Наша колекція є досить великою і різноплановою. Передусім це одиниці музейного зберігання – тобто це предмети, артефакти Революції Гідності. Це різні предмети, які мають свою історію: предмети побуту, особисті речі протестувальників, політична агітація, мистецькі твори, живопис, а також інсталяції і великі арт-об’єкти. Наприклад, як та сама новорічна ялинка, автомобіль протестувальника, скульптура України з мармуру. Це багато цікавих і унікальних речей.
Усі ці речі, а це близько 1000 предметів, які нам вдалося демонтувати й перевезти до музею у серпні 2014 року, зберігаються у нас", – розповів Ігор Пошивайло, директор Музею Революції гідності.
Важливим завданням є й спорудження Меморіалу героям Небесної сотні на Алеї героїв Небесної сотні. Наразі ділянка вулиці Інститутської, на якій має постати Меморіал, заарештована генпрокуратурою через проведення слідчих дій щодо злочинів на Майдані. Не маючи змоги реалізувати повноцінний проєкт Меморіалу, директор говорить про реалізацію тимчасового плану Б:
"Ми готові реалізувати проект плану А. План Б – це ми готові зробити тимчасову меморіалізацію у тих існуючих обмеженнях, які наклала прокуратура.
Дуже важливо, щоби ті портрети були в належному стані, щоби було підсвічування на алеї, щоби з’явилися якісь додаткові інформаційні кіоски, які би розповідали людям про цю історичну пам’ятку".
Збережена пам’ять про Революцію гідності стане найбільшим запобіжником проти повторення трагічних подій, що відбулися у центрі Києва 8 років тому.
Над проєктом "Сила гідності" працювали журналісти Сергій Стуканов, Тетяна Дем’яненко та Альона Бадюк. Режисери – Оксана Шевчук та Дзьобак.
Фото: Українське радіо
