Леніє Умерова у студії Радіо Культура
"Росіяни знущаються над українцями різним чином"
Я почну із такого, може, нетривіального, запитання про голос. У тюрмі ви, на жаль, мали досвід перебування в одиночній камері. Російські тюремники, я так розумію, не соромилися туди запроторювати українських полонених. Як голос зберегти, коли ти в одиночці?
Так, це правда. Росіяни знущаються над українцями різним чином. Найстрашніше – це катування і все, що тільки можна зробити фізично людині, закінчуючи психологічними тортурами. Це і сенситивна депривація, і як було у мене, залишають людину саму в камері. І через те, що більше року сидиш одна і можеш місяць, два місяці людей не бачити, особливо, якщо до тебе не приходить твій адвокат чи взагалі у тебе немає сусіда, то тобі нема з ким поговорити. Безпосередньо в мене було так, що я тільки зранку говорила на повірці, називала своє ім'я і все. І в якийсь момент я зрозуміла, що коли я на цих повірках починаю говорити їм своє ім'я, я не можу говорити, бо в мене "клубок у горлі" і в мене є перепони, не виходить.
"Читання дуже сильно допомагає"
Голос зникає?
Так. І тоді я вирішила, що треба якось його тренувати, щось говорити сама з собою. Дуже допомагали книжки. У Лефортово, де я перебувала, була бібліотека і там можна було брати книжки. Абсолютно різні, починаючи від якоїсь художньої літератури і закінчуючи якимись науковими працями. Я їх читала вголос. Дуже смішно було, коли до мене в камеру заглядали наглядачі й намагалися знайти, з ким я там розмовляю. Я в листах брату жартувала, що я розмовляю з кулером для води – це "мій П'ятниця". Але так мені вдалося не тільки протренувати тоді голос, а й зараз у розмові якось почувати себе впевнено. Читання дуже сильно допомагає, по-перше, відволіктися, і по-друге, дає якийсь поштовх у голові знайти собі якісь картини і свою внутрішню енергію на щось спрямувати.
Які книжки мені особисто допомогли? Якщо з художньої літератури, то мені дуже сподобалася серія книжок "Гра престолів", "Пісня льоду й полум'я", здається, вона називається. У мене дуже багато паралелей тоді було і це в якихось моментах навіть не тільки допомогло мені поринути туди і відволіктися від цього всього, а й знайти ресурси для себе. Наприклад, для себе я запам'ятала фразу, яка там була. Маленькій дівчинці сказали, коли її батька на очах вбили, що "страх ріже гостріше за ніж". І я тоді для себе казала, що якщо я буду боятися на судах, на якихось допитах, то я сама собі зроблю гірше, я підіграю їм на руку. Також дуже багато філософських книг було.
"Це ще один приклад того, що Росія – країна-терорист"
Ця історія, коли вас було затримано на кордоні між Грузією та Росією, трапилася у грудні 22-го року. І це історія про дуже велике потрясіння, історія про те, що сталося немислиме, неможливе. Раптом абсолютно нізвідки затримання, ризик тюрми, ризик засудження на 20 років за сфальсифікованими звинуваченнями. Могли би трохи розповісти про ті дні, що сталося?
Так, це правда. Я кожен раз, коли починаю розповідати свою історію, кожен раз наголошую, що це ще один приклад того, що Росія – країна-терорист. І єдиний механізм, яким вона не гидує і кожен раз використовує – це терористичний механізм залякування людей. І ця історія, мій кейс дуже показовий тим, що вони намагаються людям сказати, що ми можемо добратися до кожного.
