Всередині 2013 року, на четвертому році правління Віктора Януковича, його влада могла видаватися як ніколи потужною та монолітною. Четвертий президент, для якого взірцем державного управління були авторитарні системи, збудовані Путіним у Росії і Лукашенком у Білорусі, впевнено простував проторованою ними дорогою. Змінивши конституцію, він розширив повноваження президента; ув’язнив ключову політичну опонентку Юлію Тимошенко; взяв під контроль судову та правоохоронну системи; сконцентрував в руках свого олігархічного клану фінансові потоки. Паралельно – на догоду Росії – подовжив перебування у Севастополі її Чорноморського флоту та розгорнув наступ на українську мову, культуру й освіту.
Та хоча на позір влада регіоналів здавалася непереможною, незадоволення українців поволі зростало. Один із лідерів парламентської опозиції, голова партії Свобода Олег Тягнибок, розповідає, що вже за декілька місяців до початку Євромайдану відчув ознаки революційної ситуації. Тоді він разом з Арсенієм Яценюком та Віталієм Кличком здійснили серію зустрічей із прихильниками в усіх областях України:
"Насправді революція не відбувається за бажанням політиків, лідерів парламентських фракцій чи просто якоїсь частини людей. Для того, щоби відбулася революція має виникнути революційна ситуація. Основним висновком цих акцій було те, що я особисто я відчув ображену гідність українців.
Наприклад, коли підприємці були ображені на владу за те, що вона ухвалила драконівські податкові закони. Освітяни були ображені на антиукраїнську й антиосвітню діяльність Міністра освіти Табачника. Але була й значна частина людей, які розуміли, що внутрішнім ворогом є політики, які займалися шаленою корупцією, розкрадали, оббріхували й проводили промосковську політику в Україні. Було й розуміння того, що є зовнішній ворог — московити, наміри яких щодо України були не мирними.
Симбіоз цих передумов, загострював революційну ситуацію, формував її, і рано чи пізно, вибух — революція, ставав неминучим".
Про те, що рано чи пізно терпець в українців урветься, уже тоді прогнозував й історик, телеведучий Олександр Зінченко. При чому, наголошує він, історія свідчить, що останньою краплею у таких випадках може стати навіть не дуже значна подія, яка, проте, зрезонує в мільйонах сердець.
"Для мене, як для людини, яка передбачила Революцію Гідності за декілька років "до", це було очевидно. Правда, не було очевидним, яка саме ситуація стане стартовим тригером. Проте, сценарій був зрозумілим, про що я писав спершу у 2009 році, потім у 2011 році. Мала відбутися така ситуація, коли б люди розуміли, що з ними можуть у будь-який момент вчинити так само, й не змиритися з цим.
Сценарій був очевидним. Янукович і його компанія мчали на всіх порах до того, щоби згенерувати цю ситуацію. Я очікував, що спусковою точкою може стати подія у Врадіївці", — підкреслив Олександр Зінченко, історик та телеведучий.
Влітку 2013 року в селищі міського типу Врадіївка, що на Миколаївщині, сталося групове зґвалтування місцевої жительки, участь в якій брали два міліціонери. Трапунок викликав кількаденні протести, проте до масових виступів не дійшло. Натомість подією, що вивела українців на вулиці, стала відмова влади від підписання угоди про Асоціацію з ЄвроСоюзом.
Після однозначно проєвропейської політики Віктора Ющенка, Віктор Янукович у міжнародній політиці повернувся до так званої багатовекторності. Верховна Рада офіційно затвердила позаблоковий статус України й відмовилася від прагнення вступити до НАТО. Разом із тим, Янукович не поспішав і з інтеграцією в так званий Митний Союз, до якого його наполегливо втягувала Росія. Більше того, в 2013 році уряд Азарова розпочав активне підготування до Асоціації з Євросоюзом, яка відкривала для України широкі можливості в плані торгівлі із європейцями. Олександр Зінченко припускає, що принаймні частина регіоналів демонструвала цілком щирі наміри зближуватися з ЄС.
