Чи зайшла зовнішня політика України у глухий кут
На мою думку, за ці два роки ми так і сформулювали власне бачення світу, в якому ми існуємо і реалізуємо свою зовнішню політику. Ми не розставили стратегічні пріоритети, у чому була проблема також попередньої адміністрації, і зробили політику такою, яка фактично є зовнішньою політикою гасел. Ми оголошуємо всьому світу, що хочемо всього й одразу, що нас повинні підтримувати, нам повинні допомагати і нічим, крім закликів з цієї тематики, не займаємось. Ми не розуміємо інтересів наших партнерів або навіть ворогів, не розуміємо процесів навколо нас, які швидко змінюються світ, і сьогодні гасла, наприклад, 7-річної чи 30-річної давнини не працюють, бо світ інший. І ми цих змін не відслідковуємо і не адаптуємо свою зовнішню політику під це.
Об’єктивно з часом у нас впливу стає менше. Якщо згадати, якою була Україна 30 років тому, то у нас були розмови про регіональне лідерство, було більше населення, більша частка у світовій економіці, а також ядерна зброя, хоча я думаю, що ми були приречені на те, щоб її втратити. Сьогодні якщо побудувати графік змін силових можливостей України за 30 років, то вони постійно скорочується. Хоча і бувають всплески, коли у нас стає значно більше можливостей, наприклад, коли ми приєднувалися до війни Сполучених Штатів в Іраку.
Як Україні виходити з цього глухого кута і на які поступки варто йти перед нашими партнерами
Стояти на своєму, звичайно, треба, але треба розуміти, що міжнародна політика не статична, де можна взяти одні й ті самі рецепти із ними десятиліттями щось вимагати від партнерів чи опонентів. Нам треба оцінити реалістично свої можливості. Якщо ми можемо одночасно, наприклад, вести війну з Росією, наближатись до НАТО, реформувати країну, вступати в ЄС, з позиції сили розв'язувати конфлікти із сусідами на Заході, зокрема Польщею та Угорщиною, то тоді, звичайно, можна продовжувати так, як і було. Але вже навіть практика свідчить про те, що ми не настільки сильна країна, щоб такі перед собою ставити цілі одночасно.
Треба розставити пріоритети за значимістю, бо це різні стратегії. Повернення Криму — це одна стратегія, а завершення війни на Донбасі — це інша стратегія, вступ до НАТО — це третя стратегія. Одночасно досягти цих речей не вийде, і з цього треба починати. Далі треба вести складні переговори з партнерами та з опонентами, наприклад зі Сполученими Штатами, Німеччиною та іншими країнами в Європі, у яких різні погляди та інтереси щодо України та Росії, з росіянами треба вести переговори, аби зрозуміти, що вони конкретніше хочуть від нас.
Питання Росії є фундаментальне для нашої зовнішньої політики. Від нього від того, якими будуть наші відносини з Росією, залежать і перспективи вступу до НАТО, і перспективи повернення територій, і регіональна безпека тощо.
У нас є лише дуже прості уявлення про те, що Росія хоче нас знищити. Росія не хоче нас знищувати, її цілком задовольняє той статус-кво, який вона отримала в 2015-му році Україні. У Москви немає подальших планів ані щодо захоплення українських територій, бо це дорого, невигідно і ризиковано, ані щодо перетворення України на сателіт чи повернення до часів Януковича. В Москві більш гнучка політика. Вони переглянули свої цілі в 2015-му році і зараз, як на мене, хочуть просто мінімізувати ризики, вивести Крим якимось чином з будь-яких переговорних процесів та залишити його за дужками, захищати свою позицію, які вони мають сьогодні на Донбасі, і про можливості все ж таки мусити Україну виконати Мінські домовленості і повернути Донбас на тих умовах. Але у Росії є різні групи впливу та різні погляди на те, що далі робити з Україною і яку Україну вони хочуть мати своїм сусідом. У нас в цих нюансах мало хто розбирається, а на державному рівні взагалі ніхто.
Чи вплине реакція Польщі та України на угоду між США та Німеччиною щодо "Північного потоку- 2" на градус перемовин між президентами України та США
Заяви, в яких ми звинувачуємо Німеччину та Сполучені Штати у тому, що вони начебто зрадили нас чи щось подібне зробили, можуть лише погіршити наші позиції у відносинах з цими важливими державами, які багато чого зробили для того, щоб допомогти нам, починаючи з 2014 року. Тому, як на мене, зараз політика перекладання відповідальності на них абсолютно неправильна, бо вони захищали свої інтереси і не зобов'язані нічого нам компенсувати або навіть брати до уваги нашу думку, хояа вони брали її до уваги протягом тривалого часу і навіть зараз намагаються щось пообіцяти Україні у майбутньому. Тому я думаю, що таких заяв стане менше. Ще є більше місяця до зустрічі Зеленського з Байденом, і на цій зустрічі замість таких емоційних оцінок буде щось більш конструктивне і прагматичне.