Наприкінці 22-го року, оскільки частина моєї родини перебуває на окупованій території, я мусила поїхати, щоб підтримати мого хворого батька, який потребував негайної операції, дуже складної операції. Я дуже швидко зібрала речі, поїхала, придумала собі маршрут, бо зрозуміло, що між Україною і окупованою територією, навіть Росією, в нас зараз немає якогось проїзду. На той момент найкращим шляхом мені здалося поїхати через територію Туреччини, через Грузію заїхати в Росію і так переїхати в Крим. Але сталося не так, як гадалося. При в'їзді на територію Російської Федерації, після того, як я спокійно пройшла кордон Грузії, на російському кордоні перевірили мої документи, мене покликали в бік і натякнули, що через мій український паспорт мене мусять перевірити додатково. Перевірили ще раз документи, потім сказали, що мають під'їхати люди поспілкуватися. Ці люди мене забрали на допити, які проходили понад 8-м годин. Після того начебто відпустили. Мене посадили в таксі, це була майже 2-га година ночі, і сказали, що зранку я можу продовжити свій маршрут. Але, як тільки я сіла в таксі, через декілька хвилин мене знову зупинили і почалася ця карусель звинувачень. Тоді мене начебто в перший раз звинуватили у тому, що в мене немає спеціального дозволу на перебування на окремій дорозі. У Росії, через те, що це федерація, в кожній республіці свої окремі закони. І в Північній Осетії іноземці можуть їздити по внутрішніх дорогах тільки зі спеціальною перепусткою, якої в мене не було фактично, тому що я щойно в'їхала на територію Росії. Я намагалася це розказати. Звичайно ж ніхто мене не чув. О 5-й ранку був суд. Мені визначили депорт. Але мене не можуть просто вивезти за кордон, фізично, юридично. Бо, коли тебе депортують, дві країни – з якої виселяють і куди – мають домовитися між собою про механізм, як це потрібно зробити. Але через те, що між Росією і Україною немає дипломатичних відносин, зі зрозумілих причин, бо у нас війна, людину просто поміщають у в'язницю для іноземців, де її тримають необмежену кількість часу. І так вийшло, що через 3 місяці мого перебування в цій в'язниці мій тодішній адвокат змогла мене витягнути, у касаційному суді анулювала моє звинувачення. І, як тільки мене вивели з цієї в'язниці, о 9-й вечора під'їхали якісь невідомі чоловіки, мішок на голову і знов кудись повезли. Наступного дня ще "суд". І так у мене ще було 4-и карусельних суди після цього. А потім в якийсь день зайшов чоловік до моєї камери, сказав, щоб я збирала речі. Перед цим ще сказав, що я маю начитати йому якийсь текст на камеру з якимись нібито звинуваченнями у тому, що я визнаю провину в якихось звинуваченнях. Я відмовилась, звичайно ж, тому що очевидно, що це якась дурна історія. І так мене відвезли в Москву, де вже висунули вирок у нібито шпигунстві.
Понад п'ять місяців
Скільки часу проходить від цього першого затримання до "справи" про шпигунство, до цих сфабрикованих звинувачень?
Понад п'ять місяців.
І весь цей час ви насправді не знали, в чому російські кати вас звинувачують?
Ні, абсолютно жодного розуміння. Допити проходили абсолютно в рандомному форматі. Мені здавалося, що вони самі не знають, що від мене хочуть.
Комунікація з адвокатом
Як у цій історії з'являється адвокат, адвокатка? Це хтось, кого пропонують із державного боку, чи це історія про місцевих правозахисників, які допомагають? Можливо, щось інше?
Через те, що в мене перші 5 місяців були адміністративні вироки, мені не обов'язково потрібен був адвокат. Але мені вдалося зв'язатися зі знайомими у в'язниці підпільними шляхами і вони мені знайшли адвокатку, з якою я працювала всю дорогу в Північній Осетії. До неї є також багато запитань, тому що в таких історіях, коли тебе звинувачує ФСБ, потрібно розуміти, щоб у вашій комунікації з адвокатом були задіяні тільки 2 сторони – ваша і адвоката. І в жодному випадку третьої сторони не було. Тому має бути якась мінімальна довіра до цієї людини. А коли мене вже відправили у Лефортово, то справа складалася зовсім іншим шляхом, потрібні були сильніші адвокати, з якимось досвідом у схожих справах. І також близькі люди допомогли мені знайти нових адвокатів, теж хороших, які попередньо працювали також з українцями, з військовими і цивільними.
