Іван Терещенко. Ілюстрація: ukrrid.blogspot.com
"У Терещенків був доступ до державних замовлень"
Сьогодні, 10 вересня ― день народження Івана Терещенка. Це ціла династія, його батько був меценатом і син також. Із чим у вас асоціюється прізвище "Терещенко", коли ми говоримо про цю сім’ю?
Це такий архетип, найбільш відомий кейс, коли українські підприємці дають гроші на мистецькі колекції, церкви, соціальні проєкти тощо. Так сталося, що в українській історіографії ця частина життя родини Терещенків отримала набагато більше уваги, аніж інші частини, в тому числі ті, що забезпечували і давали ресурс для цього меценатства.
Це були цукрові заводи. Чи справді цукор тоді був золотою жилою, що можна було так розбагатіти?
Так. Тут комплекс факторів, в історії завжди все складно. Були доволі сприятливі природні умови, для того щоб вирощувати тут цукровий буряк, були технології та ринки збуту. Можемо тут плавно перейти до мотивів меценатства та філантропії. У Терещенків був доступ до державних замовлень. Тож меценатство та участь у соціально корисних та видимих іміджевих проєктах стали для Терещенків інструментом доступу до двору, до центрів ухвалення рішень, які й забезпечували контракти, вигідні ціни та прибуток.
І тоді, і зараз однією з причин накопичення великого капіталу є доступ до державних ресурсів і державних замовлень, чи не так?
До державних замовлень. Не лише Терещенки, а дуже багато підприємців на території України в середині 50-х років ХІХ століття змогли скласти капітал. Чому? На постачаннях у російську армію, яка воювала у Кримській війні. Згодом чимало підприємців змогли скласти капітали на тому, що отримували державні замовлення на вугілля, сталь, рейки, на прокладання залізниць, будівництво заводів, на паровози. Без державних замовлень паровозів ніхто б не зводив паровозобудівний завод у Луганську, наприклад.
"Чіткі проімперські проєкти на підтримку тієї держави, в межах якої вони зробили капітал"
Наскільки Терещенко був українським?
Це дуже складне питання. Очевидне походження ― українське. Родина сформувала свої статки за рахунок українських ресурсів на українській території в українському соціополітичному просторі, але ― імперському. Адже Україна тоді була частиною Російської імперії, цього нікуди не можна прибрати. Й очевидно, що виживання й політичні та інші вибори родини Терещенків були залежні від імперії. Не український народ замовляв Терещенкові цукор або щось інше, а російський імперський уряд, родина Романових. Тому такі доброчинні проєкти, як Володимирський собор, університет, лікарня для чорноробів тощо, обиралися з тією ключовою метою, щоб стати видимим і прислужитися Російській імперії. Що вважається вершиною політичного впливу Терещенка? Це отримання російського дворянства ― звання комерції радника. Це ієрархічні здобутки, а не служіння українському народу, не перевидання "Кобзаря", не підтримка книговидання дитячих казок Олени Пчілки. Це абсолютно чіткі проімперські проєкти на підтримку тієї держави та політичної структури, в межах якої вони зробили собі капітал та уявляли своє майбутнє. Важливо розуміти, що було доволі сміливо, нахабно й романтично ― служити на користь нації та держави, якої тоді ще не було. У ХІХ столітті держави Україна не було, вона з’явилася пізніше зусиллями тих, хто її уявляв і наближав. Терещенки існували у якійсь своїй системі координат.
"Терещенки ― це історія не в ім’я України. Це історія на території України"
Складно підходити із лекалами 2024 року до середини ХІХ століття у Російській імперії. Зацитую тут, що Іван Терещенко мав амбіцію стати для Києва тим, ким Третьяков став для Москви. Тобто Терещенка тягнуло все-таки до Києва, він мислив себе київською людиною. Але коли ми говоримо про його сина Михайла Терещенка, то він погодився на цю історію з Тимчасовим урядом, став міністром. Його більшовики заарештували, він сидів рік у тюрмі, за 100 тисяч рублів викупився, виїхав за кордон, заклав там свої маєтності, для того щоб підтримувати білоемігрантський рух. Не УНР, не ЗУНР, не Січових стрільців.
Коли в популярній культурі й наративах багато говорять про те, що Терещенки ― це українська історія, я завжди кажу: це історія на території України. Це історія не в ім’я України. Давайте порівняємо Терещенків із тими, хто дуже чітко постулював свою приналежність до українського проєкту. Візьмімо Євгена Чикаленка. До речі, велика несправедливість, що вулиця Чикаленка з’явилася набагато пізніше, ніж вулиця Терещенківська у Києві. Зважаючи на роль, кількість зусиль та грошей, які Чикаленко витратив на те, щоб українська справа жила й розвивалася не лише в імперські часи, коли це було небезпечно і не було мейнстримно ― бути українцем. Саме Чикаленко сказав, що Україну треба любити до глибини своєї кишені, він так і жив. Його історія сумна, бо він помер в еміграції, без грошей, і для Чикаленка глибина кишені ― прямо стосується його долі. Згадаймо Василя Симиренка. Я дуже люблю історію цієї родини, бо вона, ніби Фенікс, відродилась із полум’я. Усі ми знаємо "Брати Яхненки і Симиренко", фірма була заснована на початку ХІХ століття, торгівля зерном, потім переорієнтація на цукор як найбільш прибутковий товар, дружба з Тарасом Шевченком, видання "Кобзаря". Потім ― банкрутство, фірма гине, Василь Симиренко відмовляється від спадку, що означало відмову від боргів, бере якусь паузу, бере гроші під супервідсотки і знову будує цукрову імперію. Знову заробляє мільйони, які заповідає на українську справу. Це історія незламності, стійкості, антикрихкості, спроможності та внутрішньої сили протистояти кризам і відродитися реально з полум’я. Щоб дати гроші на українську справу.