Чи будуть на цій зустрічі в США лунати тези про відновлення порозуміння з Росією
Я думаю, що Байден — не та людина, з якою все треба обговорювати. Можливо, це та людина, якій треба викласти своє бачення, якщо воно того до часу з'явиться у президента Зеленського. Тобто його варто ознайомитися з тим, як Україна бачить свої відносини з Росією наступні на 5-10 років, бо, судячи з результатів зустрічі Байдена з Путіним, таке бачення є. Тоді можна було б побачити, в чому вони співпадають, у чому вони розходяться і де є простір для співпраці. Але такого роду план потрібен не для того, щоб навіть їхати з ним до Байдена, а для того, щоб точніше формулювати зовнішню політику в усіх її різноманітних проявах.
Чи варто багато очікувати від зустрічі Байдена і Зеленського, яка має відбутися 30 серпня
Ми для американців не стратегічний і, можливо, навіть не дуже важливий партнер. Ми держава, яка має значення в регіональному вимірі. Тому якихось проривів чи нового рівня співробітництва я б очікував. Якщо підтвердиться рівень підтримки США, який був до сьогодні, і він залишався таким самим, то це вже буде успіх.
Якою має бути політика України щодо Китаю
Китай якраз став симптомом того безладу, який відбувається в нашій зовнішній політиці, бо звинувачення щодо того, що деякі українські чиновники з'явились на презентації книжки китайського лідера, були звинувачення про те, що хтось привітав зі сторіччям комуністичної партії Китаю чи сказав про досвід, який треба запозичувати. І це не випадково. Бо Україна весь час у своїй традиції багатовекторності не знала, що робити з Китаєм.
З одного боку, це наш найбільший торговельний партнер і це впливова країна, яка навколо себе буде намагатися створити коло союзників, зважаючи на загострення протистояння із Штатами. З іншого боку, ми теж боїмось щось не те сказати, бо нам хочеться думати, що Сполучені Штати — наш стратегічний партнер, від якого ми залежимо в політичній, безпековій та дипломатичній площинах. Тому цей пошук балансу виглядав доволі кумедно часу від часу, і це є наслідком того, що немає продуманої політики щодо Китаю. Є оминання китайської тематики в стратегії національної безпеки, яка була затверджена у 2020-му році, і відповідно є таке відчуття, що намагаються зробити вигляд, що Китаю немає. Цього не вийде зробити, бо Китай створює потужне гравітаційне поле і в безлічі ситуацій буде проявляти себе. Тому нам треба продумана політика.
Треба зрозуміти, де ми можемо працювати з Китаєм, до якої межі і в яких сферах, а де ми не можемо і де є червоні лінії, які не варто перетинати. Оскільки в нас немає такої стратегії щодо Китаю, щодо Росії, а замість неї є набір та певних побоювань, то відбувається свого роду хаос. А це те, в чому ми можемо втрачати можливості. Незважаючи на активізацію Китаю в Східній Європі, ми для нього другорядна країна. Україна цікавить Китай найменше, але так буде не завжди. І в принципі ми могли б зацікавити Китай і отримувати користь, розвиваючи стосунки з ним до тієї міри, яка б не шкодила нашим стосункам з європейськими партнерами, з американцями і в цілому нашому руху на Захід.
Чому українська зовнішня політика залишається багатовекторною
Багатовекторність властива в цілому державам, навколо яких є багато сусідів і які є малими або середніми, тобто які не прив'язані до якогось конкретного союзника, блоку, альянсу чи коаліції. Ми, не маючи проспектив вступити в НАТО чи Євросоюз ближчим часом, так чи інакше цю багатовекторність змушені проводити. Це не від нас залежить. Як тільки в світі виникають кілька потужних гравців, які починають на нас впливати, ми, звичайно, будемо на це реагувати. І нас є побоювання щодо слова "багатовекторність", бо це раніше вже було і ні до чого хорошого не привело, тому треба його замінити. Але по суті наша зовнішня політика залишається багатовекторною. Вона була такою навіть ще за часів Петра Порошенка. Тобто у нас є гасло, що ми йдемо в НАТО, але насправді в нас різнонаправлена зовнішня політика. В нас різні відносини і партнери, від яких ми залежимо десь взаємно, а десь не дуже. Тобто це нормально. І нам треба думати, як зробити так, щоб ця багатовекторність створювала більше можливостей з різних боків, а не більше викликів і ризиків.
Фото: Суспільне