"Я думаю, що в оточенні Януковича були різні люди, які в різний спосіб сприймали цю ситуацію. Частина, як той самий Арбузов, були переконані в серйозності ситуації. Ми недооцінюємо тих зусиль, які були здійснені його офісом свого часу. Насправді проробленим був великий обсяг роботи, хоча для когось це може звучати контроверсійно з сьогоднішньої перспективи", — розповів Олександр Зінченко, історик та телеведучий.
Політичний оглядач Віталій Портников також вважає, що Янукович міг щиро вірити, що зможе балансувати між Європейським Союзом й Російською Федерацією й взаємовигідно торгувати із обома. Проте Росія мала інакшу думку. Побачивши, що Україна та Євросоюз наближаються до результативного саміту в Вільнюсі, Путін поквапився зруйнувати їхню домовленість:
"Я думаю, що Віктор Янукович планував підписувати угоду про Асоціацію з ЄвроСюзом, так як і планував її підписати його вірменський колега Серж Саргсян. Мотиви в Януковича та Саргсяна були однаковими. Вони вважали, що підписання цієї угоди відчинить їхнім країнам доступ до європейських грошей. Тоді в Києві не уявляли собі тих механізмів, які є політично важливими. Саме тому помічник президента Росії Сергій Глазьєв постійно звертався до Януковича й Азарова, заявляючи, щоби вони прочитали цю угоду й побачили ризики, а коли ці аргументи не вплинули, — задіяною була важка артилерія".
Історик Олександр Зінченко стверджує, що ключовою проблемою для режиму Віктора Януковича станом на осінь 2013 року стало питання грошей, відтак рішення щодо геополітичного вектору регіонали ухвалювали, зважаючи передусім на фінансові зиски:
"Ключова проблема полягала в тому, що внаслідок неправильного правління економіка пішла вниз, ключові економічні макропоказники з 2012 року пішли на спад. Вони розуміли, що в 2014 році опиняться в складній ситуації, а до 2015 року, коли повинні були відбутися чергові вибори, економічна ситуація буде просто катастрофічною. Це вони розуміли, але як бути в цій ситуації і де взяти грошей — не знали ".
Дводенний саміт у Вільнюсі, під час якого мала бути підписана Угода про Асоціацію із ЄС, відбувся 28-29 листопада 2013 року й завершився нічим. За кілька тижнів до цього зустріч Віктора Януковича з Володимиром Путіним кардинально змінила плани українського президента. Одержавши від Російської Федерації позику в 3 мільярди доларів (плюс ще 12 мільярдів мали надійти в 2014 році), Янукович відмовився від Асоціації з Євросоюзом. Ексдепутат Верховної Ради й активний учасник Євромайдану Борислав Береза пояснює, що російські гроші були для Януковича значно вигіднішими за європейські.
"Я вважаю, що Янукович шукав найцікавіший варіант особисто для нього. Він дивився не лише на те, хто дасть грошей, але й на те, хто підтримуватиме його, щоби він зміг залишиться при владі. Він відбудовував щось на кшталт радянських традицій, коли людина від однієї каденції до іншої переобирається й залишається на посаді президента. Побачивши, що Європа не підтримуватиме такий вектор правління, а гроші потрібно не лише отримувати, але й проводити за них реформи, змінювати судову систему, Янукович зрозумів, що йому це невигідно й перебіг до Росії. Але не слід забувати й про те, що Росія тиснула", — розповів Борислав Береза, представник, згодом речник "Правого сектору".
"Гаразд, давайте серйозно. Ось хто сьогодні до півночі готовий вийти на Майдан?" — пост із таким запитанням ввечері 21 листопада зробив у фейсбуці відомий журналіст Мустафа Найєм. Протягом тільки однієї години допис дістав реакцію кількох сотень людей, які зголосилися вийти на мітинг на підтримку Асоціації з Євросоюзом. Того ж вечора сотні людей у столиці та інших містах України зібралися на центральних майданах, аби розпочати безстроковий мирний протест. Настрої демонстрантів у перші дні Євромайдану описує Борислав Береза:
"Нас було тоді декілька тисяч, не більше. Я пам’ятаю як усе починалося. Падав дрібний дощ, вечір, ми приїхали також на Майдан, оскільки вважати, що мовчати — більше не варіант, терпіти далі — теж не варіант. Треба вийти й сказати владі, що ми проти. Правда, я не думав, що підтримка буде великою. Коли я приїхав на Майдан, побачив людей, які згодом почали приєднуватися, і це було приємно. Це саме той момент, коли від безнадії ти досягаєш максимуму своїх можливостей.
