Олександр Зінченко. Фото: Суспільне
"Десятиліттями ніхто особливо з польського боку так гаряче не відстоював питання ексгумацій"…
Що відбувається із вшануванням жертв Волинської трагедії, українських пам’яток на польській території та які можливі варіанти розв’язання цієї ситуації? Коли почалося непорозуміння щодо пам’яток і ексгумації?
Це був досить тривалий процес. Після проголошення української незалежності в 1991 році, в 1994 році була підписана угода між двома державами, яка передбачала, що всі пам’ятки на території Польщі охороняє Польща, а всі пам’ятки, які є на нашій території, охороняємо ми. Проблема полягала в тому, що йшлося про легальні, тобто офіційні пам’ятки, які були записані у відповідні реєстри місцевих і центральних органів влади. З польського боку багато пам’яток не пройшли формально легалізації. З українського боку такі теж є. Тобто, люди методом самобуду встановлювали якісь хрести чи монументи, не переймаючись за їхню легалізацію. Відтак ми маємо на польському боці близько 50 місць пам’яті із невизначеним статусом, з українського боку – близько 150 польських таких пам’яток. Наш підхід полягав у тому, щоб обмінятися за формулою "всі на всі". Тобто, ми беремо під охорону всі ті польські пам’ятки, які є нелегальними, але знаходяться на нашій території, натомість Польща так само робить із нашими пам’ятками, які знаходяться на її території.
Минають десятиліття, але нічого не відбувається. Протягом цих десятиліть, ані за часів Кравчука, ані за часів Кучми, ані за часів Ющенка чи Януковича ніхто особливо з польського боку так гаряче не відстоював питання ексгумацій загиблих жертв польсько-українського конфлікту часів Другої світової війни. Якщо півтора десятка таких досліджень було зроблено, то й добре. Це все радикалізувалося і інтенсифікувалося після 2014 року, коли Росія розпочала війну проти України. Паралельно з мілітарною операцією РФ запустила інформаційні спецоперації через свою агентуру на Заході. У 2014-2017 роках за гроші Костянтина Затуліна через цілком конкретних людей відбувається вплив на польських ультраправих, які в свою чергу руйнують місця пам’яті та знімають відео. Ці відео в першу чергу з’являються в пабліках у соціальних мережах так званих "ЛНР", "ДНР". Ніхто в Польщі на це не реагує, попри звернення української влади. З цього моменту розпочався цей конфлікт. Поки з польського боку президентом був Комаровський і більш ліберальний уряд – у нас був якийсь конструктивний діалог. Але в 2015 році змінилася політична влада, а в 2016-му Польща прийняла зміни до закону про Інститут національної пам’яті для того, щоб викинути з цього інституту Лукаша Камінського і його команду, яка здавалася новій владі надто ліберальною. У 2015 році сенатор Польщі Ян Жарин закликав відмовитися від педагогіки сорому і розпочати історичну офензиву проти України і українців. Це розпочалося в 2016 році. У 2017 році було зруйновано черговий український пам’ятник на території Польщі, на що влада Польщі сказала, що це все згідно з польським правом.
Мораторію на ексгумацію немає
У 2017 році був встановлений мораторій на ексгумацію?
Ні, цей мораторій на ексгумацію придумали польські журналісти і політики. Насправді мораторій стосувався дотримання угоди 1994 року про взаємне збереження місць пам’яті, поховань жертв Другої світової війни та політичних репресій. Якщо Польща по суті вийшла з цієї угоди і не дотримується її умов, чому Україна має її виконувати? Всі двосторонні угоди передбачають взаємність. Після цього представники Польського інституту національної пам’яті приїздили до України для перемовин, які зірвали, заявивши, що нібито Український інститут національної пам’яті не є відповідником Польському інституту національної пам’яті.
"З 2021 року до сьогодні не було жодного звернення з боку Польщі щодо місць, пов’язаних з конфліктом на Волині"
Складається враження, що польська сторона не була зацікавлена в ексгумації, а лише прагнула спекулювати на цій темі?
Про це прямо написав колишній міністр закордонних справ Польщі Яцек Чапутович у своїй колонці в газеті "Rzeczpospolita". Його цитата: "Задача не в тому, щоб наздогнати зайчика, а щоб його гнати". По суті значна кількість політиків Польщі використовували цю тему не для того, щоб вшанувати пам'ять загиблих і здійснити ексгумації, а щоб перед виборами впливати на правих і ультраправих Польщі. Тому що це такий собі кран із ненавистю. Його трішки підкрутив і вони мобілізувалися перед виборами, трішки відкрутив – і вони заспокоїлися. З 2021 року до сьогодні немає жодного звернення щодо місць, пов’язаних із конфліктом на Волині. Були звернення щодо Одеси. Тобто ми бачимо, що слова дуже розходяться зі справами.
"Україна свою частину домовленостей в цій історії виконала"
Як змінилися стосунки двох країн у цьому питанні після обрання Володимира Зеленського президентом України?