Чи вдавалося отримувати новини з України?
Адвокати передають дуже багато інформації. Загалом, мені здається, що в Російській Федерації через те, що правового поля майже не існує, адвокат несе більшість комунікації. У моїй історії він дуже велику роль відіграв у передачі моїх листів, у комунікації із зовнішнім світом, з близькими, в допомозі, коли мені була необхідна медична допомога, в передачі листів від близьких. Новини мені більше передавали волонтери. Була змога також писати листи мені.
"Кожен лист проходить цензуру"
Листи від рідних передавали вам?
Так, листи передавали через адвоката. Я їх читала, могла там з ними посидіти і знову віддати. А листи від волонтерів я могла забрати собі, тому що кожен лист проходить цензуру. Потрібно це розуміти. Тому, коли ти пишеш листа політв'язням, ти чітко маєш розуміти, що ти не маєш писати. Не маєш писати, по-перше, українською. Можна писати тільки російською мовою, тому що цензура на це звертає, на жаль, увагу. Про якісь справи кримінального провадження також варто не писати. Це вже наперед даю рекомендації і прошу всіх писати листи нашим політв'язням.
"Людині у неволі листи дуже важливі"
До речі, чому? Ця порада досить часто звучить у різних ефірах, зокрема й на Радіо Культура. Але навіщо листи? Що вони дають?
Людині, яка сидить у неволі, обмежена інформацією і на яку чинять як психологічний, так і фізичний тиск, листи дуже важливі. Вони дають велетенську підтримку в форматі того, що йде відчуття того, що в тебе вірять і тебе підтримують. Що ти не залишаєшся один у своїй ситуації, що про тебе пам'ятають. Те, що відбувається навколо – це несправедливо. Для тебе це очевидно. Але коли на тебе тиснуть кожен день, ти все менше і менше починаєш в це вірити. Тому, коли ти отримуєш цей лист, у тебе знову з'являється це відчуття, що світ не зійшов з розуму, а все, що відбувається навколо – це несправедливо. Це дуже важливо розуміти, що коли ти пишеш людині в ув'язнені, у неї немає доступу до жодної інформації. І ви можете стати саме цією точкою надання інформації для людини.
"Мені приходили листи з-за кордону і з дуже неочікуваних країн"
Написання листа – це, на жаль, дуже складний процес, бо з одного боку треба розповісти щось важливе, а з іншого – пройти російську тюремну цензуру. Як це розповісти про новини, не розповідаючи новин?
Це складно. В деяких випадках листи не будуть проходити цензуру, але не потрібно полишати спроби. Навіть якщо один раз ви зрозуміли, що ваш лист не пройшов, спробуйте написати знову. В якихось інших формулюваннях, але спробувати ще раз. Це обов'язково, дуже важливо писати листи. Тому, якщо ви маєте змогу написати з території України через близьких людей людини, яка зараз в ув'язненні, то робіть це. Або через громадські організації, як, наприклад, ZMINA разом із Представництвом президента в Автономній Республіці Крим, вони влаштовують спільну акцію з написання листів політв'язням і потім передають. Якщо ви за кордоном, то дуже зручно це зробити безпосередньо з того місця, де ви перебуваєте, одразу за адресою. Мені приходили листи з-за кордону. Багато приходило листів і з дуже різних неочікуваних країн. Тобто і з Європи, і з Грузії, з Вірменії, з Америки, і з Туреччини також. Тому, якщо ви можете написати, то, будь ласка, напишіть. Якщо ви пишете з-за кордону, то у вас є ще велетенський плюс того, що людина може вам відповісти.
Це тому, що писати з російської тюрми в Україну не можна?
Так. Неможливо через те, що пошта не працює, як і все загалом між Україною і Росією. Усі зв'язки зараз порвані і це логічно, що пошта також не працює. Тому, на жаль, відповіді отримувати дуже складно.
