Про політичні репресії більшовицької влади
Політичні репресії в радянській Україні з 1917 року до 1991 року були невід’ємним атрибутом командно-адміністративної системи Радянського Союзу. Більшовики зуміли втримати владу в період Української революції лише завдяки репресіям. А внаслідок "червоного терору" вони затвердилися тут і розпочали комуністичні штурми, соціалістичні перетворення. На жаль, з тими даними, які ми зібрали до сьогодні, й досі неможливо точно сказати, скільки людей постраждали від їхніх дій. Статистику не вели, кримінальні справи не заводили, існував "інститут заручництва", коли людей просо розстрілювали і не зберігали про них жодної інформації. Після того, як більшовики постали при владі, репресії були постійно.
На мою думку, такі репресії носили державний характер, адже на це був запит керівництва. Тому відповідні установи, відомства, міністерства брали в них участь. Мова про Міністерство юстиції, Міністерство внутрішніх справ, Головне управління держбезпеки.
Упродовж 1920-50-х рр в радянській Україні було репресовано понад 1 мільйон осіб, з них 200 тисяч були розстріляні. Ми пам’ятаємо, як Хрущов готував свою доповідь на ХХ з’їзд КПРС, тому саме українські чекісти збирали для нього статистичні дані, які надсилали на Лубянку в Москву. Саме завдяки цій статистиці ми можемо прослідкувати, скільки справ було заведено. Проблема у тому, що багато на кого справи так і не заводили. Також тут не враховували статистику депортованих у період розкуркулення, примусової колективізації. Проте ми знаємо, що у травні-червні 1944 року з території Кримського півострову було депортовано 200 тисяч осіб: з них — 180 тисяч кримські татари, інші — болгари, греки, вірмени. У другій половині 1940-х рр тільки з Західної України було депортовано більше 200 тисяч людей. Тільки так сталінській режим міг втриматися при владі.
У перший період німецько-радянської війни тільки в тюрмах на Заході України розстріляли приблизно 10 тисяч осіб. Це страшний злочин сталінського режиму, який і по сьогодні не до кінця досліджений, бо багато документів втрачено. Через це нам доводиться скрупульозно вивчати цей період.
Якщо подивитися на природу політичних репресій, то помітно, що вони зростають у період громадянського конфлікту всередині країни, бо тоді у влади є спокуса до них вдатися, або, якщо є певна загроза конфлікту ззовні. Крім розстріляних у тюрмах людей у Західній Україні, відбувається депортація так званої п’ятої колони, громадяни з Донецької, Луганської, Дніпропетровської, Кримської областей. У той період відбувалися масові арешти тих, хто перебував на обліку у радянських спецслужб. Люди страждали через жорстокість режиму.
Читати далі: Розсекречена пам’ять про Голодомор: як відбувався перепис населення 1937 року
Чому люди продовжували жити ілюзією, що в країні добре
Бо відбувалася соціальна чистка. Під маховик репресій потрапляли мислителі, розумні люди, які вміли думати, представники творчих і наукових професій, інтелігенція, таких громадян під соусом "українського буржуазного націоналізму" першими репресували.
Політичні репресії супроводжувалися відповідними інформаційними кампаніями. Є документи, на які можуть опиратися історики, вони свідчать, що працівники НКВД вивчали суспільні настрої і впливали на ситуації. Вони обгрунтовували, чому деякі люди були ворогами народу, контрреволюціонерами, шкідниками. Не слід забувати, що близькі репресованих отримували тавро "сім’я ворога народу".
Цинізм сталінської влади полягав у тому, що у розпал "Великого терору" було ухвалено оперативний наказ НКВС про репресування дружин і дітей ворогів народу.
Головною особливістю сталінських репресій було те, що людей карали не за злочин, а за те, що вони належали до тої чи іншої соціальної групи. Репресії мали цілеспрямований плановий характер, вони були поставлені на конвеєр. Ми можемо говорити про певну індустрію знищення українського народу. Коли репресії сягнули свого піку, то чекісти і їхнє керівництво схаменулися, що вони почали вирізати тих, хто міг прислужитися хоча б для військово-промислового комплексу. Тоді дали вказівку чекістам у регіонах питати вищих чиновників, кого можна репресувати. Бо у 1938 році хотіли заарештувати відомого лікаря Богомольця, навіть сфальсифікували справу проти нього, підготували всі документи для його затримання, але партійні керівники схаменулися, адже зрозуміли, що тоді не буде кому їх лікувати.
Хочу розповісти про дружину військовослужбовця Дмитра Шмідта, який очолював одну з механізованих бригад Київського військового округу. Його заарештували за так званою змовою у лавах Червоної селянської робітничої армії. Його дружині у той час було лише 23 роки, вона вчилася у Києві в авіаційному інституті. Врешті їй довелося залишити навчання і стати таксистом. Проте її все одно як дружину ворога народу репресували у 1938 році. Її дитина залишилася у батьків, а вона відбувала покарання у жіночому таборі.
Читати далі: В Україні з’явився сервіс із пошуку інформації про репресованих
Про дисидентів
Після тої відомої промови Хрущова (прим. ред. — "Про культ особи та його наслідки" — доповідь, зачитана Першим секретарем Президії ЦК КПРС М. С. Хрущовим на закритому засіданні XX з'їзду КПРС, який був проведений 25 лютого 1956 року) розпочалися масові реабілітаційні процеси. Проте реабілітували не всіх, не за погляди, а просто тому, що вони люди. Система дійсно хотіла себе зберегти. Є записка першого голови Комітету держбезпеки Івана Серова на адресу вищого партійного керівництва, мовляв, чому ми їх реабілітовуємо, це витрати для держави, компенсації, це може викликати невдоволення серед населення. Тому дійсно на початку 1960-х років цей процес згорнули.
Дисиденти хотіли, щоб ці процеси реабілітації, модернізації командно-адміністративної системи, яка існувала в той час в Радянському Союзі, відбувалися. Влада натомість знову почала таких людей переслідувати. У Кримінальному Кодексі навіть з’явилася стаття 157, за якою можна було судити за анекдот, анонімку, псування комуністичної символіки. Ця стаття була ніби-то полегшеною — давали до трьох років.
Репресії мали місце і в період хрущовської відлиги та брежнєвського застою, але вони були меншими за масштабами, ніж у 1920-1940-х рр., проте не менш потворними. За статтею 62 "Антирадянська агітація та пропаганда”" у 1960-1980-х рр. репресували 600 осіб. А останнього дисента за "антирадянські погляди" кинули у буцегарню у 1986 році.
Перші дисиденти повернулися в Україну в 1987 році. Але, на жаль, без Василя Стуса, без Юрія Литвина, без Олекси Тихого, які загинули у таборах.
Про вивчення теми репресій сучасними дослідниками
Завдяки законам про декомунізацію у 2015 році нам відкрили архівні документи. Тепер ми можемо вивчати не лише долю репресованих, але й досліджувати механізм політичних репресій, вказувати катів, причетних до цього. Ми всі прекрасно розуміємо, що якщо злочин не покарано, то він може відбутися у майбутньому. Це повинно бути для нас уроком, без вивчення якого ми не зможемо йти вперед. Ми повинні розбудовувати правову державу, щоб ніколи не повторювати таку вакханалію, яка була в період радянської доби.
Документи, які зберігаються у Росії, нам, на жаль, наразі недоступні. Проте ми чекаємо, що колись їх отримаємо і будемо мати більш чітку картину політичних репресій.
Фото: uinp.gov.ua