31 серпня 2019 року Володимир Зеленський зустрічається з президентом Польщі Анджеєм Дудою, після чого Володимиром Зеленський заявляє, що їм вдалося домовитися. Йшлося про відновлення довіри і рух малими кроками. Вирішили почати з легалізації вандалізованих пам’ятників. На горі Монастир під час Другої світової війни місцева українська самооборона дала бій військам НКВД. Там були місцеві хлопці 16-20 років. У цьому бою загинуло 62 особи, яких поховали на горі Монастир. У 90-их роках на місці поховання з’явився пам’ятник, який у подальшому кілька разів розбивали вандали. Українська сторона пропонує відновити могильну плиту з прізвищами усіх полеглих. Зеленський з Дудою домовилися відновлювати довіру покроково. Відновили одне місце, провели дослідження, провели ексгумацію, перепоховали, поставили пам’ятник. З українського боку була обрана локація в Тернопільській області. Там відбулися дослідження, були знайдені рештки людей. Тобто, Україна свою частину домовленостей (2019 року) в цій історії виконала. За рік на горі Монастир з’являється могильна плита, на якій не було жодного імені з тих, хто там похований. Українці почувалися ошуканими в цій всій історії. Насправді цей список імен руйнує міф про українського полякожерця, страшного бандерівця тощо. Це була місцева самооборона. Наймолодшому з полеглих було 16 років. Тобто сам цей список полеглих дисонує з тим стереотипним уявленням, які панують у польському суспільстві.
Нещодавно спливло, хто вирішив позбавити імен на могильні плиті. Фундація "Свобода і демократія" без узгодження з іншими інституціями Міністерства культури встановила цю могильну плиту, сфальсифікувавши написи на ній. Саме ця фундація займалася розкопками в Тернопільській області. Пазл склався – це зроблено одними руками однієї фундації.
"Ми не маємо верифікованої мартирології загиблих у Волинській трагедії"
Ми називаємо події на Волині "Волинською трагедією", а в польській історіографії значно жорсткіший термін "Волинська різанина", "Волинське людобуйство, геноцид". Наскільки у нас полярні оцінки щодо кількості жертв? І чи можливо якось дійти спільного знаменника?
Ми дійсно маємо певну асиметрію пам’яті і знань про цю історію. Для більшості українців це нова історична тема. Ті, хто не мешкав на Волині чи Галичині, дізналися про ці події лише після проголошення Незалежності України. А польська сторона покладає відповідальність на цей конфлікт на всіх українців. Тому нам потрібно було цю асиметрію знань і підходів в якийсь спосіб долати. У 2015 році ми заснували Польсько-український форум істориків, який проіснував 2015 і 2016 рік. Потім у Польщі змінилася влада і вони цю активність згорнули. Під час роботи форуму ми з’ясували, що не маємо верифікованої мартирології, списку людей, які загинули, немає. У Польщі фантастична розбіжність між кількістю загиблих. Спочатку Владислав і Єва Сємашки оголосили, що йдеться про пів мільйона загиблих. Потім щось сталося і вони вийшли на цифру 100 тисяч. У парламентських дискусіях Польщі можна почути і про 200 тисяч. 22 липня 2016 року польський сейм проголосував резолюцію, в якій зазначено про 100 тисяч загиблих поляків. Не політики голосуванням в парламенті визначають історичні факти, а історики, вивчаючи історичні джерела. Наступні спільні дослідження показали, що українців у цій трагедії загинуло 28,5 тисяч, з них поіменно відомо близько 20 тисяч. Це радикально відрізняється від тієї думки, яка панує в Польщі щодо балансу жертв. У 2018 році президент Анджей Дуда під час візиту в Україну заявив, що в конфлікті загинуло 5 тисяч українців, а поляків 100 тисяч. І в своїй промові він міркує про цей вражаючий дисбаланс. На найвищому рівні применшується кількість жертв цього конфлікту. З українського боку також немає верифікованої хронології тих подій і кількості втрат.
Польський інститут нацпам’яті має бюджет 3,5 млрд гривень. Український - від 9 до 15 млн гривень
Як можна вийти з цього глухого кута? І як уникнути політизації цього процесу, оскільки у Польщі зазвичай це питання порушується напередодні виборів, які в них відбуваються кожні два роки?
Просвітництво, просвітництва і ще раз просвітництво. В мене немає хірургічних рішень. Є лише терапевтичні. По-перше, необхідно змінити філософію. Ми бачимо певну асиметрію в ставленні до українських жертв цього конфлікту. Ми маємо змінити цю філософію у діалозі. Потрібно прийняти те, що немає українських жертв і польських. Є наші жертви – спільні, людські. По-друге, відновити баланс у розумінні причин цього конфлікту. Якби в 1918 році Пілсудський не завоював частину Волині чи був би цей конфлікт узагалі? Якби Польща не стала на шляху української Незалежності в 1918-21 роках? З польського боку звучать тези, що ми "надто розтягуємо причини цього конфлікту". Вони не хочуть бачити все те, що відбувалося до 1943 року. Але так теж в історії не буває. Яким чином нам змінювати цю філософію, якщо Польський інститут національної пам’яті має бюджет 3,5 млрд гривень. Натомість бюджет Українського інституту національної пам’яті коливається від 9 до 15 млн гривень. Ми маємо відростити інструментарій впливу.
