Про гендерну рівність та проблеми її досягнення в ефірі "РанокПРО" розповіла урядова уповноважена з гендерної політики Катерина Левченко.
Ведучі:
Ольга Бабчук, Павло Туптинський
Ольга Бабчук: – Якщо говоримо про гендерну рівність: чи не викликає у вас розриву шаблону формулювання "урядовий уповноважений Катерина Левченко"?
– Без сумніву. Я є прихильницею використання фемінітивів і вважаю, що незабаром вони у нас з’являться не тільки у живому мовленні. Я зазвичай себе презентую як "урядова уповноважена", але коли доводиться підписувати документи, доводиться підписувати як "урядовий уповноважений", тому що формально можуть сказати, що у нас в країні немає "уповноваженої".
Сьогодні усвідомлення необхідності використання фемінітивів зростає, і це абсолютно нормально. Мова – це соціальне явище, вона розвивається разом з суспільством. Якщо раніше не було лайнерів, літаків, ракет – у нас і слів таких не було. Якщо не було жінок-снайперок, військовослужбовиць, міністерок, президенток, то у нас не було і таких слів. Тому думаю, що люди, які вважають, що вживання фемінітивів порушує стандарти мови, не зовсім праві.
Є й інша проблема. У нас у класифікаторі професій є професія "медична сестра". Але немає "медбрата" чи іншої якоїсь назви, яка б не несла на собі такого смислового навантаження.
Павло Туптинський: – Чи не виникає через невикористання фемінітивів певного обмеження в обранні професій для жінок? Адже зрозуміло, що, наприклад, чоловіки неохоче працюватимуть на посаді "медичної сестри".
– Це такі мовні маркери, які не тільки відображають явище в суспільстві, але й відображають ставлення до життя, до тих чи інших явищ. Невикористання фемінітивів знижує рівень візуалізації представленості жінок або чоловіків у тій чи іншій професії. Для мене справді важливо, щоб мовними засобами відображалась уся повнота соціальної діяльності людей.
Ще 20 років тому, коли мені казали "викладачка" або "професорка", я казала: "Ні, я викладач, професор, доцент". І я на власному прикладі можу відслідкувати, як змінювалося моє особисте ставлення. Тепер мені приємніше, коли мене називають юристкою, професоркою, урядовою уповноваженою, тренеркою, тому що підкреслюють ще й те, що я жінка.
ОБ: – Якщо зараз ставити діагноз нашій країні стосовно гендерної рівності: скільки б ви нам поставили за 100-бальною шкалою?
– Мені простіше використати той рейтинг, який робить Всесвітній економічний форум в Давосі, аналізуючи стан гендерної рівності за чотирма основними показниками: доступ до освіти, доступ до процесу прийняття рішень, особливо в політичній сфері, різниця в оплаті за рівноцінну працю і доступ до охорони здоров’я. Україна за 2018 рік піднялася на 4 сходинки, з 69 місце ми піднялися на 65 місце.
У нас дуже позитивні показники по освіті, по рівності доступу до охорони здоров’я. Але участь жінок у політичній та економічній сферах… У нас є питання щодо участі жінок у наглядових радах, в управлінні підприємствами, у тому числі державними підприємствами, а також стосовно різниці в оплаті праці, яка існує сьогодні.
Ці питання перебувають у полі зору уряду, і шукаються ті механізми, якими можна було б знизити ці гендерні розриви.
ОБ: – А хіба їх треба шукати? У багатьох країнах такі механізми вже запроваджені, хіба вони не підходять до українських реалій?
– Наприклад, механізмом, який може сприяти зменшенню таких гендерних розривів у процесах прийняття рішень, є гендерні квоти. Гендерні квоти застосовуються у різних країнах, вони є практичним втіленням у життя тих положень, що містяться у конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок.
Гендерна квота – це тимчасовий спеціальний захід, який держава застосовує для того, щоб вирівняти ті дискримінаційні або нерівні ситуації, які існують. Нещодавно група народних депутатів, біля 50 депутатів, зареєстрували законопроект, яким пропонують встановити гендерні квоти при виборі членів наглядових рад державних підприємств. Такі квоти застосовуються майже в усіх країнах ЄС і працюють дуже добре.
Не потрібно розглядати ці квоти як вияв дискримінації стосовно жінок. Мова не про слабкість жінок, нібито вони без квот не здатні нічого досягти, мова про ті схеми мислення нашої влади, які перешкоджають участі жінок. Не треба дивитися на гендерні квоти, як на вигадку самих жінок. Це принцип, закладений у міжнародних документах ООН та ЄС. Більшість країн, які живуть краще від України і на які ми готові рівнятися за рівнем життя, також застосовують такі квоти.
На місцевих виборах закон передбачає 30% квоту для жінок. Цей принцип був дотриманий лише незначною кількістю рад. В середньому присутність жінок – близько 14%. Проблема з використанням цього законодавства в тому, що немає відповідальності за невиконання. Тобто зробивши перший крок і прийнявши таку позитивну норму, треба зробити другий крок і прийняти якісь санкції за невиконання.
ОБ: – Виходить, поява гендерних квот на всіх рівнях розв’яже більшість проблем стосовно гендерної нерівності та участі як жінок, так і чоловіків у прийнятті рішень?
– Зараз ми говоримо про високу політику. Але ми маємо також розуміти, що багато важливих рішень приймається також на місцевому рівні. Це стосується умов життя, організації простору, інфраструктури. І тут важливою підтримкою як для чоловіків, так і жінок, яким треба за кимось піклуватися – дітьми, родичами похилого віку – має стати розвиток інфраструктури. Це також механізм посилення рівноправності, рівних прав та можливостей. Тому що може бути все: і освіта, і бажання, і наявність квот. Але якщо немає місць у дитячому садочку, куди сім’я хоче віддати дитину, квоти мало допоможуть.
Слухай більше в ефірі Радіо Промінь!