"Коли ці імена на вустах у людей, у влади з'являється мотивація їх повертати"
В одному з інтерв'ю ви говорили, що розголос важливий для в'язнів, для тих, кого незаконно тримають у російських тюрмах. Навіщо?
Для того, щоб люди усвідомлювали проблеми. По-перше, для того, щоб боротися з байдужістю людей. Це дуже важливо, щоб люди розуміли, що є проблема, з якою потрібно боротися. Є чітка проблема. Не десь там сидить окрема кількість людей, які у неволі, а є чіткі кейси, розуміння людей. Це, по-перше. По-друге, коли ці імена на вустах у людей, у влади з'являється мотивація їх повертати. Тому це важливо і однозначно потрібно говорити, де тільки можна наголошувати на тому, що наших цивільних і військових потрібно повертати.
"Якщо сидіти там тихо, то можна сидіти дуже довго"
А ставлення російських тюремників міняється, коли вони розуміють, що в'язня чи ув'язнену чекають, знають як звати і знають про кейс?
Я можу тільки за себе сказати. Я чітко розуміла, коли мої листи доходили до адресатів.
Як?
Тому що зі мною інколи починали спілкуватися в більш жорсткій формі. Обмежували листи. Якийсь час мені не надходили листи, декілька місяців мені взагалі не надходили листи. І я зрозуміла, що окремий мій лист був досить "голосним". Але це не має демотивувати тебе. У тебе є якась конкретна задача. Тому що, якщо сидіти там тихо, то можна сидіти дуже довго. Про тебе потрібно говорити. І це робота не тільки з одного боку, не тільки говорити тут нам, а й людині, яка зараз перебуває у неволі, потрібно про себе нагадувати тим чи іншим шляхом. Я розумію, що не завжди це може бути просто, але потрібно наважитись. Це дуже складно. Інколи ти розумієш, що тобі фізично це складно зробити, на тебе тиснуть психологічно, але якщо про це не говорити, то нічого не відбудеться. Ніяк картина не зміниться.
"Я намагалася там влаштувати собі ненормальну нормальність"
Як ще вам вдавалося тримати себе купи? Це ж екстремальний досвід, із нього дуже важко вийти в такому стані, в якому себе не втрачаєш.
Ви знаєте, я проходила в обміні з жінкою, яка сиділа в російській в'язниці понад 7 років. Для мене майже 2 роки далися складно. Я себе налаштовувала, але тим не менш все одно це дається непросто. А людина сиділа понад 7-м років і вона каже, що нічого. "Ми це подолали. Головне просто не зациклюватись на цифрах і все буде добре". Я читала дуже багато книжок і це мені допомагало. Я намагалася собі збудувати якусь рутину там, влаштувати собі якусь ненормальну нормальність, щоб у мене була хоч якась мінімальна, але зона комфорту і відчуття того, що хоч щось йде за тим розкладом, який я собі можу спланувати. Тому в нас о 6-й ранку був підйом і я одразу розуміла, що я роблю після цього. Коли я займаюся там спортом, якусь гімнастику роблю в камері. А камера там дуже маленька, на 8-м квадратів, і десь є 1-1,5 квадрати вільної площі і ти на них займаєшся якимось спортом. Медитування дуже допомагало. І загалом я всім дуже сильно рекомендую, незважаючи в якій ситуації ти перебуваєш, коли ти втрачаєш відчуття внутрішнього голосу з собою, якогось внутрішнього діалогу, просто зупинитися на 15 хвилин і подумати ні про що. Подивитися в одну точку і знайти цей голос із собою. Це дуже сильно допомагало мені, особливо в стресових ситуаціях. Намагалася малювати, писати, якісь нотатки робити, які, звичайно ж, не вдалося забрати через те, що під час обміну, на жаль, мої речі загубилися. А я там писала, описувала свої дні, малювала дещо. І якось так, за якоюсь мінімальною творчістю або за буденною рутиною проходив один день, другий день, тиждень, місяць, рік. І так вийшло, що я вийшла на свободу і мені кажуть, що я там пропустила стільки всього... В якийсь момент мене запитали, скільки мені років і я цілком серйозно кажу: 25-ть. Вони кажуть: тобі не 25, тобі вже 26.