Цей протест переріс у Майдан саме тому, що поведінка влади була надто брутальною. Побиття студентів і журналістів громадяни сприйняли, як напад на своїх дітей і тоді народ піднявся".
Згадане Бориславом Березою показове побиття демонстрантів сталося в ніч проти 30 листопада, тобто одразу ж після завершення саміту в Вільнюсі. О 4 годині ранку, коли на Майдані перебувало близько сотні протестувальників, площа була оточена трьома сотнями бійців "Беркуту". Застосувавши кийки, вони дуже брутально витіснили учасників Євромайдану із площі. Внаслідок заходу було травмовано 84 протестувальники, у тому числі 17 студентів. Відео брутального й неадекватного застосування сили облетіло країну й шалено обурило українців. В неділю першого грудня на Майдан Незалежності в Києві вийшло близько двох сотень тисяч розлючених громадян.
Історик Олександр Зінченко стверджує, що до розгону Майдану регіонали вдались через те, що пам’ятали болючу для себе поразку під час Помаранчевої революції 2004 року:
"У мене був досвід, коли я говорив політиками табору Януковича після Помаранчевої революції, то поміж них панувала думка, що Помаранчева революція перемогла саме тому, що їй вчасно не "дали в морду". І ці політики з оточення Януковича ні в 2013 році, ні в 2014 році нікуди не зникли. Вони вважали, що революції можна "дати в морду". Проблема полягала в тому, що на Майдані інколи збиралося людей більше, ніж було в разом узятих ЗСУ та МВС. Насправді не існує технологій, як перемогти таку велику концентрацію людей".
Свою версію щодо того, хто саме ухвалював рішення про брутальний розгін, пропонує й активний учасник Євромайдану Борислав Береза:
"Я спілкувався з людьми, які мають стосунок до тієї історії. Вони казали, що це було великою помилкою Януковича-молодшого. Це він озвучив вказівку, яка звучала так: "Хай зрозуміють, що це по-нашому, по-донецьки". Вони хотіли, щоби людям стало лячно й вони не виходили більше ніколи. Вони хотіли робити послугу синові президента. Ти робиш послугу синові президента, а потім говориш: "Це ж я, я такий хороший". А потім вони всі говорили: "Це не ми, ми взагалі не знаємо, хто це".
Він додає, що, будуючи авторитарний режим, влада прагнула придушити будь-які навіть найменші виступи:
"Вони відбудовували класичну диктатуру. Диктатура завжди тримається на силі і на потужних правоохоронних органах. Ми бачимо це в Росії, Білорусі та інших тоталітарних країнах. Вони рухалися тим самим шляхом. Треба ж показати людям, що в них є така міць. І вони вирішили зробити це на студентах, що було дуже помилковим. Вони хотіли показати, що вольниця завершилася і буде один суцільний Донецьк".
Побиття сотні демонстрантів 30 листопада стало саме тим спусковим гачком, саме тим тригером, який вивів на вулиці українських майданів сотні тисяч людей й миттєво розширив порядок денний протестів. Відтепер йшлося не тільки про Асоціацію з Європейським Союзом, але передусім про спротив авторитарним діям режиму. Українці збагнули, що якщо не повстати сьогодні, то завтра можна прокинутися у диктатурі. Говорить політичний експерт Віталій Портников:
"Масовий протест розпочався тоді, коли Євромайдан перевтілився у протест проти несправедливості. Фактично, став великою Врадіївкою. Було очевидним, що якщо протест не буде успішним, то режим перетвориться у диктатуру".
Грудень 2013 року пройшов без явної переваги сторін конфлікту. Щонеділі Майдан збирав в центрі Києва сотні тисяч осіб. Натомість у будні дні кількість учасників меншала й влада раз по раз вдавалась до спроб зачистити площу. Олег Тягнибок згадує, що режим почував себе більш ніж упевнено.
