Які плюси та мінуси в укладанні театрального контракту?
Богдан Струтинський: – Я багато виступав за те, що українському театру потрібна контрактна система. Друге питання, що зараз у нас, по суті, немає контракту. У нас зараз є строковий трудовий договір, Кодекс законів про працю не змінений, ці зміни відбулися лише у галузі культури. І тут виникає питання, чому це не поширилося на всю державу, чому ми не синхронізували це з усіма? Тому що у держави немає економічної можливості цього, адже контрактна система тягне за собою зобов’язання з обох сторін.
Нам було трошки легше, тому що коли я тільки прийшов до театру, я усіх людей брав тільки за строковим трудовим договором. Ми брали людину на роботу на рік, придивлялися до неї, а вона до нас. Люди звикали поступово, і для нас цей перехідний період був плавним. Звісно, для людей старшого покоління це був певний шок: як так, я тут усе життя, як театр буде далі без мене? Але я вважаю, що контракт – це річ, яка має бути.
У нас трохи інший "настрой" на роботу, аніж у Європі. Ми сприймаємо роботу в театрі як щось своє, рідне, свою місію, і акторам, митцям дуже важко сприйняти, що вони можуть бути непотрібні. Проблема не стільки у контракті, скільки у відчутті непотрібності.
Власне, ця ситуація набула нових обертів, коли з’явилася інформація про те, що в театрі Заньковецької не продовжили контракт з народними артистами України Федором Стригуном та Таїсією Литвиненко, корифеями українського театру.
Сергій Васильєв: – Тут я маю надати невеличкий коментар щодо нашої журналістики, про те, як висвітлюється ця ситуація. Де сказано, що з Таїсією Йосипівною Литвиненко переривають відносини в театрі? Їй просто пропонується новий контракт, і в цьому контракті їй пропонують працювати на пів ставки, на 50%. Я не думаю, що Таїсія Йосипівна виходить на сцену в театрі навіть 10 разів на місяць. І тут немає нічого ненормального. Хто кого виганяє?
З Федором Миколайовичем не продовжують контракт як з головним режисером театру, а зовсім не як з Федором Стригуном, видатною українською особистістю.
Тобто йому пропонуватимуть окремі постановки з відповідною оплатою?
СВ: – Можливо, якщо це буде потрібно театру.
Зараз вирішується питання напряму роботи театру, а ми звели це до конфлікту видатних акторів або акторів і дирекції. Якщо відокремитися від усієї цієї емоційної складової, є ситуація прагматична: художній керівник мусить визначати курс театру. Ідеться про те, яким буде майбутнє цього театру, що йому потрібно, а що ні. І це відбувається у рамках закону.
БС: – Я дуже добре пам’ятаю 1987 рік, коли створювалася спілка театральних діячів, писався новий статут, устав, ставилися нові цілі. І вже тоді існували конфлікти адміністрації і художників. Тому у спілці була створена конфліктна комісія, яка розв’язувала подібні ситуації і була об’єктивною.
Я би диференціював проблему театру Заньковецької, яка пов’язана з контрактною системою, і контрактну систему як таку.
Чим була прославлена радянська система? Вона закріпачувала людину на одному місці, і це той конфлікт, який вилазить по сьогодні. Бо інакше не може бути. Якщо людина осідає в одному місці, вона прив’язана до нього, вона не має жодної мобільності, не може переїхати до іншого міста чи перейти до іншого театру, де вона буде потрібна, якщо не потрібна цьому. Людина впевнена, що вона завтра матиме роботу. І це погано.
Театр не хоче й не може знаходитися на ринку. Театр Заньковецької їздив на гастролі до Америки, але, очевидно, вони не спілкувалися з тамтешніми акторами, які б їм розповіли, що сьогодні людина може мати контракт, а завтра вона працює в МакДональдсі. Так, якщо людина у Чернігові зараз втратить роботу в театрі, їй доведеться перебиватися, щось шукати. Але це умови, в які поставлені усі члени нашого суспільства. І тут не може бути такого, що хтось має більш привілейовані умови.
Слухайте розмову повністю в ефірі Радіо Культура!
На фото театр імені Марії Заньковецької, джерело фото - Вікіпедія
