– Як ви вважаєте, травма від Голодомору лишилась у 30-х роках чи вона присутня й у 2019 році?
– Безумовно, вона присутня. Коли я спілкуюся зі своїми респондентами, а потім ми зустрічаємося після інтерв’ю, я помічаю певні зміни. Ми говорили з багатьма бійцями, це в основному мешканці Дніпра та нашої області, які є російськомовними. Ми розмовляємо, я – українською, вони мені відповідають російською. І кажуть, що теж хотіли б розмовляти українською, але щось їм заважає. А потім ми зустрічаємось через певний час і вони переходять на дуже гарну українську. Я дивуюсь, як в людині це відкрилося, чи вона в дитинстві десь чула, але в неї стояла внутрішня заборона. І коли ми спілкувались, людина раптом зрозуміла, що хоче насправді, але не усвідомлювала цього раніше.
А справа в тому, що в 1933 році, коли був пік Голодомору і найбільша кількість смертей, закінчилась українізація. Навесні, коли починалась весняна сівба і треба було підгодовувати селян, бо інакше вони б просто не змогли засіяти ті поля, велась активна боротьба проти українського буржуазного націоналізму. І можливо на підсвідомому рівні відбулося певне зчеплення того, що голод, смерть і український націоналізм, відтак український дух відчувається як небезпечний.
– А бійці, з якими ви розмовляли, пов’язують події 30-х років, в тому числі й Голодомор-геноцид, із тим, що відбувається зараз в контексті того, що центр, мозок цих операцій географічно й у інших аспектах не змінився?
– Як правило, люди над цим питанням не рефлектували і для багатьох це питання перебуває в латентному вигляді. Дехто казав, що бабусі вже немає і шкода, що я не розпитав деталі. До того, як я cтавила питання, вони прямого зв’язку не проводили, а після починають згадувати і дійсно з’являються цікаві речі. Наприклад, є історія, яку мені розповідав чоловік, який був заступником мера одного з міст в нашій області. Його батько пройшов Голодомор, потім побував в німецьких концтаборах, потім попав в радянські табори. І цікаво, що коли цей чоловік розпитував свого батька про німецькі концтабори, той відповідав, мовляв, ти знаєш, чому я там не загинув? Бо ми до цього звикли, ми так жили й до того, а міські, які були до цього незвиклі, почали помирати.
І потім у цього чоловіка з його батьком була певна різниця: якщо батько був більш патріотично налаштованим, говорив українською мовою, то син називав його "щирий хохол". А коли почався Майдан, то цей чоловік за інструкцією возив на антимайдан людей. Проте коли в 2014 році почалася війна з Росією, він пішов добровольцем на фронт, тому що відчув відповідальність.
– А як щодо ширшої аудиторії Дніпра: тема Голодомору актуальна, подразлива для них?
– Вона подразлива. Навіть більше, велика частина населення відторгає її, хоча в дні пам’яті в нас виставляють свічки і видно, коли їдеш по місту, що вогники горять. Але частина людей не хоче про це говорити, навіть серед тих, чиї сім’ї постраждали в часи Голодомору.
Тяжко вказати, з якої причини це відбувається: як наслідок Голодомору чи пізнішого замовчування. Тут мають бути дослідження. Цікаві напрацювання, наприклад, є в Центру українознавства КНУ ім.Шевченка. Вони проводили опитування, яке почали в 2003 році, в двох групах, одна з яких – це люди, яким в 1932-33 роках було від 1 до 7 років, тобто це були діти, які пережили Голодомор. І цікавий момент в тому, що в групі, яка Голодомор пережила, у 64 % опитаних присутня українофобія і відчуженість від України та її національних інтересів. В контрольній групі цей показник був на рівні 7 %. Тобто дослідники зачепили цікавий момент, адже це було покоління, яке на той момент не було сформоване як особистість і не могло оцінювати події критично. Вони оцінювали їх так, як вони подавалися пропагандою.
ФОТО: Новинарня
