З чого все почалося
Все починалося з "російської весни" у лютому, яка спричинила появу організованих груп, спочатку місцевих, а потім поступово почали на мітингах з’являтися так звані "туристи" з Ростовської області. Сама окупація, на мою думку, почалася 7 травня, бо в цей день озброєні люди почали захоплювати міські прокуратуру, суд та інші органи державної влади. Так поступово озброєні бойовики і захопили владу у місті. 17 травня відбувся так званий референдум у Луганській та Донецькій областях, з того часу й почалася збройна фаза, адже навколо з’являлися блокпости, а місто окупували.
Як люди було налаштовані до загарбників у 2014 році
Більшість людей були пасивними, як, між іншим, і зараз. Люди очікували на те, що буде. Окупантами були "козачки", яких очолював Павло Дрьомов, його називали "батя". На зміну їм прийшли російські найманці. 22-23 липня, коли місто звільнили, відбулася зачистка, тоді знайшли документи російських військовослужбовців. Були у нас і кадирівці, але я не маю документальних свідчень про це, є тільки свідчення людей. Також перебували на нашій території представники російських спецслужб.
Чи багато людей поїхали з міста
Люди стали виїжджати в червні, коли почалися обстріли міста. Бойові дії почалися не з боку української армії, це вже давно доведено. Обстріли здійснювали бойовики, адже наша армія стояла далеко. У травні-червні наші волонтери почали возити українським хлопцям продукти. В липні вже масово люди стали виїжджати, в основному автобусами.
Які проблеми були в місті під час окупації
Проблеми з’явилися, коли почалися обстріли. Військові дії заважали постачанню продуктів, але найбільші проблеми у нас виникли після підриву окупантами двох мостів. Через один з них відбувалося постачання продуктів з Харкова. Проте з харчуванням переважно проблем не було. Вони виникали, коли потрібно було пересуватися по місту, у людей конфіскували транспорт. У підприємців намагалася забирати гроші, викрадали людей.
У нас були світло, вода, зв’язок. Проте, коли у липні почався наступ української армії, то почали руйнувати всі вежі, які подавали зв’язок, тоді почалися проблеми з інтернетом. Та наше місто, на щастя, не постраждало від бойових дій. Дуже сильно постраждав Лисичанськ, адже там був опір.
Хто приєднався до загарбників
Звісно, такі люди були. Проте їх було небагато, про точну кількість сказати важко. "Дрьомовці" закликали до них приєднатися, бо вони ніби прийшли нас "визволяти" від укрів, але місцеві мешканці не хотіли йти воювати. Серед тих, хто перейшов до окупантів, були люди різного віку: і школярі, і дорослі чоловіки.
Як відбувалося визволення
Активна фаза почалася у другій половині липня. Визволення відбувалося з двох напрямків: з боку Рубіжного, а інша колона рухалася з Луганська. 20 липня почалися обстріли, мешканці міста все це чули. Мені як вчителю все це було цікаво бачити і переживати, колись я розповідав про це дітям на уроках, а потім сам став свідком.
Чи навчалися діти в школах у період окупації
Окупація переважно припала на літній період, але у травні відмінили загальний міський випускний. Треба не забувати, що так званий референдум проходив у школах. Коли люди приходили до нас з автоматами і наказували готувати територію до виборів, то нам довелося підкоритися, створити кабінки, виставити столи. У мене було враження, що керівництво школи толерувало окупантам у той час.
Як містяни відреагували на українську армію
22 липня наші війська підійшли до околиць міста. З боку Рубіжного рух був уповільнений, оскільки бойовики підірвали міст. Та треба зазначити, що бойовики в ніч на 22 липня покинули Сєвєродонецьк і по суті тут не було такого спротиву. За однією з версій так відбулося, бо це був так званий "договорняк". У нас є комбінат, який належав Фірташу, є варіант, що він домовився про те, щоб не пошкодили підприємство. За іншою ― наша географічна позиція не сприяє оборонним діям. Наприклад, Лисичанськ знаходиться на горі, там є шахти, тому там були серйозні бої.
До обіду 22 липня наше місто вже звільнили від бойовиків, почалася зачистка, почали піднімати українські прапори, зокрема на будівлі міської ради. Саме там ми і побачили нашого відомого полковника Нацгвардії Олександра Радієвського, який очолював криворізьку бригаду. Але наступного дня він загинув у бою в ході звільнення сусіднього Лисичанська.
Ті люди, які були за Україну, були піднесеними. Ми чекали цього. Українські прапори і сьогодні викликають у нас піднесення. Та є люди, яким байдуже, який прапор майорить над містом, головне ― мир у Сєвєродонецьку.
Як змінилося життя за останні 7 років
Зміни є. Я часто наголошував на зустрічах з українськими митцями, які до нас часто приїжджають з 2014 року, про той парадокс, що до окупації до нас майже ніхто не приїздив. Це великий крок вперед, адже тепер ми бачимося і спілкуємося з українськими артистами, письменниками, художниками. Це потрібно було робити всі 30 років, я впевнений, що тоді б не було тих подій 2014 року. Потрібно, щоб життя у нас вирувало, щоб люди відчували себе українцями. Важливо проводити не лише концерти на День міста раз на рік, а саме такі зустрічі з талановитими людьми. Я сподіваюся, що це й надалі буде продовжуватися, тоді всі відчують зміни.
Фото: Суспільне