Час ніби зупинився.
Так, так.
Чіткого розуміння того, що буде обмін, не було до останнього моменту
Який був цей момент, коли сказали: "З речами на вихід"? Ви знали, що це обмін?
Я вірила в це з першого дня мого арешту, що тим чи іншим шляхом я звідси виберуся. Але чіткого розуміння того, що сьогодні я маю поїхати, не було до останнього моменту. Були мінімальні натяки, обмовки зі сторони конвоїрів. Але потрібно розуміти, що це – російська в’язниця. Довіряти їхнім словам – це зневажати себе, тому що у них що не слово, то маніпуляція. Проте коли нас вивели всіх і показали цивільні автобуси, нам тоді ще не говорили, що це обмін. Нас більшість часу перевозили на автозаках. А тут цивільний автобус. Я дивлюся на нього і розумію, що ми їдемо додому. Я дивлюся на очі дівчат і бачу, що вони також розуміють, куди ми їдемо. Ми починаємо посміхатися, нам роблять зауваження конвоїри, наказують опустити голови і сидіти тихо. Але вже не висидять. Вже їдемо додому. Це шалені відчуття. Я згадую і в мене мурахи по шкірі досі. Радість шалена. Сподіваюся, що найближчим часом якомога більше українців зможуть це відчути.
"Побачити український прапор – наче обійняти всю Україну одним разом"
Які були перші враження від свободи?
Перше відчуття було під час обміну, коли на мене накинули український прапор. Особисто для мене побачити український прапор – наче обійняти всю Україну одним разом. Це велетенське відчуття свободи в перші хвилини обміну. Потім коли я знаходилася ще в лікарні на карантині, мені принесли мою улюблену каву. Коли я повернулася до своєї квартири і побачила своє рідне ліжко з м’якою ковдрою, поступово почало з’являтися відчуття якоїсь нормальності. Минає місяць, два і ти розумієш, що це лишається страшним сном десь позаду. З’являються проблеми, про які ти не можеш розповісти звичайній пересічній людині, але з кожним днем і тижнем вони все далі й далі від тебе.
Леніє Умерова у перші хвилині після звільнення з полону. Фото: facebook/zelenskyy.official
"Ми маємо використовувати цей ресурс, який є у нас"
Як змінюються відчуття себе після такого драматичного досвіду? Як відбувалася зустріч з собою до грудня 2022 року? Якщо про це можемо говорити.
Однозначно це вже – не та людина, легка і вільна, яка була до цього. Це однозначно людина, яка фільтрує абсолютно все, що відбувається навколо неї. Людина, яка дуже близько до себе доносить інформацію людей, які зараз перебувають у неволі чи складних умовах. Тому що, коли ти переживаєш це на власній шкурі ти розумієш, наскільки це жахливо. Мені іноді відправляють листи звідти, люди, з якими я була знайома, або навіть незнайомі. Для мене честь із ними переписуватися. Хочеться кричати і зробити все можливе, щоб їх повернути. У мене немає відчуття психологічного занепаду або відчуття журби, що все погано і ми нібито програємо. Для мене це зараз мотивація – робити більше, щоб більше людей змогли відчути те саме, що відчуваю зараз я, відчути свою рідненьку подушку. Ми маємо знаходити в собі ресурс для того, щоб продовжувати боротися. Багато людей, які перебувають і в Україні, і за кордоном, втомилися. Це зрозуміло, оскільки три роки триває велика війна. В мене по поверненню з’явилося стільки ресурсів та енергії, що для мене це трішки дивно. Так, прилітає, Росія досі існує, ворог є очевидний, є мінімальні побутові проблеми, як вимкнення світла чи підіймання на високий поверх, але ми сидимо в теплі, ми ситі, в нас є голос, яким ми можемо говорити і кричати. Ми маємо використовувати цей ресурс, який є у нас.
