Наскільки ви слідкуєте за рецензіями та відгуками на власні книги і який рецептивний сюжет вибудовується в перші пів року життя роману?
Напевно, значної частини відгуків я не бачив. Дещо мені безпосередньо надсилали автори відгуків. Не з усіма я в контакті, а сам фейсбуком не користуюся. Мені траплялися такі відгуки, що дехто із свідомих читачів навмисне зупинявся і робив паузу. Чи то щоб надовше розтягнути, чи для того, щоб трохи глибше пережити прочитане. Є кілька прикладів, коли цей роман читали протягом кількох місяців навіть.
Натомість усе що з'явилося в загальнодоступних медіа я прочитав і побачив. Я не готовий робити розгорнутий аналіз, охарактеризовувати тенденції. Але мені здається, що загалом було сприятливе ставлення, і шкода, що деякі речі вислизали з-під рецензентової уваги. Хоча не існує всеобізнаних рецензентів і так само авторів, які досконало розуміють власний текст і все, що вони в нього вклали.
Свого часу ви відмовилися брати участь у церемонії вручення Шевченківської премії. Чи змінилося щось у ставленні до цієї премії і загалом до інституту премій в українському художньому письмі?
Думаю, що нічого не змінилося у ставленні до цієї премії. Попри всі намагання добрих світлих людей її анімовувати, оживляти, втягувати в цю історію таких людей, як Тарас Прохасько, щоб якось підняти авторитет — нічого доброго ні премії, ні лауреатам не приносить, окрім грошової суми, яка, на жаль, в наших українських умовах вважається значною. На сьогодні, це не стільки місток запрошення до якоїсь номенклатури, державно-культурної еліти, скільки купівля людей, які, безумовно, мають потреби отримати певну грошову суму.
Інститут національної премії і українська незалежна держава на 30-му своєму році. Що це може бути, щоб це працювало на наші важливі культурні, ідентичнісні, літературні процеси?
Загалом це має бути питання до нашої державної машинерії. У нас усі політичні процеси стоять на голові, відповідно, і національна премія стоїть на голові. Брати такої премії не можна.
Наскільки те, що читацька публіка не вміє дорослішати зі своїми українськими письменниками, для вас правдиво?
Я дуже з цим погоджуюся. Доволі часто ставлю собі запитання "чому найвідомішим та найпопулярнішим моїм твором досі залишається роман "Московіада", який я написав 30 років тому і який я вважаю найслабшим своїм текстом?". Якщо я про себе десь читаю, то це зупиняється на третьому романі "Перверзія", наче після того я писати перестав або більше нічого не видавав. І в цьому я вбачаю якусь певну інфантильність читацького середовища. Є момент скороминущої захопленості, в моєму випадку вона залишилася у 90-х.
Чому реакція читачів на закордонних літераторів відрізняється від реакції на вітчизняних? Ми хочемо, щоб українські весь час дивували
Є в цьому комплексі, мабуть, і позитивна сторона. Вона полягає в тому, що свої — ближчі. І можна бути більш вимогливими і критичними до них. Якщо навіть в мегадемократичному колі ти скажеш, що Кундера — "ацтой", то тебе не сприймуть. Натомість, якщо сказати це про своїх сучасників, то можна не аргументувати, в принципі доказів не будуть вимагати.
Я пригадую власний випадок із появою "Перверзії", яка вийшла в журналі "Сучасність" у перших числах 95-го року. І панувало трохи загальне несхвалення в рецензіях. Натомість під кінець року "Сучасність" надрукувала широкий розгорнутий опус самого Юрія Шевельова. І це настільки змінило тональність розмов в середині України, що нью-йоркський патріарх не просто написав позитивне слово, а й написав власний шедевр у зв'язку із тим романом.
Чи є ефект підчитування аудиторією ваших текстів на публічних читаннях?
Значною мірою до цього підключилися музичні гурти. Найпопулярніше з усього, що я написав, у цьому контексті — це рядок "Брат, піво кончілось". При цьому це той феномен, коли будуть казати, що слова і музика — народні. Тому що виконавці цих пісень майже ніколи не анонсують моє авторство, тому небагато хто знає про це. І від цього сумно.
На початку 2021 року ви жили і працювали у Відні. Що це була за поїздка за межі України в карантинні часи?
Це було надзвичайно напружено. З першого разу спроба не вдалася, на українсько-угорському кордоні мене завернули угорські прикордонні служби. Я осів на декілька днів в Ужгороді і з другої спроби вже все вдалося.
У Відні дуже цікавий Інститут наук про людину, і я отримав в ньому двомісячну стипендію, під час якої розпочав нову книгу. Не роман, не вірші, а нон-фікшн, своєрідний потік пам'яті. Я намагаюся реконструювати до якихось дрібних деталей певний період нашої історії, який Віктор Неборак свого часу назвав фестивальною епохою. Це сталося на 40-й день після смерті Сергія Проскурні. Я раптом подумав, що він — герой з тієї епохи, без якого взагалі немислимі оті фестивалі і все, що навколо них, він нас несподівано покинув. Нам дуже потрібна хроніка того часу. Я зроблю спробу подати це як певну систему із супровідним аналізом суспільних процесів, які навколо нас вирували. Це буде Львів, Київ, Франківськ, Запоріжжя, Москва.
Що по матеріалу? Як і з чим звіряєтеся?
В Інтернеті багато всього накопичено, попри мої очікування. Були приватні бесіди скайпом з Ірванцем, Малковичем, Цибульком та іншими героями того часу. А решта — потік пам'яті, який для мене надзвичайно важливий. Стосовно назви, то я не знаю, чи там буде більше нон-фікшн чи художнього. Саме це і продиктує назву.
Про важливість письменників вигадувати
У нас це працює навпаки: від політиків вигадку сприймають на "ура", а від письменників вимагають фактів. Тобто пряма заміна на протилежності.
Що ми знайдемо у вашому перекладі Шекспіра "Король Лір", який вийде українською вже зовсім скоро?
Як і з попередніми шекспірівськими п’єсами, я постійно порівнював з перекладом мого попередника, самого Максима Тадейовича Рильського. Безумовно, базовим для мене був шекспірівський оригінал, а також, мій улюблений перекладач Шекспіра — польський переклад Станіслава Баранчака. І ось я вкотре шукав свою інтерпретацію в зіставленні цих джерел.
Не можу сказати, що це була легка робота. Але найменшою мірою, у порівнянні із "Гамлетом" і "Ромео і Джульєттою", я дозволив собі особистої та індивідуальної запали із цим текстом. Тобто, поводився значно дисциплінованіше. Тому що "Король Лір" — суттєво важчий, понурий. На ньому відбилися особисті погані шекспірівські часи. Кудись поділася невимовна легкість "Ромео і Джульєтти". Власне, сподіваюся, що це вдалося передати сучасною, хорошою, пластичною українською мовою.
Чи театри вже постукали за цим текстом?
Були такі запитання, коли почули, що я приступив до роботи над цим перекладом. Були прохання поділитися ним, щойно я завершив. Але ось-ось вийде книга, і це знімає напругу. Зможуть і режисери, і актори, які мріяли зняти або зіграти Короля Ліра, це зробити.
Фото - Українське радіо