Ця робота одна з найулюбленіших, бо вона зроблена руками моїх найулюбленіших людей
Дмитро Захарченко: Кліп “Я подобаюсь тобі” знятий у Грузії під час пандемії. Як це сталося і чому саме Грузія?
Олександра Карягіна: Знаєш, хотілося зробити “щось таке”. Ми вже настільки засиділися вдома, таке було розчарування від того, що нема свободи пересування, нема свободи творчості. І ми пішли на такий ризик, полетіли у Грузію. Чому Грузія? Це дуже красива країна, дуже красиві люди, які з підтримкою і повагою ставляться до українців. Дуже приємно було там зніматися. Тому і було обрано Тбілісі. Я була там вперше. Взагалі, в час пандемії, коли більшість країн закриті, ти намагаєшся дослідити те, що є поруч, що можна подивитися. І Грузія одна з таких країн. Ми з режисером Юрою Двіжоном ще думали про Вірменію, бо мій тато з Вірменії, він народився і прожив там двадцять років. Я багато знаю про цю країну, але жодного разу не була там. Але через загострення конфлікту ми не змогли побувати там. Мені здається, що це цікавий досвід – знімати відео у різних країнах, в різних містах, знайомитися з культурою, з людьми, показувати життя не схоже на українське.
Дмитро Захарченко: Досвід цікавий, але не простий. В Києві все простіше організувати – масовку, техніку, світло. А якщо це робити закордоном, то це треба все туди транспортувати. У вас були такі складнощі?
Олександра Карягіна: Це був такий подарунок на мій День народження. Бо режисер Юра Двіжон мій добрий друг. І оператор Андрій Калугін теж мій друг ще з далекого міста Донецька, ми познайомилися років десять тому. Ми зібралися нашою дружньою компанією і поїхали по суті святкувати мій День народження, і взяли з собою камеру, оператора, режисера, візажиста, які всі є ще й моїми друзями. І зняли душевну таку роботу. Я підписала відео у YouTube, що ця робота одна з найулюбленіших, бо вона зроблена руками моїх найулюбленіших людей. А складнощі були лише в тому, що довелося три рази здавати ПЛР-тести. А масовкою були реальні люди в Тбілісі, які інколи самі підходили і цікавилися, знімали на телефон. А коли бачили якісь круті типажі, то ми запрошували їх до нас в кадр. Всі були дуже привітні й раділи такій маленькій події.
Дмитро Захарченко: Скажи, ти коли обирала собі друзів, ти питала чим вони займаються?
Олександра Карягіна: Коли ми з Юрою познайомилися на зйомках кліпу з Pianoбоєм, саме Юрину ідею для відео обрали ми разом, я просто закохалася у Юру Двіжона, він дуже крута і світла людина. Мені з ним захотілося дружити. І на щастя, ми вже дружимо третій рік. Він цікавий, ідейний. Мені здається, що люди притягуються один до одного, а всі, хто працює у творчій сфері, їм цікаво один з одним.
Фото Яна Сочевічек Радіо Промінь
В ті моменти, коли хтось не вірить, хочеться довести протилежне
Дмитро Захарченко: Є люди, які закриваються і працюють собі у студії, а є ті, які збирають команду і разом накидають щось. Ти з яких?
Олександра Карягіна: Я, мабуть, з перших. Чесно кажучи, не дуже цим пишаюся. Нещодавно ми писали лайви і запросили саундпродюсера, свого друга Рому, щоб він нам допоміг з аранжуванням лайв-сесій наших. І я сказала, Ром, прийдеш, там буде і фортепіано, і гітара, і бас, і ударні, треба, щоб ти розкидав партії, допоміг. У фіналі Рома прийшов і каже, що, Саш, давай так, зробимо, а я кажу, що так не робитимемо. Він каже, Сашо, якщо так зіграти, то буде краще, а я кажу, що ні, мені так подобається. І він такий стоїть, типу, ти мене запросила для чого? Я іноді буваю дуже вередлива і в якомусь сенсі може й краще закрити мене у студії і просто давати їжу періодично. Але я працюю над цим.