"На той час вони поводили себе дуже зухвало. Після домовленостей із Путіним вони відчували, що мають важливого і потужного союзника в особі Кремля, путінської адміністрації й тих кураторів, які були призначені. Тому їхнє ставлення до того, що люди виходять на протести було зверхнім",— підкреслив Олег Тягнибок, лідер парламентської партії "Свобода".
Не тільки в Києві, але майже у кожному місті, де збирались противники диктатури, влада організовувала Антимайдани й вдавалася до різноманітних гібридних заходів, покликаних придушити повстання. Поширеною практикою стали напади так званих тітушок – найманих костоломів, рекрутованих зі злочинного середовища. Почастішали випадки викрадень активістів, спалень їхніх автівок, застосування насильства. Один з координаторів руху Євромайдан Крим Сергій Мокренюк розповідає про протидію протестувальникам на півострові, де проросійські сили мали відчутну перевагу:
"Ковальському Сергієві розстріляли машину, нам різали шини на колесах, задували монтажною піною вихлопні труби. За гроші бюджету замовили відзняти анти майданний ролик, про те, що Майдан є злом й ним керує США. Це відео показували в тролейбусах, які курсували з Сімферополя до Ялти. Фотографії активістів із написами "зрадник Криму" були розвішані по всьому півострові".
Окремий фронт протистояння було розгорнуто в інформаційному просторі. Влада акумулювала величезні зусилля, аби дискредитувати протестувальників та представити Євромайдан як збіговисько проплачених шарлатанів, що зібрались заради грошей. Борислав Береза пояснює, чому цей меседж не витримує жодної критики:
"Як колись казала Валерія Іллівна Надворська, російська дисидентка: "Люди не ходять на барикади за ковбасою, люди ходять на барикади за свободою". І вона була права на 1000%. За гроші Майдани не збираються. Протести можна зібрати за гроші. Заплатити по 200-500 грн, вийдуть пенсіонери та підлітки. Але на протести для захисту своїх прав, поглядів і можливостей за гроші не вийдуть, тому що це ризик.
Коли на Майдані прозвучали перші постріли, майдан не розійшовся. А коли на протестах когось б’ють, то розбігаються всі. Не було панічного настрою в людей, хоч помирати не хотів ніхто. Але ховатися, накриватися простирадлами й мовчати теж ніхто не збирався.
З’явилася така агресія — нас убивають через те, що ми вийшли на мирний протест?
За гроші Майдан не зібрати. Потрібно, щоби це зародилося у серці людей, з’явилося розуміння за що вони виходять, чим вони готові пожертвувати і чого саме вони хочуть досягти".
Ще однією технологією Адміністрації Януковича стала спроба посіяти недовіру, ба навіть конфлікт між безпартійними протестувальниками й представниками політичних партій. Гасло "Майдан без політиків" досить активно поширювалося на перших етапах протестів, згадує політичний експерт Віталій Портников:
"Це було гасло першого періоду, до побиття студентів. Це гасло було продуктом Ради національної безпеки й оборони України на чолі з Андрієм Клюєвим. Люди, які поширювали це гасло були або агентами Януковича, або просто корисними ідіотами. Вони намагалися підпорядкувати цей протест і зробити його "протестом-діалогом" між Януковичем і суспільством.
Коли хтось говорить, що Майдан має бути без політики, шукайте в цій людині вуха співробітництва з РНБО, з Льовочкіним, з Клюєвим, з СБУ".
Борислав Береза цілком погоджується із тезою, що Майдан без політиків приречений на провал, і нагадує про сумний досвід протестів у Білорусі 2020 року:
"Зі свого сьогоднішнього досвіду скажу, що будь-який рух або протест без політиків немає перспектив для розвитку. Політики не лише додають ваги, але й надають суб’єктність протестові.
Наведу, як приклад, протести в Білорусі, коли Лукашенко говорив, що спілкуватися йому нема з ким: «Що з тих протестів, якщо немає тих представників, які мали б озвучити мені умови, з якими я мав би вести діалог". Політиків не було. Саме тому протест зійшов нанівець.
