Чи є межа між політикою та релігією?
Будь-яка релігія завжди була зацікавлена в підтримці державної влади, а світська влада – в підтримці з боку релігії. Це набувало різних історичних форм, зокрема й теократичних, як Ватикан чи арабські країни, де фактично з’єднала світська і духовна влада. Але світ рухається трохи в іншому напрямку, коли світська і духовна влада розводиться. Проте не може жити одна без одної, бо одна захищає інтереси держави, потреби різних соціальних верств, а церква і релігія завжди були ідеологічним елементом, який це все пояснював і впроваджував у життя. Тому, мабуть, до кінця людства релігія і політика будуть тісно між собою пов’язані, мова лише йде про рівень цього зв’язку та його цивілізовані форми.
Чи якісною є державна політика України щодо релігії?
Україна шукає свій шлях і на сьогодні, як на мене, віднайшла нормальний. Хоча мене як дослідника не задовольняє інерція, байдужість державних органів та суспільства загалом до церкви та релігії. Незважаючи на 30-річний період, коли релігія і церква були виведені з підпілля, ми й досі не маємо глибокого усвідомлення ролі і ваги релігії в нашому житті.
Це, зокрема, стосується і діяльності Володимира Зеленського. Та людина, яка наповнена знаннями про духовну та культурну історії держави, яку вона очолює, матиме ставлення до церкви, священиків, сакральних речей трохи інше. А наш нинішній президент виховувався в абсолютно промисловому регіоні, далекому від якихось релігійних традицій, які були зачищені під корінь під час побудови комунізму на окремо взятих територіях. Цій людині просто не привили зацікавленості в духовних справах. І справа не лише в релігії чи церкві, прихожанином якої він точно має бути. Мова йде загалом про зацікавлення культурними питаннями.
Чи може релігія допомогти Україні на міжнародному рівні?
Геополітика зараз залежить від релігійних центрів: від того ж Ватикану, Вселенського патріарха та інших центрів, які прагнуть впливати на ситуацію в різних країнах. Тому те, що зараз на Володимирській гірці намагаються утвердити віруючих в тому, що патріарх Варфоломій є ворогом для України – це абсолютно недалекоглядні рішення і кроки Української православної церкви (МП). Тут вони, без сумніву, підспівують іншому релігійному центру – Москві, яка в боротьбі із Константинополем завжди була на другому місці. За тисячу років вона ніяк не може заспокоїтися, що ситуація незмінна і авторитет Варфоломія в православному світі дуже високий.
Навіть заходи в різні дні (хода представників УПЦ (МП) відбувається сьогодні, а урочистості ПЦУ – завтра – прим.ред.) - це геополітичне розділення, але в умовах України – це єдино правильний крок, який в свій час здійснили і представники церков, й представники державної влади. Все природнім шляхом розділилося і буде тривати доти, доки все не стане ПЦУ. Я вважаю, що це таки відбудеться.
В нашу міжнародну політику обов’язково треба вставляти релігійний фактор і при МЗС навіть створена громадська рада, яка складається із представників релігійних організацій. Ми всюди можемо налагодити нормальні хороші відносини, використовуючи саме цей фактор, що в Україні є ті, хто сповідують релігії, де материнськими є території інших держав.
Я думаю, що ми поступово до цього приходимо. Наприклад, налагоджуються стосунки з Німеччиною, враховуючи наявність в нас лютеранської церкви, чи з Ізраїлем, враховуючи, що в нас є сповідники юдейської релігії. Але це має відбуватися не лише з ініціативи релігійних громад, а й з ініціативи держави.
Чи на користь Україні свято Хрещення Київської Русі-України?
Свята встановлюються не тільки з релігійних цілей, але й ідеологічних та державних. Для того, щоб об’єднати Україну, вирішили, що таке свято обов’язково потрібне. Але поки що воно грає не так на об'єднання всіх християн, скільки демаркує певні території, історію. Оскільки представники УПЦ (МП) трохи інакше інтерпретують це свято: неодноразово очільник церкви говорив про абстрактний "наш народ", який був народжений фактом хрещення.
Фото: Укрінформ
