Сюжет 1. Поезія в час пандемії
"Всі наші міста під прапорами хвороби"
"Поезія – це миттєва нервова реакція на те, що відбувається. Можна згадати, як вона реагувала на Майдан, Небесну Сотню, початок війни. Звичайно, ніхто не пише на замовлення текстів про пандемію, але щось в досвіді, нав'язаному пандемією, викликає потребу написати. Для мене це був інтимно-ліричний момент, просто він стався в умовах пандемії, тому антураж безпосередньо присутній", –розповіла Катерина Калитко.
Людьми, за словами Калитко, пандемія переживається трагічно, тому що кожен звик жити в малому глобалізованому світі, в якому дуже скоротилися відстані, стали прозорими кордони і люди почувалися вільними: "Коли раптово, дражливо закрилася ця коробка і нас замкнули із самими собою, ми були змушені частіше задивлятися в себе самих. Не завжди це було комфортно, не завжди це подобалось чи подобається тепер. І це одна із причин, чому ця рефлексія проникає в поезію – ми вчергове опинилися на самоті з собою і щось намагаємось із цим зробити".
Разом з тим, поетеса констатувала, що вміння використовувати поезію на свою користь в українців ще не розвинулось: "Ми страшенно логоцентрична нація і в нас завищені очікування й щодо письменників та поетів. Ми очікуємо, й тут я кажу й про себе, реакції, нерву доби, відповіді на якісь свої питання, які я ще навіть не сформулювала. Це в нас сидить в крові, що накладає певні обмеження на рецепцію і на поезію відповідно, яка має постійно адвокатуватися".
"Це все нагадує первісний досвід сидіння біля багаття, коли навколо страшна ніч, шурхоти, рухи. Їх не видно, а люди сидять разом коло вогню і розповідають один одному історії. Їх триває відчуття безпеки рівно доти, доки триває історія. Але ніч когось рано чи пізно вихоплює і потім доводиться шукати нові відповіді, пояснювати, чому зникла людина, яка щойно сиділа навпроти тебе, і як з цим новим досвідом жити. Й новим інтелектуальним практикам не завжди вдається пояснити нову реальність, тому що вона страшенно швидка", – зауважила Катерина Калитко.
Фото: Українське радіо
Сюжет 2. Мова
"Світ робить тобі боляче, а ти відповідаєш йому літературою"
"Я не маю однозначної відповіді на питання, чому книжка називається "Орден мовчальниць". В мене з книжками зазвичай буває так, що я одразу знаю їхню назву. Лише попередня книжка "Ніхто нас тут не знає і ми нікого" була випадком, коли я довго шукала і підбирала різні варіанти. Ще до початку пандемії в мене з’явився образ ордену мовчальниць, який займає приміщення з моторошним духом і насаджує жінкам тоталітарні практики мовчання через зашивання рота. Це не пов’язано з реальними проєкціями, тобто такого не існує в реальності. Це метафора того, як суспільство нав’язує жінці спосіб бути зручною, мовчазною і такою, що надається до експлуатації. Плюс це про травму, що з нами відбувається впродовж останніх 7-8 років, і для чого ми дотепер шукаємо нову мову", – розповіла письменниця.
Калитко підкреслила, що в книжці є не досить для неї типова емоція – гнів: "Я раніше висловлювала його в інші способи, не давала йому волі. Як наслідок, я мусила визнати, що коли я переживаю великий гнів або велику зовнішню образу, першою реакцією на це є заціпеніння і мовчання. Я не вступаю в полеміки, не влаштовую істерик".
"Я стала думати, звідки це береться. Це ж насправді також генетична травма, яка передається з покоління в покоління. Очевидно, вся ця книжка – це розмова з моїми приватними поколіннєвими досвідами, і з жінками з мого покоління та попередніх моїх поколінь, і спроба проаналізувати, чому ми мовчимо і мусимо це робити", – зазначила письменниця.
Сюжет 3. Ландшафт, імена, обличчя
"Коли більше не роблю вибору між літературою та біографією"
"Так сталося: я не планувала, що, закривши етап всіх своїх попередніх книжок, зараз напишу супер відверту книжку, в якій згадаю імена своїх родичів і друзів. Тут є цикл "Четверо" і там перелічені моя прабаба Катерина, на честь якої мене назвали, моя бабуся Марія, моя мама, яку я рік тому втратила, та інша Катерина – я, але та, з якою тепер мушу знайомитися", – розповіла Калитко.
Також в книжці описані двоє близьких друзів письменниці – єдині чоловічі імена, які згадані. Йдеться про одеського поета Андрія Хаєцького та директора "Центру історії Вінниці" Сашка Федоришина.
Наостанок Калитко розповіла про співпрацю з художницею Катериною Косьяненко, яка створила ілюстрації до книжки "Орден мовчальниць": "Це більше ініціатива видавця та пані Тетяни Швед, яка курувала художню частину. Від себе скажу, що в мене була багаторічна мрія мати роботу Катерини Косьяненко в книжці, на обкладинці чи якимось іншим чином. Від її циклу "Мамаї та мамаївни" я живу з цими роботами як з прекрасним сном, яке мене оточує. Дуже близька і суголосна мені художниця, хоча ми не так багато спілкувалися, як хотілося".
"Вона написала філігранні образи мовчальниць: всі з дуже особливими і дуже близькими мені характерами. Також я подякую за обкладинку, тому що з неї дивиться моя мама, це її погляд", –поділилася Катерина Калитко.
Фото: Meridian Czernowitz