Хто такі неактивні люди?
Є 3 категорії людей: працевлаштовані, непрацевлаштовані і неактивні. І от неактивні — не зовсім ті, хто безробітні. За визначенням Міжнародної організації праці, безробітний — це той, хто не має роботи, при цьому активно шукає її і готовий вийти на нове місце протягом 2-х тижнів. Але проблема неактивного населення стає все більшою не тільки в Україні, а й в Європі і світі. В Україні близько 1,5 мільйони безробітних. А от неактивного населення від 15 до 70 років — понад 10 мільйонів.
Чому така велика різниця?
До неактивної категорії ми включаємо тих, хто вже вийшов на пенсію, студентів, і тих, хто зустрічає певні бар’єри, щоб вийти на ринок праці. А ще є велика категорія людей, які виконують роботу по дому. Зокрема, у віці від 15 до 50 років — 2,1 мільйони неактивних осіб. І з них 1,8 мільйона — жінки. Чому в Європі це — велика проблема? Бо ці люди отримують бюджетні кошти. А хтось цей бюджет повинен наповнювати.
Що робити і як цих людей повернути на ринок праці?
Ми маємо розуміти, що не всі неактивні люди хочуть працювати. Є широкий спектр цих неактивних людей: хтось має проблеми зі здоров’ям, хтось не бажає працювати. Та, загалом, стосовно цього має бути певне політичне рішення, певна згода. Ми сюди включаємо і уряд, і роботодавців, і профспілки. А тоді вже вирішуємо із якою віковою групою працювати, з якою статтю і яке територіальне покриття програм. Адже Україна — дуже велика і потреби в різних її місцях відрізняються.
Другий крок — розгорнути кампанію інформування. Тобто, якщо є люди і вони хочуть працювати, то ми працюємо разом з ними, щоб усунути певний бар’єр. І, звісно, для різних категорій населення така інформаційна кампанія може відбуватися в різних місцях. Можливо, жінки більше ходять до супермаркету, на ринок або їх можна частіше зустріти на вулиці. А чоловіки, можливо, частіше ходять до клубів, кав’ярень. А далі, якщо людина хоче працювати, конкретна програма визначає що саме їй заважає. Якщо це — робота по дому, то, можливо, або не має можливості по догляду за дітьми або ці послуги — дорогі. Також треба розуміти "традиційну" роль жінки, "традиційні" уявлення, мовляв, жінка має сидіти вдома, доглядати за дітьми, допомагати чоловіку, прати, прибирати тощо. В такому випадку, в рамках індивідуальних розмов з’ясовують чи можна змінити це розуміння "традиційних" ролей жінки в суспільстві.
Хто платитиме за ці послуги?
Це — питання певної суспільної угоди між урядом, роботодавцями та профспілками: хто і як має оплачувати цей догляд за дітьми. В багатьох випадках це — в інтересах роботодавця, бо, інакше, він не зможе знайти працівника. Якщо ж це — субсидія із якихось фондів соціального страхування, то теж можливий вклад цієї людини. Ті кошти, які вона сплачує в бюджет частково ці витрати компенсують.
Чи складно роботодавцям знаходити працівників?
З одного боку, роботодавцям важко знайти робочу силу. Але немає якогось одного рішення проблеми, яке би підійшло для всіх. Тож це рішення має бути максимально локалізоване, децентралізоване, яке працюватиме саме локально. І на місцевому рівні є багато сторін, які зацікавлені ситуацією на ринку праці. Тож працюючи та взаємодоповнюючи один-одного, реально ці спільні рішення знаходити.
Можливо, ці питання вирішувати на рівні громад, якщо говоримо про децентралізацію?
Так, безумовно, це — місцевий рівень. Але повинне бути укрпррішення на загальнодержавному рівні хоча б щодо інформування людей. Якщо вони захочуть працювати, то на місцевому рівні їм допоможуть. Один із таких інструментів ми реалізували в Херсоні. Місцеве партнерство і працевлаштування між роботодавцями, керівництвом міста, урядовими організаціями, самими громадянами та службою зайнятості. Вони співпрацювали, була спільна інформаційна кампанія і, як наслідок, 40 працівників працевлаштовано. Частина цих осіб була безробітною, але решта — неактивні особи.
Фото: Джемал Ходжіч, Українське радіо
Задля працевлаштування кількох десятків осіб варто організовувати міжнародну програму?
Так!
Наскільки швидко можуть запрацювати такі новітні договори, внаслідок чого зміниться ринок праці?
Зміна ринку праці — це процес, який, на жаль, ніколи не закінчується. Ситуація дуже динамічна і весь час змінюється. Головне — почати і надавати підтримку усім, хто хоче працювати. Звісно, якісь інструменти мають надаватися на загальному державному рівні, але їхньою реалізацією має займатися місцевий рівень. Основне — захопити увагу неактивних осіб і пояснити, що вони можуть розраховувати на допомогу.