Але в Україні політики зрозуміли, що їм це може бути цікаво, а суспільство погодилося, щоби політки очолили протест".
Політиками, які приміряли на себе роль лідерів, стали передусім очільники парламентської опозиції – Арсеній Яценюк, Віталій Кличко та Олег Тягнибок. Шукали можливість піднестися на гребні хвилі й інші політичні діячі, як-от ще донедавна міністр в уряді Віктора Януковича Петро Порошенко. Втім, зауважує історик Олександр Зінченко, роль політиків у Революції гідності все ж таки була помітно меншою, аніж, наприклад, у Помаранчевій революції. На відміну від зими 2004 року, взимку 2013-14 років політики виступили не провідниками чи джерелом протесту, а лише виразниками суспільних настроїв. При цьому, несучи політичну відповідальність, вони посідали радше помірковані й стримані позиції, намагаючись уникнути насильства. Говорить Олександр Зінченко:
"Я говорив про це з Арсенієм Яценюком. Для нього найголовнішою, найбільшою проблемою було не допустити кровопролиття. Знаменита фраза "куля в лоб" була насправді сказана про це. Він дійсно боявся, що провокації зі сторони влади призведуть до масових вбивств на Майдані".
Окремі громадські діячі та активісти виглядали на цьому тлі значно більш радикально. Продовжує історик Олександр Зінченко:
"Якщо повертатися до ролі політиків, як тоді жартували — "трьох тенорів", то зрозуміло, що якщо порівнювати з 2004 роком, роль політиків була менш вагомою. Після Помаранчевої революції українське суспільство вже мало певний досвід і це давало йому можливість діяти більш автономно.
Частина громадських активістів, з яких певні були не такими розумними, як запальними й завзятими, інколи діяли необачно".
Слава найрадикальнішого крила учасників революції гідності дісталася Правому сектору. Завдяки зусиллям російської пропагандистської машини, котра вже в грудні запрацювала на повну потужність, ця організація дуже швидко набула широкої відомості. В російських засобах масової дезінформації про Правий сектор висловлювалися мало не як про збіговисько радикальних націоналістів та фашистів. Борислав Береза, котрий у лютому 2014 року став речником Правого сектора, згадує, що собою являла організація, як в ній приймалися рішення й які завдання ставили перед собою її учасники.
"Правий сектор" була колективною організацією, у якій рішення приймалися колегіально. Я бачив у який спосіб це відбувалося. Це було об’єднанням великої кількості організацій – від праворадикалів і до лібералів, куди ввійшла велика кількість людей. Але всі, хто був готовим до радикальних дій. Фактично, козацька вольниця.
Але такого духу братерства до того часу я не зустрічав раніше ніде. Це було не акторство, а життям. Зверталися всі один до одного "друже",
Хтось мав показати, що Майдан також має силу. І "Правий сектор" став тієї силою. "Правий сектор" народився на Майдані, як відповідь на брутальність правоохоронців, які стали злочинцями", — розповів Борислав Береза, представник, згодом речник "Правого сектору".
Дух братерства, про який згадує Борислав Береза, був ключовою ознакою Євромайдану. Він притягував людей різного віку й професій, й кожен знаходив собі у цьому багатофункціональному організмі своє органічне застосування. Адже йшлося не тільки про будівництво барикад та опір Беркуту. Майдан перетворився на мікросоціум із усіма необхідними системами життєдіяльності та забезпечення, а також своєю власною культурою. Розповідає директор Музею Майдану Ігор Пошивайло:
"Інфраструктура, яка забезпечувала від побутових і до інтелектуальних потреб, від кухні і завершуючи відкритим університетом Майдану. Цей обшир різних представників і різних секторів громадянського суспільства задля перемоги, задля захисту самого Майдану, його внутрішньої , духовної, змістовної і зовнішньої складової, забезпечуючи самооборону Майдану, створюючи ідентичність і комуні куючи з зовнішнім світом ("Мистецька сотня"), медики Майдану, Громадський сектор Євромайдану, Євромайдан SOS. Тобто громадянське суспільство під час Євромайдану реагували на ті виклики, які поставали.