.jpeg)
Тетяна Водотика і Вадим Карп’як у студії Радіо Культура
Терещенки не йдуть з голови. Мішель Терещенко, спадкоємець, який повернувся в Україну та виразно позиціонує себе як українець. Коли родина емігрувала у Францію, щось у родині залишилося українське. Він себе зараховує не до білогвардійського руху, а до українців.
Я не думаю, що в Москві чи Петербурзі його обрали б мером, а у Глухові обрали ???? Для мене це історія про перевинайдену ідентичність. А також про повернення до коріння. А коріння ― у Глухові. Й очевидно, що це козацьке коріння. Історія українського національного відродження кінця ХVIII ― початку XIX століття, коли люди зверталися до родинних архівів ― в іншому часі та просторі цей патерн повторюється.
Мотив меценатства Терещенків ― іміджмейкінг
Люди заробляли гроші та могли інвестувати у нові виробництва, щоб заробляти ще більше. Вони могли витрачати на себе, але скуповували картини, скульптури, книги, ювелірні прикраси, Ханенки зробили цілий музей. Ми розуміємо, яка тут була мотивація?
Я б сказала, що тут є кілька шарів мотивації. Найперше ― це бажання, щоб тебе любили. Люди завжди люблять соціальні погладжування та визнання. Прагнення бути видимим і визнаним ― це одна з ключових мотивацій людської діяльності. Наступний шар ― "усі так роблять". Усі купують картини, тканини, мармур, їздять в Італію на відпочинок ― я теж буду так робити, бо маю відповідати стандартам життя мого оточення. Ще можна додати сюди альтруїстичні бажання та прагнення відповісти на виклики сьогодення. Чому люди інвестують у будівництво притулку для безхатченків або лікарні, наприклад? Тому що є очевидна потреба у цьому. І мислячі люди прагнуть відповісти на цю соціальну потребу. Коли говорити про ХІХ століття, то додається ще один чинник ― іміджмейкінг. Це повторюється з Терещенками: ми хочемо бути видимими, хочемо показати, що ми – такі ж дворяни не лише за рівнем наших грошей, а й за манерами поведінки, за тим, як у нас влаштовані будинки, що ми маємо і як живемо.
"Дуже мало українців готові давати на культуру і науку, це радянський спадок"
Коли ми говоримо про меценатів, то це інвестиція саме у мистецтво та культуру. Тобто це підтримка культури власними коштами шляхом підтримки митців.
За дослідженнями Zagoriy Foundation, культура і наука ― у найостанніших рядах позицій, на які українці готові давати гроші. Боюся помилитися з відсотком, але дуже мало українців готові давати на культуру і науку. Мені здається, що в цьому є радянський спадок. Тому що десятки років культура і наука були справою держави, і лише зараз ми починаємо будувати те, з чим можемо асоціювати себе у плані культури й науки. Ми абсолютно чітко усвідомлюємо, що Сергій Жадан ― український письменник, що Молодий театр ― це український театр. В інші часи, за деякими винятками, приміром "Березіль" Курбаса, це була справа держави, а не справа нації. А 30 років незалежної держави та хоч якоїсь економічної свободи дають свої плоди.
"Бізнес і підприємництво ― це про сміливість"
Великий український бізнес, який регулярно зазнавав серйозної критики і зараз зазнає, був одним із чинників протистояння Росії у 2014 році. Тому що людям, які мають тут власність та отримують гроші, є що захищати. Якщо не буде великого бізнесу, то не буде кому інвестувати і в захист у тому числі.
Скажу навіть більше. Якщо не буде великого бізнесу і малого також, то не буде української відбудови. Усі ми говоримо про демографічну кризу, про відтік молоді, але люди будуть повертатися за рутинами ― за хорошою кавою, гарними послугами тощо. Звісно, неможливо повернутись у лютий 2022 року, але буде підсвідоме бажання це зробити. І дрібний бізнес дасть таку можливість. Бізнес і підприємництво ― це про сміливість, про те, що "сміливі мають щастя", як писав Іван Багряний. Треба мати дуже багато сміливості, щоби почати щось знову, у новому місті, можливо, зруйнованому.
Держава вкотре обіцяє допомогти. Міністерство культури та стратегічних комунікацій розробляє новий закон про меценатство, щоб стимулювати бізнес підтримувати культуру, як це робив Чикаленко, Терещенко, Ханенки, Симиренко, Потоцькі та багато інших українських меценатів.