Забрали бабусю, двох старших сестер, двох молодших братів та їхню маму. Батько був тоді на фронті
Що розповідали у вашій родині про депортацію кримських татар?
Для нашої сім’ї це була величезна трагедія, як і для будь-якої кримськотатарської родини. Серед моїх знайомих немає кримських татар, які в тому чи іншому вигляді не відчули на собі біль депортації 1944 року. Моя бабуся нам із братом щороку 18 травня в День пам’яті та жалоби кримських татар розповідала свою історію, як її депортували, коли їй було 10 років. У ніч з 17 на 18 травня постукали невідомі чоловіки і наказали збирати речі. Начебто в них є 20 хвилин і вони мають їхати. Сказали, що їхати недалеко, тому багато речей не брати. Забрали бабусю, її двох старших сестер, двох молодших братів та їхню маму. Батько в той час воював на фронті у Червоній армії. Їх запхали у вагон для худоби і везли понад 2 тижні. Привезли в Узбекистан. У цьому вагоні було 110 людей. За перший рік на чужині через те, що узбекам не дозволяли допомагати кримським татарам, більша частина померла від голоду і дизентерії. Серед них померли двоє молодших братів моєї бабусі. Це жахлива сторінка нашої історії, яка продовжувалася дуже довго – до початку 90-их, коли з кримських татар не тільки зняли це тавро "зрадників", а ще й дозволили повернутися на Батьківщину. Мої батьки народилися ще в Узбекистані, а я вже в Криму, в Джанкої.
"Я виїхала на материкову частину України навчатися і головне - отримати громадянство України"
У 2014 році вам доводиться покидати Крим ще школяркою. Чому?
Мені було 16 років, коли в 2014 році в Євпаторію, де я на той момент жила, зайшли так звані "зелені чоловічки" без шевронів, які залякували все місцеві населення. Увесь час, який я навчалася у школі, яка була українською і патріотичною, в якийсь момент буквально за місяць абсолютно всі вчителі перевзуваються і кажуть, що "Україна – це не наша батьківщина". Сказали зняти гімн, прапор і герб у класах. Ми з друзями не розуміли, куди поділися їхні принципи та цінності. Я тоді сказала батькам, що не хочу навчатися в цій школі. Наприкінці навчального року я виїхала на материкову частину України навчатися і головне – отримати громадянство України. В мене 14 березня – день народження, 16 березня – "референдум", закриваються усі українські представництва і державні органи. Щоб отримати українське громадянство, тобі потрібно виїхати з території Криму і податися на документи. Це не так просто зробити. Росіяни поставили свої кордони і виїзд був шалено довгий. Ми стояли на кордоні чи то 24 ,чи то 26 годин, щоб виїхати з Криму.
.jpg)
Леніє Умерова, її брат Азіз Умеров та їхні батьки. Фото із сімейного архіву
"Ми маємо боротися за наше минуле і за наше майбутнє, яке в нас має бути спільним"
Як би саме ви пояснили, навіщо нам Крим?
Серед мого оточення дуже багато людей, які не знають Криму і які вже втратили розуміння того, навіщо нам Крим. Можна й змиритися нібито. Особливо це видно по молоді, яка ніколи не була в Криму, принаймні у свідомому віці. В мене є одна красива фраза: "Якщо Київ – це серце України, то Крим – це душа України". Це море, гори, краса, повітря, а ще це глибока культура. Поєднання культур: української, кримськотатарської та караїмської. Це глибина. Це саме ті корені, про які маємо пам’ятати і говорити. А ще це цінності, які ми транслюємо і в які ми маємо іти разом. Це про свободу – свободу людини, свободу гідності людини і свободу самовираження. Це все спільне в українців і кримських татар, які зараз знаходяться на окупованих територіях. І за це ми маємо боротися – за наше минуле і за наше майбутнє, яке в нас має бути спільним.