Дмитро Захарченко: В одному з інтерв’ю ти розповіла про те, що коли написала свій перший вірш, то мама спочатку не повірила, що це ти. А зараз як батьки, мама, ставляться до твоєї творчості?
Олександра Карягіна: Мама, до речі, не згадала цей епізод. Сказала, що я вигадую. Але це вже неважливо – було чи ні. Батьки добре ставляться, з любов’ю і підтримкою. І мені здається, що так було завжди.
Дмитро Захарченко: А ти взагалі потребуєш підтримки, схвалення, визнання?
Олександра Карягіна: Визнання - так. Було б дивно сказати, що не потребую. Це не є ціллю, не є фінальною метою. Не тільки це мене мотивує, але це важливо. Підтримка кожному потрібна. Але мені здається, я знаходжу мотивацію більше в собі. І в ті моменти, коли хтось не вірить, хочеться довести протилежне. Але інколи в такі, як сьогодні, дощові дні, хочеться, щоб хтось тебе погладив по голові і сказав, що все буде добре.
Дмитро Захарченко: Ти сказала, що визнання людей не ціль. А що ціль?
Олександра Карягіна: Робити те, що ти любиш, вдосконалюватися в цьому. Ставати кращим в порівнянні з тим, що ти міг рік чи два тому. Коли я порівнюю, мені стає від цього краще, що був певний прогрес, що пророблена робота. Оце і є мета – ставати кращою і прагнути зробити щось таке, чим ти зможеш якщо не пишатися, то хоча б любити те, що ти зробив. Звісно, треба собі більше конкретизувати, що хочеш отримати, де хочеш з’явитися, але, чесно кажучи, я не вмію цього робити. Я погано візуалізую, тому, коли мені кажуть, що давай уяви себе на сцені з Grammy. А я не можу, я не знаю, яка там сцена.
Порівняти мене зараза і п’ять років тому, то я – це не я
Дмитро Захарченко: А коли ти озираєшся назад, як оцінюєш себе в минулому?
Олександра Карягіна: Я себе не звинувачую. Тоді був такий етап, я була така, мені хотілося говорити і писати про ці речі. Але ми з кожним роком міняємося. Порівняти мене зараза і п’ять років тому, то я – це не я, це інша людина. Теж хороша, в принципі, теж добра моя Саша, але зовсім інша.
Дмитро Захарченко: Я вже сказав, що ми поговоримо про твою мрію – мрію знайти саундпродюсера свого. Я саме про цю мрію.
Олександра Карягіна: «Знаю я, зможу знайти тебе…». Була в мене така пісня в міні-альбомі «Легіт». Це пісня про саундпродюсера.
Дмитро Захарченко: Ось відразу всім все зрозуміло. Скажи, ось цей пошук твій зараз нового звучання, як він відбувається?
Олександра Карягіна: Пасивний пошук, я б сказала. Це важке запитання. Я просто люблю робити те, що я люблю. Більшої радості я не знаю окрім того, щоб робити щось, що надає тобі крила. Для мене це музика. А саундпродюсер мені потрібен для того, щоб надати цій музиці цікавішого звучання. Я зібрала вже альбом, в якому є вже дванадцять-тринадцять пісень, але вони всі на етапі «вокал і гітарка». Записані у спальні. І от тому мені потрібен саундпродюсер, друг, який почує цю музику так само, як чую її я, і допоможе накрутити правильно ручки на пульті. Мені б хотілося менше електронного і більше живого звучання в новому альбомі, але подивимося, як складеться. Я поки придивляюся, я ще нікому не писала і майже нікому не казала.
Дмитро Захарченко: Розкажи, коли хоча б орієнтовно буде готовий новий альбом?
Олександра Карягіна: Не можу я тобі сказати дату, але хочеться вірити, що протягом цього року, щось вже складеться. Не хочеться давати обіцянок якихось.
Дмитро Захарченко: Тоді зараз було б логічно завершити піснею «Ні обіцянок, ні пробачень…» Віктора Павліка.
Олександра Карягіна: “Все станеться само собою, слова набудуть нових значень…”
Фото Яна Сочевічек Радіо Промінь