Поява інших ініціатив, які реагували на свавілля влади. Коли відбулося побиття, виникла загрозі життю, коли почали зникати активісти. Тоді з’явилися правники, які надавали правову допомогу".
В середині січня 2014 року протистояння на Майдані Незалежності в Києві перейшло в гарячу фазу. 16 січня Верховна Рада схвалила пакет законів, які увійшли в історію як закони про диктатуру. Ці законодавчі акти значно обмежували права громадян, надавали органам державної влади більшу свободу дій у сфері покарання учасників акцій протесту і мали на меті криміналізувати опозицію та громадянське суспільство. Влада мала надію, що після ухвалення цих законів українці розійдуться з площ.
Водночас жорстокішими ставали й дії правоохоронців. Протестувальників не лише викрадали та катували, але й вбивали. Починаючи з січня проти мітингувальників широко застосувувалася гладкоствольна вогнепальна зброя, а згодом автоматична зброя та снайперські гвинтівки. В ніч проти 22 січня від куль снайпера загинули перші протестувальники – Сергій Нігоян та Михайло Жизнєвський.
Втім, зазначає Олег Тягнибок, жорстокі дії режиму радше зраджували занепокоєння влади, ніж демонстрували її упевненість. Регіонали чимдалі більше втрачали контроль над процесами у країні.
"Очевидно, що вони відчули загрозу своєму існуванню, коли в Україні відкрився другий фронт. У ВО "Свобода" тоді було непогане представництво в місцевих радах та обласних радах. Тоді в цих радах, де ми мали свої представництва, ми ініціювали прийняття рішень проти режиму Януковича і на підтримку Революції Гідності. Особисто я відчув їхнє занепокоєння і втрату базових позицій", – зауважив Олег Тягнибок, лідер парламентської партії "Свобода".
Великого розмаху набув і процес декомунізації, який знайшов вияв в так званому ленінопаді – поваленні пам’ятників комуністичним вождям. Падіння та руйнування бовванів стало великою символічною перемогою протестувальників, які в такий спосіб засвідчили безкомпромісне бажання назавжди розпрощатися з авторитарним минулим. Продовжує Олег Тягнибок:
"Паралельно ми активно розпочали процес декомунізації. Спершу був поваленим пам’ятник Ленінові в Охтирці, потім 8 грудня 2013 року був поваленим пам’ятник Ленінові на Бессарабській площі у Києві. Цей день став знаменитим. А потім, впродовж декількох місяців, майже 2 000 таких пам’ятників було скинуто по всій Україні.
Розпочалося ідеологічно-світоглядове протистояння".
Дві символічні перемоги учасники Революції гідності здобули наприкінці січня. 27 числа їм вдалось сформувати тимчасову київську владу, а наступного дня президент Янукович прийняв відставку прем’єр-міністра Миколи Азарова. Втім, контроль над ситуацією вислизав з рук президента не лише через українців. Його невпевненістю скористалися й росіяни. На завершальному етапі Революції гідності розгублений Янукович не був спроможний зробити жодного кроку без погодження з Володимиром Путіним чи його різноманітними представниками. Втім, росіяни на цьому етапі вже готувалися до анексії Криму, тож розставляли довкруж Януковича іще більші пастки. Розповідає політичний експерт Віталій Портников:
"У мене звісно немає інформації, інформація повинна бути у слідства. І ми чекаємо, коли стане відомо, що все ж відбулося під час розстрілу Небесної Сотні. Але я чітко розумію, що на Майдані були присутні російські емісари. Відомі прізвища цих людей – помічник президента Росії Сурков, який тоді активно готував Крим до від’єднання від України, заступник голови центральної служби безпеки Росії генерал Беседа, який був куратором українського напрямку. Ці люди зустрічалися з Януковичем і з його найближчим оточенням, давали поради.
Янукович тоді цілковито залежав від Путіна. І слід чітко усвідомлювати, що Путін абсолютно свідомо підштовхував Януковича до застосування силових дій і до втечі в Росію. Оскільки він знав, що якщо Янукович почне мандрувати Україною, то потрапить до його пастки".
Фото: Українське радіо
